Високогірний геноцид

Вісім десятиліть  тому, 23 лютого 1944 року, радянська тоталітарна влада реально винесла смертний вирок цілому народу. Народу Чечні (Ічкерії, як  називають свою рідну землю корінні мешканці – вайнахи). Постановою Державного комітету оборони за підписом Сталіна, Молотова, Берії та інших  злочинців цей народ був тотально звинувачений у «зраді», «співпраці з  німецько-фашистськими окупантами» та засуджений до депортації у малонаселені, важкі для життя райони Середньої Азії (Казахстан, Киргизія, Таджикістан). Саме такий геноцидний терор був через три місяці застосований і проти кримськотатарського народу.

Терористична операція здобула назву «Сочевиця» (у катів розвинене почуття чорного гумору). Безліч сумних епізодів складалися в трагедію. Один безсумнівний факт: 27 лютого 1944 року в стайні високогірного села Хайбох співробітники НКВС живцем спалили  декілька сотень людей, включаючи жінок, дітей та  стариків, пояснюючи це «труднощами їхнього транспортування».  Жертв депортації перевозили у холодних та переповнених «телячих» вагонах, померлих (з 520 тисяч людей загинула майже третина) викидали з потягів або поспіхом закопували у сніг. Зберіглося моторошне звернення депортованих до влади Киргизії, де, зокрема, є таке благання (вимога або зойк): «Ми помираємо з голоду, якщо не  буде надана  допомога, прошу всіх нас разом із сім’ями розстріляти!». 26 лютого 2004  року Європарламент  визнав операцію «Сочевиця» актом геноциду, що спричинило шалену лють в Кремлі.

Але згадати лише про це («реабілітований» народ Ічкерії був лише 1957 року) – це значить не осягнути масштаби трагедії чеченців. Адже був ще перший, імперський, царський геноцид під час тривалої (47 років) та кровопролитної  Кавказької війни 1817-1864 років, що її російська влада вела супроти вільнолюбних гірських народів («правом» вбивати людей Російська імперія наділила себе здавна). Імперськими військами командував генерал Олексій Єрмолов (той самий, про якого перший поет  Росії написав: «Смирись, Кавказ, идет Ермолов!») Багато чого приховано в цих пушкінських рядках:   імперська бравада, гірка іронія, жах.

За свідченням  істориків, генерал Єрмолов  відчував особливу ненависть саме до чеченців. Він буквально витисняв «немирних»  кавказців – тобто тих, які відмовлялися підкорятися царю – якомога вище в гори, де не було умов  для життя, щоб люди гинули від холоду, голоду та хвороб. «Голодая, чеченцы от стеснения лучше, чем я, друг друга истреблять станут» - такі його слова. І ще: «Лучше от Терека до Сунжи оставлю пустынные  степи, нежели в тылу укреплений наших потерплю разбой!». Протягом 1819-1820 років було спалено й вщент знищено 22 чеченських аули. Опозиційний російський історик Євгеній Анісімов (він давно вимушено залишив РФ) справедливо називає Єрмолова «засновником політики геноциду горців Кавказу».

Ми навели  вислів Пушкіна. А тепер порівняймо їх з геніальними рядками Шевченка з поеми «Кавказ»:

Ми християни: храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тільки сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці!  Чому ви нам

Платить за сонце  не повинні –

Та й тільки ж то!

Заради справедливості варто сказати, що далеко не всі російські класики були імперцями – перечитаймо «Хаджи-Мурат» Льва Толстого. Саме там письменник показує, що для горців російські  загарбники не сприймались як люди – вони були нічим не кращими  за щурів, тарганів або інших огидних істот й варті були лише  ненависті й презирства. Також показово, що граф, який в молоді роки сам воював на Кавказі, повною мірою поділяє та розуміє  ці почуття чеченців. Зауважимо, що «Хаджи-Мурат» написано  Толстим у віці 75 років, Толстим – противником будь-якої війни та імперської влади.

* * *

«Не вмирає душа наша, не вмирає воля» - ці слова великого Тараса Григоровича, який справді став геніальним виразником  прагнення до свободи і свого народу, і всіх уярмлених народів Російської  імперії. Путін, продовжуючи розпочату Єльциним ще 1994 року війну супроти Ічкерії,  тисне третім геноцидом на чеченські землі. Впродовж певних історичних періодів, здається, гору бере політика, що пухне  на силі, репресіях та величезних покладах природних багатств територій, які ця імперська держава захопила протягом століть ціною крові незчисленних жертв. Знаємо: зло буває довгим, але ні вічним. Переможемо.

Ігор Сюндюков