Справжній героїзм — жити згідно зі своїми переконаннями
Юрій Шухевич, український політичний діяч

Вiйна, яка все ще не скiнчилась

13 серпня, 2005 - 00:00
ВЕТЕРАНИ ОУН-УПА ТА ВЕТЕРАНИ РАДЯНСЬКІ... ВОНИ ПО-РІЗНОМУ РОЗУМІЛИ МАЙБУТНЮ УКРАЇНУ. І ЗАРАЗ ЇХ ЧАСТО РОЗДІЛЯЄ ПОЛІТИЧНА ПРІРВА. І ВСЕ Ж ТАКИ ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В ДУШАХ ПОРА ЗАКІНЧУВАТИ. УКРАЇНА ЄДИНА / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА / «День» ФОТО ЄВГЕНА КРАВСА

Iз наближенням Дня незалежності України можна сміливо прогнозувати новий тур дискусій довкола проблеми примирення в українському суспільстві. Йдеться про примирення радянських ветеранів і ветеранів Української Повстанської Армії, себто про руйнування взаємних ворожих стереотипів. Самі обидві групи ветеранів, до речі, настроєні, стримано висловлюючись, не дуже доброзичливо одна до одної, що показало, зокрема, цьогорічне відзначення 60-річчя Перемоги над нацизмом. Представники першої групи наполягають на тому, що не будуть миритися з тими, «кто стрелял нам в спину». Упівські ветерани задекларували, що не будуть миритися з колишніми поневолювачами та ще й за невизначеного власного статусу. І тут виникає запитання, а кого, власне, з ким належить мирити?

«ВIЙНА ПРОТИ ОКУПАЦIЇ Й ТЕРОРУ»

Серйозні дослідники точно відзначають, що політичні та воєнні режими, що контролювали українські землі в ХХ столітті, навряд чи можна назвати своїми для українців. Багато написано і про антиукраїнські настрої Гітлера і Сталіна, що втілювалися у конкретній антигуманній політиці. Багато написано і про ті ілюзії, що їх плекало керівництво ОУН і УПА, розраховуючи на те, що обидва диктатори знесилять один одного, внаслідок чого долю України вирішуватимуть США та Англія (на користь, зрозуміло, української незалежності).

У своїй книжці «Страсті за націоналізмом» (Київ, «Критика», 2004) львівький історіограф Ярослав Грицак зауважує: «Попри відмінності в ідеології, молоді совєтські комуністи, німецькі нацисти й українські націоналісти мали багато спільного: всі вони були діти своєї епохи. Відкидання моралі, заперечення демократії, ксенофобія до «ворожих» класів чи націй, волюнтаризм і тяжіння до екстремального радикалізму стали головними рисами їхнього колективного портрета». Справді, немає підстав ідеалізувати будь-яку із згаданих сил. Одначе цитовані слова можна прийняти із певними застереженнями.

По-перше, і нацистський, і совєтський варіанти тоталітаризму залишились вірними своїм принципам до кінця. Натомість керівництво ОУН (а отже, й УПА) еволюціонувало від моделі вождистської держави в бік ліберально-демократичних цінностей. По-друге, і в Червоній Армії, й в УПА воювали українці, але переслідували вони принципово різні цілі. Перші, сприяючи вигнанню нацистів з України, об’єктивно сприяли поверненню антилюдяного сталінського режиму, в рамках якого не могло бути місця реальній українській державності. Упівці боролись за незалежну Україну. Нарешті, по-третє, з 1944 року, з того моменту, коли Україну залишили окупанти, совєтські збройні сили (а надто НКВС — НКДБ — МВС — МДБ) вогнем і мечем нищили правдивих чи уявних націоналістів, себто тих, хто віддавав життя за справу української незалежності.

Не випадково Грицак, покликаючись на статистику, слушно констатує: у Західній Україні відповідальність за левову частку демографічних утрат несе совєтський режим. Ще більш переконливо і на основі залучення широченного архівного матеріалу це доводять автори книжки «Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси», яка щойно побачила світ у київському видавництві «Наукова думка».

У повоєнній Західній Україні друге видання «соціалістичних перетворень» (перше, як відомо, було коротким, у 1939— 1941 роках) яскраво виявилось у насаджуванні колгоспів, до яких селянство залучали методами економічного примусу, залякування, кримінального переслідування тощо. Про настрої відчаю свідчить хоча б вислів одного з переселенців на Волинь з Чехословаччини: «Я пройшов Болгарію, Польщу, Францію, Чехословаччину, але гіршого життя, ніж у Росії, не бачив... Причиною всьому колгоспи... Я своїми руками виріжу свою сім’ю, але в колгоспи не допущу. Якщо у когось побачать коня, корову і в кімнаті у нього чисто, відразу його в Сибір — куркуль». Що ж дивуватись тому, що сільська місцевість перетворювалась на основну базу підтримки націоналістичного підпілля.

Викачування трудових ресурсів, інтенсивна русифікація сфери освіти і культури, брутальна ліквідація Української Греко-католицької церкви — все давало відповідні наслідки. Як зазначалося у довідці Станіславського обкому КП(б)У (кінець 1949 року), населення підтримує учасників підпілля (особливо своїх родичів), молодь поповнює «банди», ухиляючись від призову до армії, «більшість мешканців.., які втратили рідних при збройних зіткненнях з військовими групами МДБ, активно підтримують рештки оунівських банд і вороже ставляться до совєтської влади». Можна лише погодитися зі словами підпільниці Галини Дідик, що без масової підтримки «при насиченні Західної України регулярними і спеціальними військами кількарічний спротив був би неможливий. Це не був виступ проти радянської влади і соціалізму, а насамперед всенародна боротьба проти... окупації й терору».

Більшовицьке керівництво УССР задавало тон в роботі органів та військ НКВС — НКДБ — МВС — МДБ, вимагало від них рішучості, безкомпромісності у боротьбі з «бандоунівським підпіллям», застосування жорстоких методів придушення націоналістів та залякування мешканців регіону. Поширеними репресивними заходами стали примусова депортація, затримання заручників при проведені господарсько-адміністративних кампаній, колективна відповідальність населення. Окремі антигуманні ініціативи Микити Хрущова навіть сумнозвісний глава НКВС СССР Лаврентій Берія змушений був відхилити.

Пленум ЦК Компартії України (не оунівські пропагандисти, а самі комуністи!) 2—4 червня 1953 року констатував, що «серед значної частини населення західних областей існує незадоволення господарськими, політичними і культурними заходами, які проводяться на місцях». У керівництві сільським господарством допущено «серйозних помилок», воно ведеться «без урахування місцевих особливостей», населення незадоволене діями місцевої влади. «...Майже всі керівні посади в партійних і совєтських органах західних областей України зайняті працівниками, відрядженими зі східних областей УРСР, а також інших республік Совєтського Союзу».

На пленумі критикувалися односторонні методи протидії антисовєтському руху опору: «Боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій, безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення».

За офіційною совєтською статистикою, в повоєнне десятиліття в Західній Україні було знищено 155108 учасників руху опору, депортовано 203 тис. її мешканців, засуджено майже 88 тис. осіб. Українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менш як 30 тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Порівняйте ці цифри, щоб зрозуміти, хто і якою ціною формально переміг.

Одначе колишній працівник совєтської спецслужби Георгій Санніков у своїй книжці «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине» (вийшла у 2002 році) констатує:«Ми виграли цю війну в Західній Україні, але не перемогли. В очах місцевого населення оунівці були героями, борцями за їхню рідну Україну, за її самостійність».

ОЦЕ ТАК «БУРЖУАЗНI»…

Пропаганда в СРСР/УРСР нагородила український націонал-патріотичний рух вікопомним епітетом «буржуазний». До речі, «буржуазними» називали і «народника» Михайла Грушевського, і майже на 100% соціалістичну Українську Центральну Раду. Отож і різночинська ОУН (знайти справжнього «буржуя» в її лавах важко), і переважно селянська УПА також перетворилися на «буржуазні» структури. При цьому ніхто не обтяжував себе обгрунтуванням цієї дефініції. Призабули совєтські пропагандисти і тези «дореволюційного» Леніна про необхідність розрізняти націоналізм нації-загарбника і протестний націоналізм нації поневоленої. Так чи був буржуазним за спрямуванням рух ОУН та УПА?

Докорінна зміна ідейно-політичних пріоритетів ОУН(Б), відмова від антигуманного, багато в чому ксенофобського, негуманного «інтегрального націоналізму» відбулася на III Надзвичайному великому зборі (серпень 1943 року) з прийняттям нової програми організації, побудованої на засадах соціальної справедливості, демократії, поваги до прав людини й національних меншин.

Своєрідною квінтесенцією поглядів ОУН на соціальний лад і державний устрій незалежної України стали праці референта пропаганди Проводу ОУН(Б) Петра Федуна (Полтави). Найбільшого поширення набула його брошура «Хто такі бандерівці та за що вони борються» (1948 рік). Центральне місце в ідеології ОУН, пише автор, посідає вчення про націю. Воно полягає в уявленні про націю як про «найвищий і найміцніший тип людської спільноти — вищий і міцніший, ніж суспільна кляса». Найкращою системою світоустрою, стверджував Федун, є «система вільних національних держав усіх народів світу… З усіма народами світу, у тому числі і з російським народом, який побудує свою національну державу на своїх етнографічних землях, ми хочемо жити у дружбі і співпраці». ОУН виступає за незалежну українську державу на її етнічних теренах і «не зазіхає ні на шматок чужої території».

Федун відкидає звинувачення націоналізму в «буржуазності». За його словами, повстанський рух проти повернення в Україну поміщиків та капіталістів і «бореться за побудову безклясового суспільства». Водночас рішуче протидіє поширенню колгоспів як «знаряддя нещадної експлуатації селянства большевицькою правлячою клікою». У праці розкривається формальний характер «незалежності» союзних республік, оскільки їхнє керівництво нічого не здатне вдіяти без санкції Москви. Заперечувалися диктатура і тоталітаризм, проголошувалися принцип відповідальності влади перед народом, свобода слова, друку, зібрань, сумління, рівноправність національних меншин.

У брошурі «Чому СРСР повинен бути перебудований на принципах незалежних національних держав» (1950 року) автор піддає глибокій критиці «большевицький російський імперіалізм». Йому, пише Федун, властиві такі генетичні риси, як «жорстокий політичний гніт, повне політичне поневолення, кривавий терор, цілковите безправство людини і громадянина». Експансіоністська великодержавна політика радянської верхівки, мілітаризація всіх сфер життя суспільства є головними причинами «економічної нужди народних мас, їхнього жахливо низького життьового рівня, їхнього убозтва».

Відзначимо, що теоретик ОУН ще до Мілована Джиласа і Михайла Восленського сформулював тезу про появу, за умов суспільно-майнового розшарування соціалістичного суспільства та штучного творення владою опори всередині населення, «економічно багатої і політично упривілейованої суспільної групи». Автор розцінює її як «нову панівну соціальну групу» — «клясу большевицьких вельмож». До неї він відносить функціонерів Компартії, адміністративних, господарських керівників, верхівку силових структур.

Федун проголошував гасло перебудови СРСР на принципах реального і повного здійснення права народів на національно- державне самовизначення, творення суверенних національних держав. Україна мислилась як незалежна і соборна держава українського народу, з безкласовим суспільством i демократією внутріполітичного устрою. На світовій арені бажаним є постання «системи вільних держав усіх народів світу», яка б функціонувала «під керівництвом здорової міжнародної організації».

У праці «Хто такі бандерівці та за що вони борються» йшлося про необхідність запровадження суспільної власності на засоби виробництва, усунення експлуатації людини людиною, утвердження безкласового суспільства. Слід зауважити, що ідеолог повстанців критично ставився і до вад капіталістичного способу життя, політики Заходу стосовно України.

Варто торкнутися і проблеми прозахідної орієнтації руху опору у післявоєнний період. За умов розгортання «холодної війни» між вчорашніми союзниками по антигітлерівській коаліції ОУН зав’язує співробітництво з урядовими структурами (включаючи спецслужби) США та Англії. В інтересах підготовки війни Заходу з СРСР підпілля цілеспрямовано вело збір інформації про совєтський військово-промисловий потенціал. Однак було і критичне ставлення підпілля до потенційного союзника. В одному з покинутих бункерів останнього головнокомандувача УПА Василя Кука знайшли англомовний лист від квітня 1946 року за підписом «група українських політичних діячів», підготовлений для передачі на Захід. У ньому аналізувався зміст знаменитої промови Вінстона Черчилля у Фултоні. Автори намагалися привернути увагу англосаксів до проблеми збройних змагань українського руху опору.

У серпні 1950 року згаданий Федун підготував критичного листа щодо змісту радіопередач «Голосу Америки» на Україну. Фактично це була критика політичних настанов адміністрації США, котра, зокрема, не враховувала неприйняття капіталізму значною частиною населення УРСР і того, що рух ОУН і УПА виступає за плюралізм форм власності. Тактичні настанови підпілля орієнтували учасників на те, що можливий прихід американських військ є лише передумовою для творення української адміністрації та відродження державності.

ЧИ БУЛО МОЖЛИВЕ ПРИМЕРЕННЯ ТОДI?

На наше глибоке переконання, нині не варто «колекціонувати» факти взаємних образ — доцільно замислитися над тим, чи було можливим мирне врегулювання конфлікту в Західній Україні.

Почнемо з головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Його аж ніяк не назвеш вузьколобим фанатиком, не здатним на гнучку політичну лінію. За свідченням його соратниці Ірини Козак, він у найближчому оточенні стверджував: виборювати державу — одне, творити незалежну Україну — інше завдання. Будуючи державний апарат, наполягав Шухевич, ми не зможемо не подбати про залучення кращих «совєтських» службовців і військових, професіоналів, які погодяться сумлінно служити Україні.

Документи свідчать, що лідери повстансько-підпільного руху намагалися знайти порозуміння з совєтськими можновладцями. 19 листопада 1944 року довірена особа Шухевича, відома львівська художниця Ярослава Музика, звернулася до свого давнього знайомого Юліана Кордюка, заступника завідувача Львівського облздраву, з проханням передати партійно-державним структурам пропозицію ОУН про переговори. За два дні до Кордюка завітала сіроока, інтелігентного вигляду шатенка років 22-х. Вона конкретизувала ініціативу підпілля повести консультації «про можливе припинення боротьби ОУН з совєтською владою».

Візитеркою виявилася Богдана Світлик (член ОУН Світлана). 13 лютого 1945-го на квартирі художниці вона передала Кордюку листа від імені «Центру ОУН» з умовами і технічними деталями переговорів. 17 лютого відбулася зустріч Світлани з «представником уряду УССР Даниловим, якого «грав» полковник НКВС Сергій Карін-Даниленко. Водночас Львівське управління НКВС заводить по фактах миротворчих контактів справу оперативної розробки «Музиканти». Чи варто говорити, що без санкції республіканського керівництва такі контакти навряд чи відбулися. Про перебіг подій в регіоні Микита Хрущов особисто доповідав Сталіну.

1 березня 1945 року в селі Конюхи на Тернопільщині «урядові представники» Данилов і Головко (капітан НКДБ Хорошун) зустрілися з начальником Військового штабу УПА Дмитром Маєвським і політреферентом УПА Яковом Буслом. П’ять годин тривали напружені переговори. Ключовою умовою повстанців був суверенітет України.

Проте Хрущов дозволив і подальші зустрічі! 4 червня 1945 року через Я.Музику відновлюються миротворчі контакти. Тривали ці спроби до весни—літа 1948 року, коли у відповідь на чергове посередницьке звернення Музики МДБ УРСР у порозумінні з ЦК розробляє окремий план переговорів. Одначе у листопаді художницю арештовують. Після знущань і тортур вона отримала 25 років таборів і вийшла (за амністією) на волю у 1955-му.

Отже, примирення досягти не вдалося. Чому? На нашу думку, все вирішила безкомпромісна позиція Кремля. Його вожді могли, але не поступилися принципами, щоб зберегти сотні тисяч людських життів. Західна Україна мала бути «пацифікована» залізом і кров’ю. Ставку було зроблено на вже відпрацьовану в попередні роки модель дій режиму.

Говорячи про втрачений шанс примирення в Україні, хотіли б підкреслити не поодинокість такого роду ситуації та можливість мирного виходу з неї. Візьмемо для прикладу антиколоніальний рух у французькому Алжирі у 1954—1962 роках. До осені 1958-го в Алжирі зосередилися 800 тис. військовослужбовців, понад тисячу танків і 5 тис. стволів артилерії, 2/3 авіації, половину флоту метрополії. Армія національного визволення Алжиру відповідала не лишень повстанськими діями, але й терором у містах проти адміністрації й тих арабів, які з нею співпрацювали, а згодом перенесла терористичні дії й до самої Франції.

1 червня 1958 року до влади приходить Шарль де Голль, який, долаючи опір «ультра», поступово починає схилятися до надання Алжиру незалежності. 19 грудня 1960 року Генеральна Асамблея ООН визнає право алжирського народу на самовизначення. 18 березня 1962-го підписується угода про припинення бойових дій. Ціна алжирського протистояння була страшною: до 200 тис. вбитих і поранених учасників опору і 800 тис. мирних жителiв, 2 млн. переміщених у спецтабори, 1 млн. емігрантів. Безповоротні втрати французів досягали 32 тис., 60 тис. осіб поранених.

Чи не нагадує вам щось ця статистика? І скрізь у таких випадках офіційний режим не зазнавав поразки у суто бойових діях, однак був змушений з часом іти на політичне вирішення проблеми, давати «вольную» залежним територіям. В Україні це розтягнулося майже на півстоліття.

ЧИ МОЖЛИВЕ ПРИМИРЕННЯ НИНI?

Як відзначив на зустрічі з ветеранським активом Президент України Віктор Ющенко, обидві сторони боролися за майбутнє України так, як вони це собі уявляли. Будьмо відверті й скажемо прямо: совєтські й упівські ветерани боролися за дві різні України, а тому неможливо від них вимагати примирення, апелюючи до минулого. Одначе при всьому страшенному тягареві минулого, зокрема, кривавих подій у Західній Україні, ми вважаємо, що у живих їх учасників є платформа для єднання — майбутнє України. Уявлення про цю Україну неможливе без збереження її незалежності, територіальної цілісності, демократичних цінностей, миру і стабільності. Той, хто цього насправді прагне, навряд чи буде виступати проти примирення.

Звісно, держава не може директивним шляхом нав’язати примирення, хоча б тому, що стаття 15 Конституції України забороняє обов’язкову ідеологію. Тут має виявитися добра воля самих ветеранів (причому з обох боків), які твердо вирішать не отруювати сморідом ворожнечі життя своїх нащадків. Хіба турбота про розв’язання реальних проблем сьогодення не важливіше тиражування розбрату, відверто неправдивих відомостей на кшталт «засудження Нюренбергським процесом руху ОУН та УПА» (цього не було, а бажаючi можуть в цьому переконатися, переглянувши томи процесу, видані ще за совєтських часів) ?

Врешті-решт, чому тверезомислячі люди одностайно засуджують сталінські репресії в Наддніпрянській Україні, а от коли йдеться про однотипні явища в Галичині, починаються міркування про «складність ситуації». Не забуваймо, що відповідно до загальної Декларації прав людини, народи мають право вдаватися «до повстання проти тиранії й гноблення як до останнього засобу».

…Ми не можемо повернути загиблих у тому далекому тепер протистоянні. Але в наших силах зупинити ту війну, яка все ще триває в серцях і душах сучасників.

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук; Ян ФІКС, публіцист, кандидат iсторичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments