Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

Перший і другий гетьманат в Україні

Козаки та державотворці: прорив у майбутнє
27 квітня, 2018 - 11:20
Юрій ТЕРЕЩЕНКО

На середину ХVІІ ст. стало зрозуміло, що давня українська аристократія, яка сягає своїм корінням часів старокиївської Русі-України, стала вже неспроможною підтримувати свій авторитет серед інших суспільних верств і відігравати роль загальновизнаного лідера. Останньою її спробою продемонструвати своє політичне значення в межах Великого князівства Литовського було повстання князя Михайла Глинського. Після його поразки упродовж усього ХVІ ст. — першої половини ХVІІ ст. українська шляхта, панство, виявилася нездатною до рішучих політичних кроків і задовольнялася своєю другорядною роллю в Литві та Короні, вдаючись виключно до легальної опозиційної діяльності в національно-культурній царині.

Отже, справа національного самоствердження, продовження державницької традиції мусила перейти до рук інших соціальних верств, як це мало на той час місце в багатьох країнах Європи. Таким новим соціумом в Україні виявилося козацтво. Саме козацтву довелося перейняти естафету попередньої руської «класократії», яка тривалий час перебувала в стані розкладу та деструкції. Козацтво виявилося здатним спрямувати стихійні прояви протестів різних станів у русло довготривалої національно-визвольної боротьби проти польського панування. Цей могутній рух зрештою мав наслідком ліквідацію влади польської адміністрації в Україні та утворення незалежної української козацької держави — Першого Гетьманату.

Козацтво утворилося як стан, що поєднав у собі риси, здавалося б, антагоністичних верств — селянства і служилого боярства, або шляхти. Цей синкретизм козацтва, його спроможність приймати до своїх лав активні елементи інших соціумів теоретик українського консерватизму В. Липинський вважає цінною державотворчою рисою, яка забезпечувала козацтву авторитет серед інших верств суспільства у час, коли давня аристократична еліта невпинно його втрачала.

У ХVІІ столітті, за часів Б. Хмельницького, зауважує вчений, козацтво об’єднало «під цією новою назвою здорові останки старої української шляхти і найкращу частину сміливого войовничого, готового на жертву за цілу націю, селянства».

Від початку становлення козацтва, яке формувалося значною мірою із селянства, в його середовищі було чимало представників шляхти, які посідали в ньому впливові позиції і прищеплювали новому соціуму елементи свого світогляду, побуту, звичаїв. Значне поповнення лав козацтва залишками донедавна сильного прошарку службового боярства — нижчої соціальної категорії феодально-лицарського стану в Україні — відбулося у другій половині XVI ст.

Внаслідок Люблінської унії та визнання шляхетських прав лише за тими особами, які мали підтвердження на земельну власність і шляхетство, значна частина дрібних земських, панцирних і путніх бояр, збройних слуг повинні були перейти у нижчий соціальний ряд. Після 1569 р. значна кількість українського дрібного лицарства на теренах Південної Київщини і Брацлавщини, зберігаючи свій традиційний спосіб життя, пов’язаний з обороною кордонів Литовсько-Руської держави, була позбавлена підтримки та суспільного визнання. Частина цього стану вступила в козацтво, привнісши в його середовище «лицарський дух», істотно впливаючи на формування його класового обличчя і зміст його політичних і соціальних вимог.

Як наслідок, у свідомості козацтва, яке поряд із шляхтою брало участь у воєнних походах і битвах, міцнішає впевненість у своїй рівності з нею. Збереглося чимало свідчень, що козаки вважали себе лицарством. У козацьких листах, грамотах часто зустрічаємо титулатуру «лицарство Запорозьке», «лицарство війська Запорозького».

Термін «лицарство війська Запорозького» вживається як самим королем Зігмунтом III, так і багатьма іншими військовими й державними діячами. «Лицарським товариством» називає запорожців Еріх Лясота — посланець австрійського імператора Рудольфа II, який відвідав Запорозьку Січ 1594 р. Дещо пізніше ректор Київської братської школи К. Сакович у вірші на смерть П. Сагайдачного назве його «зацним рицером».

Приймаючи у своє середовище представників військово-шляхетського стану, козацтво використовувало їхній воєнний досвід, запозичало їхній світогляд, відтак у них з’являлися спільні інтереси. Адаптуючись і переосмислюючись, вони ставали надбанням українського козацтва і формували його станову свідомість як самостійного соціуму.

Поряд із трансформацією світоглядно-соціальних орієнтацій козацтва відбувалася еволюція його економічної діяльності. З появою реєстрового козацтва спостерігаємо його постійне прагнення забезпечити свої майнові права, звільнитися від податків і свавілля місцевих старост, розширити господарську діяльність, права володіння землею, вільну торгівлю, організацію промислів, куріння горілки, рибну ловлю тощо.

Не вписані у реєстр козаки, зі свого боку, інтенсивно створюють власні громади на волостях, де також прагнуть самоврядування і незалежної господарської діяльності. Ця категорія козаків отримала назву городових. Таким чином, у південно-східній частині України, поруч із Запорозькою Січчю, населення дедалі більше «козачилося» і вже не визнавало польської влади, перебуваючи в тісному зв’язку з низовим козацтвом.

Реєстрове козацтво являло собою ще одну привілейовану верству населення поряд зі шляхтою. Звичайно, воно не могло охопити увесь загал козацтва. Проте за своїм способом життя городове козацтво мало чим відрізнялося від реєстровців, представляючи разом з ними «хліборобську козаччину», яка дедалі тісніше поєднувалась із соціально-економічним і культурним життям усієї України. Городове козацтво, маючи підтримку фактично незалежного державного утворення — Запорозької Січі, у свою чергу, творило «державу в державі» й намагалося вийти з-під влади польської адміністрації. Поступово воно залучалось у національну і релігійну боротьбу, що її вели легальними засобами українська шляхта, духовенство та міщани.

Як поняття нового дворянства — джентрі в Англії стало синонімом британської державності, так і в Україні таким національно-державним поняттям стало козацтво. Невипадково численні обсерватори суспільного життя в Європі ХVІІ ст. проводили паралель між Англійською революцією 1648 р. і Хмельниччиною. Чимало дослідників констатують поширеність порівнянь Кромвеля та Хмельницького в тогочасній Європі. Б. Хмельницький утвердив гетьманську владу монархічного за своєю сутністю характеру, яка спиралася на «козацько-шляхетський, лицарсько-хліборобський клас

Із часом у козацькому середовищі дедалі зростає кількість осілих заможних господарів, які колонізують нові землі, істотно розширюючи козацьке землеволодіння. У руках статечного козацтва з часом опинялися значні земельні володіння, які не поступалися посілостям середнього шляхтича. Принциповою рисою козацького землеволодіння було те, що воно спиралося на використання найманої праці, і це значною мірою зумовлювало соціальну поведінку козацтва.

Надзвичайно важливу колонізаційну та цивілізаційну функції козацтва відзначив Арнольд Тойнбі, який, зокрема, писав: «Подібно до того, як сучасні західні «будівничі імперії» подавили своїх примітивних супротивників переважаючою індустріальною могутністю, козаки подавили кочовиків, спираючись на розвинуту культуру землеробства». Саме в господарській діяльності козацтва англійський мислитель побачив «деякі ознаки, які радше належать майбутньому, аніж минулому». Ось чому козацькі об’єднання нагадували А. Тойнбі «колоніальні володіння сучасного західного світу». Цей прорив у майбутнє, носієм якого виявилося козацтво, був зумовлений формуванням у його середовищі буржуазних відносин, і це дає підстави вважати його учасником важливих соціально-економічних зрушень, які відбувалися в Європі.

На зламі століть козацтво цілком сформувалось як окремий стан, який не вкладався в польську олігархічно-магнатську державну систему і почав усвідомлювати своє призначення в національно-визвольній боротьбі українського народу. Серед козацтва були представники всіх основних верств суспільства — починаючи від селян, які прагнули волі, до незадоволених існуючим ладом шляхтичів. Тому в козацтві якнайповніше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило його виразником загальнонаціональних інтересів. Недаремно європейські сучасники ототожнювали козацтво з усім українським народом, називаючи його «народом козаків», «козацькою нацією».

Соціальна еволюція козацтва перетворила його на стан, який виявився носієм нових буржуазних відносин і якому були притаманні риси, що виходили за вузькі межі феодального корпоративізму. У цьому контексті козацтво має чимало спільних рис із британським джентрі. Джентрі — нове британське дворянство — має такі ж хронологічні межі формування (XVI — XVII ст.), що й козацтво. Воно стало важливим чинником буржуазного розвитку англійського суспільства. Обом станам, на відміну від кастової замкнутості доби феодалізму, притаманний широкий універсалізм: поєднання військової та господарської діяльності, активна участь у політичному і культурно-національному житті. Війна з Іспанією та морські експедиції відкрили широкий простір активним і войовничим елементам у середовищі джентрі. Аналогічну заповзятливість виявило козацтво, чиї морські походи набули широкого резонансу в Європі. Якщо майже скрізь дворянство-шляхта вважало недостойним рицарського стану займатись економічною діяльністю, то джентрі охоче господарювали, використовуючи найманих робітників, розводили отари овець, заводили фермерські господарства. Такий самий фермерський характер мало козацьке господарство, особливо заможне, яке не знало кріпосництва. І англійська буржуазна революція, і Хмельниччина завершили еволюцію власності, перетворивши і джентрі, і козацтво на носіїв нового типу приватної власності — буржуазної. Обом станам була притаманною відкритість для інших соціальних категорій. Кожен фрігольдер (вільний земельний власник), який досягав майнового цензу в 20 фунтів прибутку на рік, міг перейти у стан джентрі. Що ж до козацтва, то вільний доступ у його середовище був принциповою засадою його існування. Після утворення козацької держави перехід із посполитого стану в козацтво залежав лише від здатності людини придбати відповідне спорядження для несення військової служби.

Для англійського суспільства поняття «джентльмен» із часом виходить за межі свого первісного соціального значення і стає терміном, який визначає високий морально-етичний статус повсякденної поведінки індивідуума. Уже в офіційних документах часів Єлизавети І трапляється термін «джентльмени за репутацією», шляхетність яких не пов’язана з родовитістю, посадою чи службовим наданням. Таким самим джентльменом для українського загалу стає козак, який своєю діяльністю підноситься над шляхтичем чи магнатом і стає еталоном соціальної поведінки, носієм усіх реальних чи позірних чеснот в уявленні посполитої більшості. І джентрі, і козацтво переймають державотворчі функції у представників давньої феодальної еліти. В Україні це стало особливо помітним уже на початку XVII ст., коли козацтво долучилося до національно-визвольної боротьби українського народу, ставши її провідником та активним учасником. В Англії XVI ст. представники джентрі увійшли до Палати громад, сформувавши опозицію феодальній традиції. У руках джентрі були посади шерифів, суддів, муніципалів тощо. Саме із середовища джентрі вийшли головні лідери англійської революції — Дж. Гемпден, Дж. Пім та О. Кромвель. Козацтво висунуло зі свого середовища П. Сагайдачного та Б. Хмельницького, які очолили процес державотворення і збройну боротьбу українського народу за своє визволення. У своєму подальшому розвитку обидва стани зазнали схожої еволюції. Верхівка джентрі здобула становища лордів, проте значна частина цієї верстви залишилася «сквайрами» — дрібними земельними власниками у британських провінціях. Соціальна диференціація козацтва дала поштовх перетворенню козацької старшини на великих землевласників, котрі певний час відігравали роль національної еліти, а згодом злилися з російською земельною аристократією; з іншого боку, більшість козацтва прагнула зберегти свій статус середніх та дрібних землевласників.

Таким чином, за багатьма параметрами козацтво виявляло себе як новий клас «войовників-продуцентів», розвиток і діяльність якого стояли в одному контексті з тими глибинними економічними, соціальними й політичними процесами, які відбувалися в ті часи в Європі. Саме козацтво значною мірою вплинуло на всі аспекти життя українського суспільства і, зокрема, на руйнування феодальної системи та формування капіталістичного укладу, що було згодом перервано російським царизмом.

Джентрі — нове британське дворянство — має такі ж хронологічні межі формування (XVI — XVII ст.), що й козацтво. Воно стало важливим чинником буржуазного розвитку англійського суспільства. Обом станам, на відміну від кастової замкнутості доби феодалізму, притаманний широкий універсалізм: поєднання військової та господарської діяльності, активна участь у політичному і культурно-національному житті. Саме із середовища джентрі вийшли головні лідери англійської революції — Дж. Гемпден, Дж. Пім та О. Кромвель

Соціально-економічна еволюція козацтва набула неабиякого прискорення в добу Б. Хмельниччини. У ході визвольної війни до козаччини, за висловом В. Липинського, «пристали всі ті елементи, що, як і вона, були проти неволі національної і за «оборону віри православної», проти економічного визиску магнатського і проти республіканської самоволі шляхетської — «за Короля проти королев’ят», — повстали». Це були насамперед «широкі маси того сміливого та войовничого селянства, що податком крові зуміло почесне ім’я і звання лицарське козацьке собі придбати. Злилися з нею широкі круги такого ж войовничого міщанства. Згори увійшла в козаччину ціла маса української шляхти, а саме її найбільше супроти тодішнього польського поступу вороже настроєна частина: старовіри і фанатики традиційного православ’я, вороги магнатської олігархії та «золотої шляхетської свободи...»

Таким чином, козацька верства стала найвпливовішою в українському суспільстві, і цілком логічним виявилось її прагнення підпорядкувати своїм інтересам інтереси інших станів, у тому числі й української шляхти — традиційного носія ідеї української державності.

Як поняття нового дворянства — джентрі в Англії стало синонімом британської державності, так і в Україні таким національно-державним поняттям стало козацтво. Невипадково численні обсерватори суспільного життя в Європі ХVІІ ст. проводили паралель між Англійською революцією 1648 р. і Хмельниччиною. Чимало дослідників констатують поширеність порівнянь Кромвеля та Хмельницького в тогочасній Європі.

Усебічну характеристику Б. Хмельницькому дав польський історик Людвік Кубаля, який вважав українського гетьмана одним із найвидатніших діячів європейської історії. «Чужоземці порівнювали його з Кромвелем, — писав він, — порівняння виникало само по собі, саме в роки, коли обидві ці людини звертали на себе майже виключну увагу Заходу і Сходу Європи. Обидва майже в один час спалахнули і згасли. Обидва були неприятелями панівної церкви та устрою в себе на батьківщині, у пізні роки свого життя, відірвавши руки від плуга, стали на чолі повстання і здобули успіхи, які виявились глумом над наукою та досвідом найдосвідченіших полководців і державних мужів. Обидва створили потужне військо, з допомогою якого здобули водночас майже найвищу владу і, переказавши її своїм дітям, померли, володіючи нею».

У той же час Л. Кубаля вище оцінює Б. Хмельницького, який мав простір своєї влади, відкритий та вразливий з усіх боків, і не розпоряджався, як О. Кромвель, вишколеною інтелігенцією і засобами давньої та потужної держави. Ведення війни, фінанси, публічне господарство, адміністрація, зносини з сусідніми державами — все це необхідно було створити гетьману, все це було в нього на думці. «Мусив добирати й навчати людей, вдивлятися в найдрібніші деталі. І якщо, — зауважує Л. Кубаля, — військо його не вмирало з голоду, коли мав зброю, гармати, амуніцію, хороших шпигунів та спритних агентів, якщо йому ніколи не бракувало грошей... то його особиста заслуга, якій йому можна було позаздрити, й то не тільки у нас в Польщі. Була то людина під кожним поглядом надзвичайна, перевищував людей високо здібних до того ступеня, що сягав невловимих меж. Можна сказати про нього, що народився володарем: умів приховувати свої наміри, в рішучих хвилинах не вагався — всюди могутня воля і залізна рука». Цю характеристику Б. Хмельницького наводить В. Липинський у своїй «Україна на переломі», присвячену всебічному аналізу розбудови держави в останні роки гетьманування Б. Хмельницького. Подібні риси політичного лідера, для якого характерною була увага не лише до масштабних державних проблем, а й участь у вирішенні багатьох, здавалося б, менш значущих, але суттєво важливих для держави повсякденних питань, продемонстрував 1918 р. останній гетьман України Павло Скоропадський.

В. Липинський вважає одиноким періодом могутності України добу гетьманування Богдана Хмельницького. Цей історичний відтинок був пов’язаний з перемогою української «козацько-шляхетської класократії» як над Польщею, так і над «розкладовими тенденціями тодішньої проти Польщі збунтованої української демократії».

Гетьман «залізною рукою» придушував анархічні бунти, які вибухали після кожної мілітарної поразки чи дражливої політичної акції: після укладення Зборовської та Білоцерківської угод, після берестецької поразки, під час походу до Молдавії, на звістку про союз із Туреччиною, Москвою, з Юрієм Ракочі та ін. Водночас він прагнув замість попереднього беззаконня в Польській державі запровадити законні норми у становищі селянства в козацькій державі.

Б. Хмельницький утвердив гетьманську владу монархічного за своєю сутністю характеру, яка спиралася на «козацько-шляхетський, лицарсько-хліборобський клас». До цього класу були залучені співзвучні йому місцеві, як польські, так і українські, «лицарські і матеріально продукуючі елементи». Саме завдяки ліквідації в самому зародку «українського демократичного розкладу і класократичному завоюванню України, — зазначає В. Липинський, — Гетьман Богдан Хмельницький став творцем нової Української Нації, а не більш радикальним демократизатором уже демократичною гниллю зараженої польської республіканської нації та держави».

Важливу роль в утвердженні оптимального «класократичного» суспільства, на думку В. Липинського, мала відіграти «сильна авторитетна та дідична монархічна влада». Ця монархічна влада, — наголошує він, — «сама обмежена законом, вона ніколи не самодержавна, вона консервативна, але не реакційна, вона береже старі закони, але не задержує повставання нових».

Тільки така «класократична», сама обмежена законом монархічна влада обмежує законом «імперіалізм панівної аристократії» і дає цій останній необхідний моральний авторитет в очах пасивних мас. Ця влада робить можливою національну (громадську та матеріальну) творчість нової аристократії, народження за цих умов з активної меншості й пасивної більшості нової сильної органічної нації.

Подібну тенденцію самообмеження «самодержавної» влади гетьмана побачив В. Липинський у забезпеченні нею прав і самоврядування основних станів нової козацької держави. Хоча Б. Хмельницький здійснював керівництво Україною «єдиновладно» і «був самодержцем у новім значенні цього слова», він у низці випадків скликає козацькі сейми в Чигирині, гарантує станові суди і станове управління на місцях. «І в цих соймах, — пише В. Липинський, — де бере участь і козацтво, і духовенство, і шляхта, і міщанство, — в цих зачатках дорадчого представлення українських станів, і в становій місцевій самоуправі спочивав зародок такого самого конституційно-монархічного ладу, який дав державну міць Англії, Франції, Німеччині та який був би дав таку міць державну й Україні, тим паче, що сусіди наші — і занадто вільна республіканська Польща і невільницька самодержавна Москва — були тоді не в силі такого ладу у себе сотворити».

Спираючись на нову аристократію у своїх намірах створити «надкласову українську дідичну монархічну владу», Б. Хмельницький водночас враховував ті суттєві соціально-економічні зрушення, які відбулися в Україні, й намагався не допустити зіткнення класових і станових інтересів у державі. Ці прагнення виявились насамперед у розширенні масштабів козацтва та недопущенні реставрації кріпосницьких порядків. Кількість покозачених селян, за якими було визнано козацькі права, зросла до кількох сотень тисяч чоловік. Ці обставини зумовили той факт, що вже після смерті Б. Хмельницького панщина ще якийсь час не була головною формою експлуатації селянства. Гетьман фактично не допускав негайного відокремлення козаків від покозачених селян, відкладаючи його на невизначений час. Це розмежування так і не було проведено за життя Б. Хмельницького.

У свою чергу, покозачене селянство усвідомлювало, що сильна гетьманська влада є тим інститутом, який забезпечить у подальшому його новий соціальний статус, прагнення закріпити ліквідацію кріпосницької залежності, права власності на землю, особисту свободу.

Сучасні дослідники Хмельниччини з огляду на це цілком слушно констатують, що «покозачене й нереєстрове козацтво... слугували соціальним опертям утвердженню ним (гетьманом. — Ю. Т.) українського монархізму у формі спадкового гетьманату династії Хмельницьких».

Юрій ТЕРЕЩЕНКО, доктор історичних наук, професор
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments