Смертельний вир

1. СУТЬ ПРОБЛЕМИ

У День соборності ми завжди згадуємо, що живемо в державі, що розкинулася на площі в 604 тис. кв. км. Це істотно більше за територію будь-якої іншої європейської країни. Звісно, Україна менша за Росію й Туреччину, але ці держави, суворо кажучи, не європейські, а євро-азійські.

І все ж таки за межами України залишився цілий ряд територій, що примикали до неї, в яких ще на пам’яті старшого з нинішніх поколінь, українці становили більшість населення. А тепер на цих територіях, що є частиною Румунії, Словаччини, Польщі, Білорусі та Росії, українців залишилося зовсім мало. Більшість їх асимільована, якась частина була навіть депортована. Говорячи про те, що все населення українських земель тепер об’єднане в одній державі зі столицею в Києві, не треба забувати про це.

Найбільшою у втраченому масиві українських етнографічних земель і за територією, й за населенням є Кубань. Тепер це Краснодарський край Російської Федерації. Гадаю, що розповідь про загибель української Кубані ніхто не сприйме як спробу реанімувати висловленi в 20-ті роки харківським компартійно-радянським центром претензії до Російської Федерації. Які можуть бути територіальні претензії, якщо доводиться говорити про загибель української Кубані майже три чверті століття тому? Однак завжди слід пам’ятати про те, як вона гинула.

Ухвалений Верховною Радою закон про Голодомор як геноцид розділив, на жаль, громадян України. Одночасно він став додатковою проблемою в непростих українсько-російських відносинах. Це відбувається через незнання самої суті проблеми Голодомору, через невміння відділити його від голоду 1932—1933 рр. в інших регіонах Союзу.

Звісно, Сталін використав зброю голоду для знищення українців. Однак не треба робити наголос на етнічній складовій Голодомору, бо тим самим ми перекладаємо провину за це лиходійство з купки кремлівських покидьків на Росію й російський народ. Фактично ж, терор голодом був спрямований не проти етнічних українців, а проти громадян України — найбільшої національної республіки Радянського Союзу на кордоні з Європою, яка в ситуації 1932—1933 рр. ось-ось готова була скинути з себе нестерпний тягар кремлівської диктатури. Організатором цієї небаченої терористичної акції була аж ніяк не державна партія (в якій я сам перебував 40 років). Кампанію з вилучення в селах УРСР і Кубані всіх продовольчих запасів, накопичених селянами й козаками до нового урожаю, запланували й здійснили лише декілька людей, які боялися, що їх змете з насиджених місць на вершині влади народний гнів. Вони ж визначали заготівельну політику в усіх регіонах СРСР, коли три роки поспіль, починаючи з першої колгоспної осені 1930 року, хліб брали з кров’ю, доводячи селян до голоду з численними смертними випадками. Чому ж держава й партія виявилися іграшкою в руках цих покидьків? Питання не до мене: першим попередив про небезпеку своє оточення фундатор партії, доктрини й цієї самої держави.

Розумінню суті Голодомору заважають наші сталі уявлення про Радянський Союз. Люди на всьому пострадянському просторі пам’ятають цю країну такою, якою вона стала після Великого голоду 1932—1933 рр. і Великого терору 1937— 1938 рр. Але до подій 20-х і початку 30-х рр. слід застосовувати критерії, що відповідають об’єктивній реальності тих років. Тоді Радянський Союз ще був союзом держав, а не централізованою державою. Сталін був тоді не диктатором, а одним із вождів, становище якого в Кремлі ставало хитким через вкрай гостру соціально-економічну кризу, викликану його ж політикою «підхльостування» темпів індустріалізації. Ілюстрацією гостроти цієї кризи був голод 1932—1933 рр. майже в усіх регіонах країни.

Викладені вище вступні зауваження потрібні для розуміння того, що сталося з українською Кубанню на початку 30-х рр. Розуміння кубанської трагедії допоможе зрозуміти й інше: терор голодом був спрямований проти громадян Української держави, яка народилася 1917 року, була розгромлена більшовиками, але відродилася в оболонці радянської республіки. Генсек був досить розумним, аби зрозуміти просту істину: радянська оболонка здатна приховувати антирадянський зміст. Зрештою, Кремль усе-таки втратив Україну 1991 року, коли її комуністична верхівка озброїлася антирадянською символікою УНР, щоб здобути для себе свободу.

Неможливо відділити голод у УРСР від кубанського, це один і той же Голодомор. Однак голод в УССР уже має колосальну літературу, а кубанський усе ще залишається багато в чому «білою плямою». У цій статті мова піде саме про кубанський голод. Але розповіді про загибель української Кубані має передувати довідка про її народження.

2. ДАР ІМПЕРАТРИЦІ

У другій половині ХVIII ст. прилягаючі до Чорного та Азовського морів степи увійшли до складу Російської імперії. Найкращі у світі чорноземні землі, що ніколи не знали плуга, межували з перенаселеною Україною. Тому українські хлібороби активно освоювали пустинні райони Дикого поля. Вирішальну роль у колонізації степових просторів Північного Кавказу зіграли козаки, передусім — запорозькі.

1775 року Катерина II наказала ліквідувати центр поглиненої імперією держави гетьмана Богдана Хмельницького — Запорозьку Січ. Частині козаків вдалося втекти від переслідування й заснувати у володіннях турецького султана Задунайську Січ. Інші під час чергової російсько-турецької війни були організовані 1788 року в Чорноморське козацьке військо й оселилися між Південним Бугом і Дністром. Після цієї війни Катерина приєднала до імперії частину Північного Кавказу та перевела чорноморських козаків на Кубань. Тут вони на подарованих землях заснували 40 курінних селищ і адміністративний центр, названий Катеринодаром (тепер Краснодар).

З 1792 року й до селянської реформи 1861 року на Кубань переселялися лише козаки: Чорноморське козацьке військо — 25 тис., Азовське козацьке військо — до 6 тис. осіб, слобожанські реєстрові козаки — 109 тис. осіб обох статей і т.д. Усього було переселено в організованому порядку до 150 тис. осіб. Більшою мірою, ніж інші регіони колонізації, Кубань набула характеру української етнічної території.

Прагнучи приглушити національне забарвлення козацького краю, царський уряд провів 1861 року адміністративну реформу: до чорноморців була приєднана територія, населена нащадками донських козаків — Лінійне козацьке військо. Об’єднане козаче військо назвали Кубанським.

У травні 1862 року царський уряд ухвалив закон «Про заселення передгір’я західної частини Кавказького хребта кубанськими козаками й іншими переселенцями з Росії». Закон допускав приватну власність на землю й поселення осіб некозацького стану на військових землях. Це дало поштовх до масового переселення звільнених від кріпосної залежності селян на Кубань. Так у Кубанській області з’явився новий стан: іногородні.

Переселенська політика царизму виявилася ефективною, що було засвідчено Всеросійським переписом населення 1897 року. Найбільш активно Кубанський округ в тих його кордонах заселявся вихідцями з України: 45% від усієї кількості переселенців, 377 тис. осіб обох статей. З цієї кількості Лівобережжя дало 249 тис. переселенців, три південні губернії — 107 тис., а Правобережжя — лише 21 тис.

Перепис 1897 року показав, що сукупна кількість іногородніх за 35 років майже зрівнялася з козацьким населенням області. Усього на Кубані тоді проживало 1923 тис. осіб, в тому числі на військовій території — 1489 тис., проти 393 тис. 1861 року.

3. УКРАЇНІЗАЦІЯ КУБАНІ

У кубанському суспільстві існували дві групи протиріч — станові (між добре забезпеченими землею козаками й малоземельними іногородніми) та національні (між чорноморцями та лінійцями). Царизм слідував віковому правилу володарів, які бажали без особливих зусиль контролювати ситуацію: «розділяй і володарюй». Одночасно розвиток ринкових відносин формував третій розлом усередині кубанського суспільства — класовий.

Ці протиріччя чітко проявилися в подіях 1917—1920 рр. Кордони Української держави визначалися за ознакою чисельної переваги українців в тій чи іншій місцевості. Однак ні Центральна Рада, ні гетьман П. Скоропадський, ні Директорія не змогли приєднати Кубань до України. Зате білогвардійським генералам вдалося використати десятки тисяч чорноморців в ролі «гарматного м’яса» в громадянській війні. Чимало їх загинуло, чимало змушено було емігрувати.

Після утворення СРСР Кремль розпочав кампанію коренізації, метою якої було вкорінення ра дянської влади в національних республіках і районах. Райони з переважанням певної національності отримували статус національних. Адміністративна діяльність, викладання в школах і засоби масової інформації переводилися на мову цієї національності. Зокрема, в УРСР виникли польські, німецькі, болгарські й інші райони. У масштабах усієї України розгорнулася кампанія українізації.

Коренізація в поєднанні з адміністративно-територіальною реформою поставили на порядок денний питання про коригування міжреспубліканських кордонів. 1923 року уряд УРСР почав клопотання про приєднання до республіки повітів, що примикали до неї, й волостей Курської та Воронезької губерній з переважно українським населенням. На неофіційному рівні йшлося й про приєднання Кубані, але поставити це питання офіційно українське керівництво не наважилося. Зате влада Північного Кавказу висунула зустрічну вимогу про передання їй Шахтинського й Таганрогського округів УРСР.

Рішення про коригування кордонів України, Білорусі та Росії було прийняте в жовтні 1925 року. Україна зробила заявку на приєднання суміжних територій з населенням 2051 тис. осіб, але отримала лише територію з населенням 278 тис. осіб (Путивльський повіт і деякі прикордонні волості). Одночасно вона втратила території з населенням 479 тис. осіб (в основному Таганрогський і Шахтинський округи).

У грудні 1926 року в СРСР був проведений перепис населення. Він показав, що в Росії були прикордонні з Україною території, де переважало українське населення. Чисельність українців у них становила 2733 тис. осіб. Зокрема, в Краснодарському районі нараховувалося 103 тис. українців (84% усього населення), Таганрогськом окрузі — 192 тис. (72%), Кубанському окрузі — 915 тис. (62%). Сукупна кількість українців у Північно-Кавказькому краї дорівнювала 3 107 тис. (37% усього населення).

Не чекаючи опублікування повних даних перепису, керівництво України з ініціативи Миколи Скрипника повернулося до проблеми українсько-російського прикордоння. В архівній справі політбюро ЦК КП(б)У зберігся протокольний запис від 21 травня 1927 року за підписом генерального секретаря Л. Кагановича: «У зв’язку з тим, що минулий Всесоюзний перепис дасть вичерпні дані, визнати необхідним поставити питання в ЦК ВКП про приєднання до України прикордонних районів з більшістю українського населення. Просити ЦК ВКП(б) утворити спеціальну комісію».

ЦК ВКП(б) з комісією не поспішав, вважаючи питання про коригування кордонів вичерпаним. Однак М. Скрипник продовжував бити на сполох. Головним для нього було аж ніяк не збільшення території республіки за рахунок сусідів, а надання можливості українському населенню не розчинитися в інонаціональному середовищі. Вивчаючи матеріали перепису, він бачив, що українці Північного Кавказу поступово втрачають свою мову та культуру. У Кубанському окрузі українцями визнали себе 915 тис. чоловік, але лише 729 тис. заявили, що рідною для них є українська мова.

У травні 1928 року М. Скрипник знову звернувся до політбюро ЦК КП(б)У з офіційним поданням. У ньому говорилося, що русифікація мільйонів українців за межами УРСР не відповідає «здійснюваній нами правильній ленінській національній політиці й послаблює її революційний вплив на пригноблені маси Західної України, Буковини, Бессарабії». Прошу звернути увагу: нарком освіти УРСР у завуальованій формі порівняв русифікацію українців у Росії з політикою полонізації населення Західної України Польською державою та політикою румунізації в Буковині й Бессарабії. До цього переліку не увійшла Закарпатська Україна, бо чеський уряд не сприяв асиміляції населення.

Записка Скрипника була розглянута в політбюро ЦК КП(б)У. Кагановичу, Чубарю й Скрипнику було доручено відредагувати її й адресувати в ЦК ВКП(б). Редагування записки звелося до того, що зникли претензії на ті частини Північно-Кавказького краю, в яких українці становили більшість населення. Каганович знав, що Сталін реагував на рядок із гімну УНР, у якому називалися етнографічні кордони України («від Сяну до Дону»), як бик на червоне. Разом із надісланою запискою Каганович направив особисте послання Сталіну, в якому просив поставити на закрите засідання секретаріату ЦК ВКП(б) питання «про передання УРСР повітів з більшістю українського населення Курської та Воронезької губерній, у зв’язку з районуванням Центрально-Чорноземної області».

Претензії офіційного Харкова на територію Російської Федерації залишилися незадоволеними. Американський історик Террі Мартін у книжці про Радянський Союз цитує виявлену ним у архіві репліку Сталіна, яка пояснювала позицію Кремля: «Ми в ЦК двічі вивчали питання й залишили без наслідків. Ми маємо бути особливо обережними, бо такі зміни провокують колосальний опір з боку деяких росіян».

Тяжба про кордони зіграла позитивну роль у розв’язанні зовсім іншого питання: про українізацію Кубані. Зрештою М. Скрипник домагався тільки того, щоб українці Північного Кавказу не втратили свою мову та культуру. Він діяв у руслі офіційної політики коренізації, ухваленої керівництвом партії 1923 року.

Сталін розумів, що політика українізації має для Кремля як плюси (вкорінення радянської влади), так і мінуси (національне відродження). Однак він усіляко підтримував цю політику, діючи через Кагановича й Скрипника, бо мав особистий інтерес. У запеклій боротьбі за владу, яка точилася в Кремлі в 1923—1928 рр., для нього була життєво важливою підтримка величезної партійної організації України. Уродженці України Лев Троцький та Григорій Зинов’єв (нинішній Кіровоград у 1924—1934 рр. називався Зинов’євськом) не отримали такої підтримки. Сталін її отримав.

Незважаючи на затятий опір керівництва Північно-Кавказького краю, яке побоювалося появи на своїй території другої України, справа з українізацією зрушила з мертвої точки. У грудні 1928 року крайком затвердив трирічний план українізації всіх 37 районів з переважно українським населенням.

19 районів, що підлягали українізації на Кубані, становили основну територію округу. Саме тут українізація значно випереджала затверджений план, що неприємно здивувало Сталіна. Домігшись повного особистого контролю над складом політбюро ЦК ВКП(б), він перестав потребувати підтримки українських комуністів. Якщо Кубань ставала другою Україною, вона мала розділити долю УРСР.

4. МІСІЯ КАГАНОВИЧА

У жовтні 1932 року Й. Сталін направив на Північний Кавказ надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з Л. Кагановичем, який уже чотири роки працював на посаді секретаря ЦК ВКП(б). Величезний Північно-Кавказький край складався з 11 округів, різних за своїми природними умовами, національним складом і структурою економіки. Тому слід звернути особливу увагу на завдання, поставлене генсеком перед комісією. Воно так формулювалося в протоколі політбюро ЦК ВКП(б): «Основне завдання зазначеної групи товаришів — виробити й провести заходи щодо упередження саботажу сівби й хлібозаготівель, організованого контрреволюційними кулацькими елементами на Кубані». Отже, Кубанський округ...

Якщо цей документ недостатньо характеризує вибірковість сталінського терору, його можна доповнити цитатою з виступу Кагановича на бюро крайкому ВКП(б) у Ростові-на-Дону 23 листопада: «Не треба брати Сівбу. Кавказ загалом. Адже північна частина план сівби виконала. І хліб здала краще. Весь упор треба робити на Кубань... Райони Кубані повинні прикувати вашу виключну увагу, особливо питання чищення» (мова йшла про чищення партії).

Каганович був правий, коли говорив про виконання десятьма округами краю планів сівби й про менше недовиконання ними хлібозаготівельного плану. Але ті, хто встановлював плани, керувалися тільки їм відомими міркуваннями. Ми не можемо, наприклад, документально обгрунтувати, чому Україна 1931 року отримала єдинa з усіх зернових регіонів настільки напружений план хлібозаготівель, що виконання його призвело до загибелі від голоду до 150 тис. селян у першій половині 1932 року. Немає в нас і доказів того, чому напруженість кубанських планів в 1931—1932 рр. істотно перевищувала напруженість планів у інших округах Північно-Кавказького краю. Але ж причина була?

Ми досі іноді говоримо про саботаж колгоспників і нечисельних ще в 1932—1933 рр. одноосібників, які не хотіли сіяти хліб і будь-як піклувалися про посіви. Саботаж дійсно мав місце, однак причина такого ставлення до справи відома: держава забирала урожай без будь-якої компенсації. Визнаючи нееквівалентність у економічних відносинах між містом і селом, деякі історики виправдовують дії влади: хліб продавали за кордон, щоб отримати валюту для оплати замовлень на машини й обладнання, бо без високих темпів індустріалізації Радянський Союз виявився б беззахисним перед зовнішньою агресією. Хліб був потрібен і для того, кажуть вони, щоб врятувати від голоду армію та робітничий клас. Встановивши карткову систему для міського населення, держава 1932 р. урізувала норми видачі хліба для великих міст і взагалі зняла з централізованого постачання невеликі міста в багатьох регіонах країни. Тому голод мав місце й у зерновиробляючих районах, де у колгоспів забирали весь хліб, і в зерновиробляючих регіонах, де різко скоротилося централізоване постачання.

Міркування таких істориків базуються на аргументах сталінських пропагандистів, які виглядали переконливо навіть для багатьох iз тих, хто тоді голодував.

Але тепер ми можемо глибше й повніше оцінити ситуацію, що склалася на початку 30-х рр. По-перше, ми знаємо, що темпи промислового розвитку були різко знижені в другій п’ятирічці, що допомогло подолати економічну кризу й позитивно позначилося на самій індустріалізації. По-друге, ми тепер бачимо, що хлібозаготівля в УРСР і на Кубані використовувалася для маскування дій, що не мали з ними нічого спільного. Якщо влада потребувала хліба, навіщо їй було конфісковувати у селян і козаків квасолю, пшоно, цибулю, буряк і всі інші продукти тривалого зберігання? Плани заготівель, що не підлягали виконанню внаслідок своєї виняткової завищеності, були лише приводом для обгрунтування репресій, які виявлялися в терорі голодом (тобто повсюдних реквізиціях усього їстівного), масових арештах української інтелігенції за обвинуваченнями у «буржуазному націоналізмі» й жорстокому чищенні партійних організацій (чисельність КП(б)У скоротилася майже наполовину).

Національна (але аж ніяк не етнічна!) складова в кремлівській політиці терору особливо чітко простежується в діях сталінського поплічника Кагановича на Північному Кавказі. Одразу після прибуття він зібрав місцевих керівників і запропонував такі заходи: поставити на «чорну дошку» 3—5 кубанських станиць, провести чистки управлінців з опублікуванням заведених на них кримінальних справ у пресі, «пустити чутки» про переселення з Півночі селян на кубанські землі, які краще б справлялися з родючими чорноземами. 4 листопада він власноручно написав текст постанови бюро крайкому «Про перебіг хлібозаготівель і сівби по районах Кубані» й переправив його Сталіну. Той вніс у текст поправки й наказав опублікувати постанову в крайовій газеті «Молот».

На «чорну дошку» були занесені Новорождественська, Медведовська і Темиргоєвська станиці. Виступивши 5 листопада в станиці Медведовській (24 тис. жителів), Каганович уже відкритим текстом заявив: «Ми переселимо на Північ усіх, хто не хоче сіяти!» Ці слова не розійшлися зі справою. У листопаді з чотирьох станиць (Полтавської, Медведовської, Урупської й Уманської) на Крайню Північ було вислано 51,6 тис., з інших станиць — 10 тис. чоловік.

Ще до приїзду Кагановича чекісти арештували на Кубані 5 тис. комуністів. Серед арештованих був секретар партосередку станиці Відрадна Тихорецького району М. Котов. Провина його полягала в тому, що він наказав роздати частину колгоспного хліба по хатах, щоб уникнути голоду. Районний суд прореагував негайно, засудивши Котова на 10 років концтабору. Члену надзвичайної комісії Анастасу Мікояну вирок не сподобався: «Після суду Котов вийшов з ореолом героя, мученика за народні інтереси». Наступного дня на вимогу Кагановича Котов і 15 членів його партосередку були засуджені до розстрілу.

За листопад—грудень 1932 року й за 1933 рік у крайовій парторганізації зазнали чисток до 40 тис. осіб. 30 тис. членів партії втекли з краю, не знявшись iз партійного обліку.

Дії надзвичайної комісії призвели до загибелі на Північному Кавказі сотень тисяч козаків і селян. Але лише цим Сталін не обмежився.

5. «ПЕТЛЮРІВСЬКА УКРАЇНІЗАЦІЯ»

10 грудня 1932 року на політбюро ЦК ВКП(б) обговорювалося питання про хлібозаготівлі в УРСР, на Північному Кавказі та в Західній області. Були присутні всі керівники перерахованих регіонів. Сталін раптово відхилився від теми й напустився на головного натхненника українізації в російських регіонах Миколу Скрипника, звинувативши його у зв’язках з націоналістичними елементами. Прийнята за підсумками засідання постанова ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі й у Західній області» (від 14 грудня) торкалася не стільки заготівель, скільки національної політики Кремля. Можна стверджувати, що ця постанова знаменувала собою відмову (але тільки щодо України) від курсу національної політики, проголошеного після утворення СРСР ХII з’їздом РКП(б). Легітимізований партійним з’їздом курс ліквідувався секретною постановою ЦК ВКП(б)!

Провал хлібозаготівель у постанові пов’язувався з контрреволюційною роботою куркулів, петлюрівців, прихильників Кубанської Ради (аналог Центральної Ради на Кубані). Постанова вимагала «рішуче викоренити ці контрреволюційні елементи шляхом арештів, заслання в концтабори на тривалий термін, не зупиняючись перед застосуванням вищої міри покарання до найбільш злісних iз них».

Увага Північно-Кавказького крайкому та крайвиконкому зверталася на те, що «легковажна, не витікаюча з культурних інтересів населення, небільшовицька «українізація» майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи й друку з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку кулаків, офіцерства, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської ради і т.п.»

Постанова ЦК ВКП(б) започаткувала кампанію боротьби зі «скрипниківщиною», яка 1933 року затягла у свій вир в Україні десятки тисяч представників національної інтелігенції. Ставилося завдання «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських та кооперативних органів «українізованих» районів, а також газети й журнали з української на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову».

Населення Кубані з ентузіазмом вітало українізацію. Саме цим і пояснювався весь секрет її успіху. Однак терор голодом заткнув рота протестуючим. Під час Всесоюзного перепису населення 1939 року ніхто не наважився сперечатися з працівниками статистичних органів, у яких були абсолютно точні інструкції: записувати всіх корінних жителів росіянами. Українцями признавалися тільки ті, хто приїхав з України. Таких виявилося 1939 року 4,3%, а під час переписів 1959-го і 1989 рр. — 3,9%. Так загинула українська Кубань.

Українська преса досить поляризована, як і суспільство загалом. Цю статтю я спробував надрукувати в газеті, читацька аудиторія якої відрізняється від аудиторії газети «День». Не вийшло...

Постійно доводиться стикатися з явищем, яке можна назвати «усвідомленим нерозумінням». Ставлення до багатьох проблем радянської історії підлягає у світлі вже опублікованих документів істотному коригуванню. Однак багато людей рішуче не хочуть міняти звичних уявлень про минуле. Їм так зручніше, й це страшно. Адже якщо сталінські репресії не торкнулися їх безпосередньо, вони все ж є жертвами. Репресії, певно, позначилися на їхній родині, і вже безсумнівно на їхній країні. Від минулого не можна піти, його треба пам’ятати. Пам’ятати хоча б для того, щоб воно не повернулося.