Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу.
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Відзначити — чи «влипнути»?

14 липня, 2007 - 00:00
ТАК НА ПОЛІ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ПОЛЕГЛИХ КОЗАКІВ

«В своїй хаті — своя правда.»

Тарас Шевченко

Наближення «круглих» історичних дат — добра нагода поміркувати про наші стосунки з власною історією. Особливо ж, якщо йдеться про події, які протягом тривалого часу викликають контраверсійні судження, а то й просто суспільні збурення. Саме до таких «неспокійних» дат належать 300-ліття українсько- шведського союзу, укладеного гетьманом І.Мазепою та королем Швеції Карлом ХII, а також 300-ліття Полтавської битви. Це про них ідеться в статті Кирила Галушка «Святкування» чи «відзначення», або доки триватиме для українців Полтавська битва» («День», 23 червня ц.р.), яка якраз і спонукала мене взятися за перо. Тим паче, що незадовго до її появи на сторінках видання мені також — як і К.Галушку — випало побувати в тих місцях, де колись у ратних поєдинках випробовували свою долю Карл ХII, Петро I та Іван Мазепа, і отримати чималу «дозу» вражень від побаченого й почутого.

Зізнаюся: коли я довідався із повідомлень ЗМІ про домовленості міністрів культури України та Російської федерації спільно — двома державами — відзначити ювілей битви під Полтавою 1709 р., стало якось не по собі. Бо ЩО і ЯК ми маємо СПІЛЬНО з росіянами відзначати?! До цього сакраментального питання я ще обов’язково повернуся, а поки що зазначу, що нормальним стосункам українців з власною історією заважають принаймні три проблеми.

1. Розтягування історії на політичні сегменти. На жаль, у нас немає суспільного, національного консенсусу щодо багатьох важливих сторінок української минувшини. Особливо багато різночитань стосується історії ХХ століття. Коли наближається 1 травня, 9 травня, 7 листопада, у повітрі починає витати дух нетерпимості. Що вже казати про провідників та вояків ОУН—УПА, 100-літній ювілей Романа Шухевича, коли й навколо теми спорудження пам’ятника С.Петлюрі на його батьківщині в Полтаві спалахують неабиякі пристрасті, до того ж — не просто серед громадян, а поміж гілками влади! Це пам’ятників Катерині II у нас незабаром буде, як грибів, хоча саме вона, кажучи словами Т.Шевченка, свого часу «доконала вдову-сиротину» (себто — Україну). З Петлюрою ж, із гетьманом Мазепою все й досі складається непросто...

Хоча для історичного оцінювання не такі то вже йскладні випадки, адже головне — з’ясувати, ЩО було метою їхніх політичних дій. Відповідь самоочевидна: українська незалежність. А Симон Петлюра взагалі воював під прапором із жовтими й синіми кольорами — тими самими, які вже півтора десятиліття є кольорами нашого державного прапора. То які можуть бути іще сумніви щодо «прописування» імен Мазепи й Петлюри в українському пантеоні? Але ж ні: для одних — російський інтерес важливіший за український, другі пильно стережуть стереотипи, треті взагалі не знають, хто вони...

Історія використовується партіями як політичний піар, надто ж коли наближаються вибори. Часто-густо вона стає заручницею політики, роблячи й нас заручниками власної минувшини.

2. Розрив між науковими знаннями і масовою свідомістю. Інколи цей розрив має катастрофічний характер, оскільки агресивне невігластво легко перетворюється в політичний чинник. Наукова думка часів незалежності не стояла на місці, і щоб не відходити далеко від теми Мазепи й Полтави, зішлюся хоч би на нові праці Т. Таїрової-Яковлєвої «Мазепа» (серія «ЖЗЛ»), Вал.Шевчука «Просвічений володар», монографії С.Павленка, присвячені гетьманові і його соратникам. Проте чи можуть вони вплинути на рівень історичної освіченості широких кіл українських громадян? Не можуть: і через невисокі тиражі, і через їхню зорієнтованість на спеціального адресата, і, зізнаємося, через традиційну «недопитливість» мільйонів українців, коли йдеться про те, що було безпосередньо ДО них самих.

На масову свідомість мала б працювати ціла машина, яка б доносила ті наукові знання в популярній, цікавій формі. Через кінофільми, телесеріали, газетні рубрики, просвітницькі радіо- й телепередачі, дитячі книжечки, навіть мультики... Такої індустрії в нас, на жаль, немає. Можна — в кращому разі — говорити хіба що про зародкові явища, або ж паліативи.

3. Ментальні проблеми, які стосуються сфери національної психології. Інколи складається враження, що українці найкраще вміють відзначати власні поразки і святкувати чужі перемоги. Ми зациклені на своїх поразках, ми їх культивуємо і любимо. У Берестечку є чудовий пантеон, — але не забуваймо, що Берестечко — це не тільки героїка, це — програш. Те ж саме з Крутами, де недавно також з’явився меморіал. А чи є щось подібне в Корсуні, де перемога Богдана Хмельницького над військом Речі Посполитої змусила здригнутися всю Європу? Немає. Є фрагмент експозиції в історико-краєзнавчому музеї — і тільки. Може, ми увічнили належним чином свої перемоги під Жовтими Водами чи Конотопом? Та ні! Таке враження, що ми боїмося когось образити — поляків чи росіян. Колись Олександр Довженко мріяв зняти фільм «Тарас Бульба», проте йому не дозволили цього зробити. Як би не образилися поляки.

Ми дуже цнотливі в тому, що стосується почуттів наших сусідів.

І ми байдужі до самих себе, до своєї гідності й слави. Ми звикли зазирати в очі іншим, «прогинатися», впадати в по- мазохістськи принизливий стан покірливості й другорядності.

Тепер ось наші державні посадовці, відгукуючись на ініціативи Росії, начебто хочуть відзначати 300-ліття Полтавської битви. Якщо дивитися на цю подію українськими очима, то серцевиною її було повстання за незалежність під керівництвом гетьмана Івана Мазепи. Мазепа мав справу з неконсолідованим українським суспільством, тому його складна політична комбінація мала «змовницький» характер. Але факт залишається фактом: Мазепа, по суті, продовжив те, що намагався здійснити у зовнішній політиці Богдан Хмельницький в останній рік свого життя. Московія поглинала українську автономію, отож потрібно було шукати інших союзників. У 1708 р. Іван Мазепа відважився укласти українсько-шведський союз і тим самим кинути виклик Петрові I. Зрештою, він програв, а Полтавська битва знаменувала народження Російської імперії.

Ми хочемо відзначати з росіянами славу їхньої зброї та імперської величі?

Чи, може, вони хочуть відзначити з нами ювілей Мазепиного повстання за незалежність від Московії?

Як на мене, відзначення в Україні подій 1708—1709 рр. могло б іти трьома напрямками.

1. Наукове осмислення Північної війни 1700 — 1721 рр. З цією метою доречно провести серйозні наукові акції, в тім числі й міжнародні. Важливим міг би бути, зокрема, форум архівістів Європи, що міг би посприяти обмінові архівними матеріалами, а також ширшій обізнаності щодо неосвоєного документального ресурсу. В ситуації 2004 р., коли так само дражливо стояло питання про відзначення 350-ліття Переяславської ради, _були проведені наукові конкурси серед студентської молоді, — вони й цього разу можуть бути ефективним способом національного самопізнання.

2. Поширення історичних знань, їх популяризація. Безсумнівно, в 2009 р. в епіцентрі уваги перебуватиме Державний історико-культурний заповідник «Поле Полтавської битви». Поки що це больова точка, яка потребує особливої уваги до себе. Колишнє поле Полтавської битви, на жаль, нагадує окуповану землю. К. Галушко вже проілюстрував це серією фотознімків, до яких варто було б додати ще один — із зображенням скромного залізного хрестика на честь полеглих у битві під Полтавою українських козаків. Як на глум, поставлено його через дорогу навпроти поважного монумента на честь шведських воїнів. Контраст — абсолютний, тим більше, що по дорозі на Диканьку у 2005 р. на кошти Швеції прокладено ще й алею пам’яті з усіма знаками, які в таких випадках мають бути. Що ж до пам’яті російських солдатів, то вона увічнена курганом і собором Олександра Невського ще сто років тому. З тих пір на самому Полі не змінилося НІЧОГО. Хіба що в селі Жуки, де жив автор відомого козацького літопису Самійло Величко, в середині 1990-х на місці, де колись стояла сільська церква, поставлено камінь. А загалом, усе виглядає так, що екскурсант і досі змушений перейматися величчю російської слави.

Що ж до музейної експозиції, то за роки незалежності вона зазнала деяких змін, які, втім, не похитнули все ту ж концепцію імперської могутності Росії. Мені, щоправда, показали кімнату, в якій з 1994 р. експонувалися матеріали, які знайомили відвідувачів з темою «Козацька держава». Тепер зала зачинена, експозиція розібрана, отож усе залежить від екскурсоводів: захочуть — згадають, що крім шведів і росіян була ще й третя сторона — українські козаки; не захочуть — теж будуть праві, адже показувати — нічого.

Директор заповідника Олександр Янович вважає, що музеєві слід надати статус Національного історико-культурного заповідника, створити розгалужену туристичну інфраструктуру з кемпінгом і готелем, адже поки що заповідником опікується тільки міська влада Полтави, а її можливості самі розумієте які.

Все це начебто й логічно, але тільки в тому випадку, якщо належним чином буде пропрацьована концепція заповідника. Вона існує, і тепер її вивчають в Інституті історії НАНУ. Концепція передбачає певну зміну акцентів, зокрема — ширше висвітлення участі козаків І.Мазепи, запорожців та козаків І.Скоропадського в Полтавській битві, наочне відображення історії України ХVII—ХVIII століть у контексті європейської взагалі та Північної війни і Полтавської битви зокрема; встановлення пам’ятників Карлу ХII, Івану Мазепі, Самійлові Величкові та Даніелу Крману (учаснику і свідку подій, авторові відомого щоденника, яким історики користуються як важливим джерелом), козакам — учасникам битви; проведення капітального ремонту будинку музею тощо.

Все так, тільки, повторюся, значно виразнішою має бути та сама концептуальна серцевина, сутність якої визначається словами: повстання за незалежність під керівництвом гетьмана Івана Мазепи у 1708— 1709 рр. Це вихідна точка, яка має визначати характер, дух заповідника. Колись Михайло Максимович, полемізуючи з Михайлом Погодіним, писав: «У вас (в Великороссии) многие смотрят на всю русскую землю с московской высоты Ивана Грозного, здесь (в Малороссии) иные глядят на не с запорожской поэтической Савур-Могилы; моя точка зрения — с высоты Старокиевской, с холма Андрея Первозванного». Іншими словами, у своїй хаті мусить бути і своя правда. І в цьому вся суть. І то вже питання не тільки наукове чи політичне, а й моральне також.

Звісно, «проштовхування» наукових знань про Північну війну, повстання Мазепи, Полтавську битву в масову свідомість потребує підтримки з боку держави. Втім, я не настільки наївний, щоб мати на це якісь сподівання, надто ж тепер, коли наближаються вибори і основні політичні партії- гравці як води в рота набрали. В Одесі ставлять пам’ятник Катерині II — національна ганьба! — але щось не чутно дзвінких голосів «Нашої України», БЮТ, Української правиці, Народної самооборони. Бути принциповими їм зараз не з руки, попереду вибори, хочеться підіграти всім одразу. Краще промовчати.

Ну й мовчіть. Засмагайте, політичні базарувальники! Чекайте, поки комуністи поставлять у Сімферополі пам’ятник жертвам ОУН—УПА, а «майже рухівець» Едуард Гурвіц зведе в Одесі монумент на честь цариці, яку Тарас Шевченко спересердя назвав «голодною вовчицею».

3. Вшанування Івана Мазепи і його соратників. Я — за пам’ятники Мазепі в Києві, Полтаві й Батурині. І за перевидання популярних книжечок про нього на зразок тієї, що її колись Валерій Шевчук упорядкував для «Веселки». Якщо хтось із видавців візьметься за україномовну версію «жезеелівської» монографії Т. Таїрової-Яковлєвої — теж дуже добре. Не завадило б згадати й про давню працю Ф. Уманця про українського гетьмана, яку взагалі знає хіба що обмежене коло фахівців. А є ж іще й величезна художня світова «Мазепіана».

Окрема тема — Батурин з його «Гетьманською столицею». Кирило Розумовський хотів відкрити там університет, і так би воно, напевно, й сталося, якби не та ж таки Катерина II. Можна тепер помріяти: 2009 року у палаці Розумовського відкривається університет імені Івана Мазепи, — чому б і ні? Фантазія не така вже й відірвана від грішної дійсності, от тільки політична воля потрібна, а з нею в Україні, як відомо, є проблеми.

До речі, про волю. Мені чомусь часто спадає на гадку афоризм Ольгерда Бочковського: «Нація — це воля бути нацією». До слова воля я б додав іще одне: гідність. Воно так само важливе, адже коли з гідністю не все гаразд, тоді якраз і можна «влипнути» в святкування чужих перемог.

Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments