Стріла «натягнутого лука»*

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Наразі нікого (принаймні в Україні) не здивує твердження, що український Ранній модерн має густе «річпосполитське» забарвлення і смак. І попри наявність — здебільшого у популярному дискурсі — тих, хто «нічого не забув, нічому не навчився» та й досі торочить про «іноземних загарбників» і «ярмо латинників», розуміння того, що то є зовні нав’язані (в інтересах російсько-імперського і радянського проектів) сенси, вже перейшло таки якісну межу.

Відтак картина історії очима пізніших переможців та історичне увічнення колоніальних підлеглостей дедалі більше не задовольняє сучасних українців. Вітчизняні історики охоче сприйняли цей «виклик часу», але момент, коли кількість конкретно-історичних досліджень переходить у нову якість, наразі лише надходить.

Ранній модерн, цей, за К. Ясперсом, 2-й осьовий час світової історії, не обійдений увагою дослідників по всьому світу. У ньому досі плідно шукають витоків глобальної економічної системи (світу-економіки), яка стала основою процесів невпинної модернізації і технологічного розвитку людства; він став часом повсюдної «націоналізації» держав та «сповзання до демократії»; а питома дводжерельність Ренесансу (античність+середньовічна християнська традиція) відкрила надалі вже неуникний шлях постійного додавання культурних опцій і гібридизації (як глобальної, так і локальної) модерної та й постмодерної культури.

Українська національна історіографія від початку мала свою ранньомодерну вісь — історію козаччини. І попри тривалі настійливі спроби російсько-імперського і радянського дискурсу вивести її за дужки «річпосполитського», цей «родовий знак», немов той пролісок, завжди вилазив з-під ідеологічної криги небуття. Наразі ж маємо нову історіографічну ситуацію, коли проскрибована вітчизняна спадщина і штучно замовчуваний світовий досвід уже вповні засвоєні сучасним поколінням українських істориків і все менше породжують вульгарні фанатично-неофітські реакції. Відтак, багаторічні очікування «нового синтезу» нині не виглядають як безпідставні, попри традиційні буркотання скептиків, що «доки сонце зійде, роса очі виїсть». Розростання «острівців новочасності» та зростаючі можливості для всебічної зміни «кратності наближення» в дослідженнях (Н. Дейвіс) чи для того «густого/щільного опису» (К. Ґірц) добачить, зрештою, будь-який уважний спостерігач.

Отже, почнемо з декількох попередніх зауважень. Вони стосуються термінів-назв, хронології й історії ідейних концептів.

Річ Посполита (слов’янська калька латинського res publica) постала як один із партикулярних універсалістських проектів (термінологія А. Дж. Тойнбі). Відтак, це була чергова «відповідь» на «виклик» побудови ідеальної (або найближчої до ідеалу) держави у характерних для ренесансної політичної теорії шатах «мішаного ладу» — коктейлю античних монархій-аристократій-демократій з додаванням месіанства середньовічно-християнського «Граду/Царства Божого» (на Небі і на Землі).

Постання річпосполитського проекту окреслюють ще й як Шляхетську революцію. Цей термін постав під впливом польського історика Анджея Сулими-Камінського (р.н. 1935), автора широко знаної праці «Historia Rzeczypospolitej wielu narodow. 1505 — 1795» / «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505 — 1795» (Люблін, 2000; укр. переклад Я. Стріхи — К., 2011). На її сторінках дослідник яскраво продемонстрував революційне значення «шляхетського руху екзекуційного» для Речі Посполитої як державного проекту. Камінський також відзначав зв’язок цього руху з рухом козацьким (козацькою революцією), який власне розквітнув, коли революційність шляхти пішла на спад (с.82—83 видання 2000 р.). Вважаю також, що давній марксистський спосіб визначення революції за «рушійною силою» (шляхетська, козацька, буржуазна, пролетарська) має певну зручність як для сучасного дослідника, так і для пересічного читача. Зауважу зрештою, що шляхетська та козацька революції Речі Посполитої добре накладаються на «вікову тенденцію» Ф. Броделя для цілої Європи (=світу-економіки) — з умовними контрольними датами 1507 — 1510, 1650 та 1733 — 1743 рр. (де від першої з трьох до другої дати панувало зростання, далі т. зв. «криза середини XVII ст.» і спад аж до третьої дати).

Насамкінець зауважу, що термін «шляхетська революція», вживаний мною принаймні з 2007 р., досі не зазнавав фахових заперечень, відтак маю право вважати його конвенційним. Підозрюю, що на руку йому в Україні спрацювало й те, що він добре корелюється з поняттям «шляхетського імперіалізму», уживаним ще М. Грушевським. Хоча іноземцям та й фахівцям, менш обізнаним з річпосполитською проблематикою, добачати цю опцію імперськості, універсалистськості та ідеальності в проекті Речі Посполитої часто-густо заважає задавнене упередження до «шляхетської анархії», яка нібито слабко уживається з будь-якою конструктивною працею.

Революційна шляхта (натхненна ідеями Ренесансу і Реформації) визначала вектор суспільного життя країни від Радомської конституції 1505 р. (знаменита Nihil novi / «Нічого нового» насправді означала революційне «нічого нового про нас без нас») аж до придушення «рокошу» (заколоту) М. Зебжидовського 1606 — 1608 рр. Але pacta conventa з виборними монархами (уперше підписані 1573 р.), Люблінська унія 1569 р. з її ідеєю дво- чи полінаціональної державності, певна секуляризація суспільного життя з упорядкуванням привілеїв церкви і химерно-бароковий сарматизм як «власний шлях» взірцевого шляхтича (притягальний далеко поза Польщею) — то все здобутки шляхетської революції.

Незавершеність «революційної програми» цієї столітньої революції покликала нову хвилю — козацьку революцію (1648 — 1709), здійснювану «молодшими братами» шляхти — козаками. Вона розпочалася на тлі загальноєвропейської «кризи середини XVII ст.» на теренах, де магнати найбільше «обрізали» досягнення шляхетської революції (не дали провести «екзекуцію прав», котра мислилася як повернення до ідеально-природного стану держави), і врешті-решт вивела значну частину «краю революції» з-під влади річпосполитського універсалістського проекту, аби стати каталізатором нового — козацької України. Остання, отже, козацько-українськими революціонерами мислилася як «справжня й істинна Річ Посполита», спадкоємець-відроджувач проекту «ідеальної держави» (зменшення масштабу нового універсалістського проекту не має бентежити — то лише продовження попередньої тенденції, бо й Польсько-Литовська Річ Посполита була вже меншою і не єдиною спадкоємицею християнського/латинського світу-імперії; та сама лінія розвитку позначилася і на соціальному «здрібнінні» революціонерів — зі шляхти у козаки, така «демократизація», як відомо, продовжуватиметься і надалі).

До речі, участь українців у річпосполитському універсалістському проекті й здатність на його базі сформулювати і свій власний зробила їх вельми вправними помічниками у розбудові пізнішої Російської імперії, але, якщо для росіян вона і була «оригіналом» всякої імперіальності, то для українських співвітчизників — лише епігоном, який постійно порівнювали з альтернативами. Відтак, якщо перші любили імперське «отєчєство», то другі — радше утилітарно мирилися з ним. Тому й цензурні спроби російських «переможців» (які не допускали й думки про тимчасовість такого свого стану) представити історичних конкурентів — Велике князівство Литовське, Королівство Польське, Річ Посполиту обох народів, козацьку Україну, Кримський ханат — еtc як fail states / недієздатні держави / ніколи не були сприйняті в Україні щиро і остаточно.

У модерній вітчизняній історіографії ХІХ — ХХ ст. провід в «опорі» російсько-імперській схемі бачення історії тримали радше «литуаністи» — дослідники історії ВКЛ (останнє навіть затяті російські імперіалісти вважали достатньо «руським», таким собі реліктом «феодальної роздробленості», й загалом придатним для інтеграції до «всеросійського»). Донині «великолитовський» історичний досвід сприймається українцями як щось цілком позитивне, а російська зверхність до нього є приводом до вправ у дотепності й гуморі. Останнім часом (хоча прецеденти цього давніші й невитравні) немало революційних ідей подає й українське осмислення «татарського» і «турецького» досвідів — але за рівнем впливу на формування картини історичного минулого українця вони радше ще на стадії «потенційності». А ось резонанс річпосполитського досвіду в сучасній Україні явно б’є рекорди.

***

Переходячи до конкретних замальовок цього досвіду, почнемо тривіально — з економічного базису. Справа в тому, що Річ Посполита — то перший державний лад на українських землях, який функціонував в умовах «феодального капіталізму». Останній фундаментально відрізнявся від класичного феодалізму середніх віків феноменом «примусової праці на ринок». Локальне (українське) суспільство вперше стало жити як частина світу-економіки, і напрацьовані тоді рефлекси міцно засіли як на свідомому, так і на несвідомо-рефлекторному рівнях його світосприйняття.

Так уперше усталилися територіальні кордони України, які згодом змінювалися досить обмежено (і зазвичай лише на степовому півдні й сході, які, таким чином, лише вступали до простору світу-економіки). Саме Люблін-1569 забезпечив міцність отої «зустрічі Русі з Руссю», і з цього часу можна говорити про стабільне ядро, український «гінтерланд»: за віссю Галичина — Наддніпрянщина, Львів — Київ. Звідси і відчута сучасниками потреба у новому географічно-політичному терміні — спочатку з виокремленням із простору давньої Русі — за історично-юридичною традицію коронного краю (rex patronorum) — Русь Червона, Русь Біла; а згодом і витвір з акцентом вже на сучасному «новоробі» — Україна — з цілком революційною легітимацією за правом сили («через шаблю здобуте право»).

Величезні колонізаційні можливості — спільна риса цілого простору Речі Посполитої — на українських теренах були чи не найбільш виразні. Але досить рідке населення потребувало мотивації й соціальних гарантій. Звідси екстремально-високий відсоток шляхетства-лицарства, міщанства з великою мірою аграрних чи радше аграрно-мілітарних міст (близьких до формули «колективного феодала») і значного поширення перехідних «станів», які також моделювали себе як причетні до «привілейованих», плюс впровадження цивілізаційних новинок (римське чи то західне цивільне право, ренесансна просвіта і вченість, європейський експорт речей і технологій). Навіть «експортовані» з внутрішніх районів Речі Посполитої кріпаки (спосіб, який Валерстайн вважав особливо ефективним для запровадження кріпацьких практик на новоколонізовані території Східної Європи) до середини ХVIII ст. мали змогу користуватись т. зв. «слободами» (багатолітнім, бувало і до 30 років звільненням від податків, іноді з перспективою стати міщанином), а по спливанню часу останніх норовили перебігти до нового власника на нову «слободу».

*Оригінальний образ Речі Посполитої як натягнутого лука вжитий у творі папського нунція Клаудіо Рангоні (1559 — 1621), писаному за часів розквіту річпосполитського проекту.