Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Все починається з власності

Якою мірою є «націоналістичною» економічна програма українських націоналістів?
7 березня, 2017 - 10:59

Іноді не глибокодумні міркування, а неймовірні на перший погляд парадокси, що їх, здається, непросто пояснити за правилами звичайної логіки, дозволяють глибше збагнути проблеми суспільства, побачити те, що приховане від поверхового, невдумливого погляду. «Зсув» узвичаєного порядку речей — це шлях до несподіваних відкриттів; недарма колись писав поет про «генія, парадоксів друга...».

Ось прецікавий приклад. Днями у центрі Києва відбувся «Марш правих сил», в якому брали участь представники Всеукраїнського об’єднання «Свобода», Правого сектору й «Національного корпусу» Андрія Білецького. Все це — організації правого спрямування, котрі позиціонують себе (поза жодними сумнівами — цілком щиро) як переконані націоналісти. Дуже багато з цих людей брали участь у Революції Гідності, у війні на сході України. Автор цих рядків ставиться до них із глибокою повагою; безперечно — перед нами правдиві патріоти України (принаймні, більшість із них). А в чому ж парадокс? Річ у тім, що, на відміну від політичних гасел «Маршу правих сил» (саме на ці гасла передовсім звернули увагу журналісти, експерти й спостерігачі, зміст цих гасел був очікувано різко антивладним), які цілком відповідали стратегії та поглядам націоналістичної частини нашого політикуму — натомість економічні гасла, котрі такої уваги не привернули, справляли більш ніж дивне враження. Це був не просто парадокс, то була не просто загадка — то була підказка, інформація до роздумів над винятково важливою, світоглядною, вирішальною проблемою української історії та сучасності. А саме: наскільки «націоналістичною» є економічна програма українських націоналістів (наголошую: йдеться саме про економічну програму) ХХ та ХХІ століть? Чи не тут (а конкретно: в небажанні частини наших націоналістів чітко окреслити своє ставлення до питань власності, зокрема, визнати, що легітимна (саме легітимна) приватна власність є підвалиною будь-якої державності) криється, може, основна причина того, що, попри величезні жертви й героїзм, здобутки на ниві державотворення далеко не завжди відповідали очікуванням (не забуваймо про шалений тиск імперських сусідів — це було б фарисейством)? Отже, йдеться про речі дуже серйозні, варті того, щоб суспільству замислитись над цим.

Отож, традиційно праві націоналісти висунули 22 лютого безумовно ліві економічні гасла (як-от, категорична заборона вільного продажу землі; повний або частковий перегляд підсумків приватизації — аж до націоналізації певної частини держпідприємств; жорстка, без щонайменших сентиментів, боротьба з олігархами тощо). Отакий, образно кажучи, «шпагат»: безумовно праві політичні гасла — і явно соціалістичні (якщо не комуністичні) економічні заклики! Хотілось би наголосити: лицемірством та фарисейством було б заперечувати об’єктивні підстави для таких гасел; згадаймо кричущу соціальну нерівність, плюс, м’яко кажучи, неоднозначні вчинки наших олігархів та недостатній рівень відповідальності перед суспільством вагомої частини з них. Це все правда. І все ж таки: чому наші націоналісти (і не тільки зараз, а й раніше, в добу УНР та ОУН) неоднозначно — делікатно висловлюючись — ставились до визнання пріоритету приватної власності у економіці, мимоволі й підсвідомо продукуючи такі собі «консерванти», які гальмували становлення і розвиток суспільства та національної економіки?


«Приватна власність створила Французьку державу, яка є найвищою цінністю для нас. Але це не означає, що ми не повинні реформувати відносини власності задля того, щоб іти в ногу з часом». Великий французький націоналіст президент Де Голль /  ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Найбільш очевидна відповідь (як завжди, вона не вичерпує усієї глибини проблеми) буде такою: в умовах запеклої боротьби за державну самостійність України, за постання української національної держави (йдеться і про добу УНР, і про добу ОУН) сама жорстокість цієї боротьби (плюс відсутність живих традицій безперервної, сталої державності, що теж важливо) не могла не накласти свій відбиток на погляди, заклики та гасла наших націоналістів в економічній царині. Класичні європейські держави з тисячолітніми традиціями поваги до власності не завжди могли бути реальним зразком (хоч і в нас була Київська Русь!). Окрім того, націоналісти — за визначенням — мали репрезентувати інтереси цілої нації, а не її окремої частини, хай навіть поважно-власницької. Нарешті, тут можемо спостерігати внутрішні суперечності всередині самого націоналістичного руху. Якщо, умовно кажучи, «ліве» його крило (молодий Франко, Грушевський, Петлюра, Винниченко) — в економічних питаннях поділяли «канони» соціалістичної ідеології, то «праве» крило (Міхновський, зрілий Франко, Липинський, Дорошенко, безумовно, гетьман Скоропадський, хоч його важко назвати «класичним» націоналістом) робило наголос на гарантіях недоторканності приватної власності, за Скоропадського, фактично — великих власників. Оця внутрішня суперечність, схоже, дається взнаки й зараз і багато що пояснює.

Дуже цікаво — якщо говорити про історичний контекст — розглянути економічну програму ОУН. Звернімося до відповідних документів у хронологічній послідовності. Ось тези Другого Великого Збору ОУН (Краків, квітень 1941 р.), де переважали прихильники Степана Бандери. Там підкреслюється «невмируще бажання української нації здобути власним трудом владу на своїй землі»; метою боротьби ОУН визначається «усесторонній розріст, сила, здоров’я й добробут українського народу — це наша найвища ціль». Щоб досягти цього, ОУН(б) виступає за «планову організацію цілого господарського й суспільного життя на таких основах:

а) рівність усіх українців у правах і обов’язків супроти нації й держави;

б) поділ на рівні заняття і фахи та відповідно до цього виробничі й професійні організації, побудовані на засадах продуктивного солідаризму й рівноправності всіх працюючих;

в) власником всієї землі й вод, підземних і наземних багатств, промислу і шляхів комунікації є сам українських народ і його держава. Українська земля — українським селянам, фабрики й заводи — українським робітникам, український хліб — українському народові; вільна ініціатива вільних людей!». Можна по різному ставитись до тих тез, але в основі своїй вони є лівими.

Приватну власність (і велику та супервелику, і середню, і малу — жорстко, реально захистивши дві останні) необхідно ввести в європейське правове поле — а не у феодалізоване «євразійське» з відкатами, поборами й тотальним обманом держави та безвідповідальністю геть в усьому. Головне тут — докорінна реформа судової системи, яка у нас ще й не починалася. Без справедливого суду ніяка приватна власність, як і жоден громадянин, не може бути захищеною. І я би на місці наших націоналістів саме гасло нещадної (буквально так) судової реформи зробив би основним. Європа, Західний та Східний світи стрімко розвиваються, випереджаючи нас. Часу на дії — вкрай мало. Але все одно — повчально ознайомитись із основами Римського права (саме Рим — з його не те що державниками, а імперцями заклав підвалини системи приватної власності — з рабською працею, а як могло бути інакше!), Візантійського кодексу Юстиніана, який цю власність унормував і захистив; кодексу Наполеона 1803—1809 рр., основні засади якого є чинними і сьогодні; досвіду «французького буржуазного націоналіста» ПРЕЗИДЕНТА ДЕ ГОЛЛЯ (саме так його іменували в СРСР), який синтезував приватну власність й потужні державні корпорації

А ось документи Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН (серпень 1943 р.). Економіка майбутньої вільної України визначається там як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. Наголошувалось на  потребі участі робітників в управлінні в умовах змішаної економіки; на важливості права вибору фаху й місця праці; на створенні вільних торгових спілок. Підкреслювалось при цьому, що ОУН відкидає будь-який партійний та класовий поділ і є репрезентантом інтересів цілої української нації (!).

Як бачимо, ліві або «в основному ліві» традиції в історії націоналістичного руху є доволі потужними. Проте хотілося б знову повторити: без поваги до приватної власності зміцнення української державності «за визначенням» є неможливим. Звичайно, в цьому — не вся правда, і не можна тут ставити крапку; відносини власності — а саме їх гранично радикальне реформування тільки й дасть можливість реально подолати корупцію, а не обмежитись створенням нових «європодібних» контролюючих органів або, тим більше, «антикорупційною» балаканиною, яка всім уже остогидла, — і є тим ключем, котрий дасть можливість здійснити справжню мирну (!) соціальну революцію в Україні.

Приватну власність (і велику та супервелику, і середню, і малу — жорстко, реально захистивши дві останні) необхідно ввести в європейське правове поле — а не у феодалізоване «євразійське» з відкатами, поборами й тотальним обманом держави та безвідповідальністю геть в усьому. Головне тут — докорінна реформа судової системи, яка у нас ще й не починалася. Без справедливого суду ніяка приватна власність, як і жоден громадянин, не може бути захищеною. І я би на місці наших націоналістів саме гасло нещадної (буквально так) судової реформи зробив би основним.

Європа, Західний та Східний світи стрімко розвиваються, випереджаючи нас. Часу на дії — вкрай мало. Але все одно — повчально ознайомитись із основами Римського права (саме Рим — з його не те що державниками, а імперцями заклав підвалини системи приватної власності — з рабською працею, а як могло бути інакше!), Візантійського кодексу Юстиніана, який цю власність унормував і захистив; кодексу Наполеона 1803—1809 рр., основні засади якого є чинними і сьогодні; досвіду «французького буржуазного націоналіста» президента де Голля (саме так його іменували в СРСР), який синтезував приватну власність й потужні державні корпорації. Треба думати й шукати, кволість думки (і волі, звісно) є особливо згубною під час війни. Треба розгорнути широку суспільну дискусію на цю тему — бо ця проблема кимось, схоже, навмисно взагалі замовчується.

І головне, необхідно розуміти: все починається з власності, без поваги до неї і водночас (суперечності тут немає) без мирного її радикального реформування (наголошу, не йдеться про Шариковське: «Все забрать и поделить!») усі Майдани зазнаватимуть поразки. А перемагатиме — сумнозвісна «сцена Майдану».

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: