«Я прагнув показати світові найкращих людей сусідніх народів»

Цей рік для мене почався і завершиться як рік Єжи Ґєдройця, редактора, публіциста, видавця знаменитого польськомовного журналу “Культура”, очільника Літературного інституту (фактично видавництва), що знаходився у містечку Мезон-Ляфіт під Парижем.

Цьогоріч у липні Ґєдройцю виповнилося 110 років (що не дуже помітили в Польщі та в Україні). Тоді ж, у липні, відбулася прем’єра документального фільму “Єжи Ґєдройць. Магічна сила слова” (мені довелося бути співавтором сценарію і ведучим). І ще один факт, який, можливо, здивує вас. Упродовж приблизно півроку я запитував про Ґєдройця людей з кола своїх знайомих і не дуже знайомих (викладачів, науковців, політиків, журналістів). Практично ніхто з опитаних про нього взагалі не чув. І це при тому, що саме Редактор через “Культуру”, крім іншого, прагнув відкрити світові Україну в той період, коли її незалежність здавалася недосяжною.

ВПЕРТИЙ ЛИТВИН

Це він так сам називав себе, оскільки походив з роду зубожілих литовських князів. Недаремно його називали не лише “Редактором”, а й “Князем”. Хоча йшлося не так про аристократичне походження, як про моральний авторитет.

Він дуже любив свій рідний Мінськ, де народився у  1906 році, і без симпатії ставився до Варшави, куди у 1918 році було репатрійовано родину Ґєдройців. Отже, народився Редактор в Російській імперії, кар’єру розпочав у міжвоєнній Польщі.

А перед тим встиг повчитися в московській ґімназії (куди його у буремному 1917 році скерували батьки), потім опинився у революційному Петроґраді. Невипадково він добре володів російською. Він любив російську культуру, а його першою і єдиною дружиною була росіянка Тетяна Швєцова (вони розлучилися, але поховані в одній могилі).

Повернувшись до Мінська з Росії, Ґєдройць вчився в гімназії, а після переїзду довчався вже в гімназії варшавській. У серпні 1920-го під час розгрому більшовицького війська на Віслі 14-річний Єжи Ґєдройць був добровольцем у службі зв’язку командування ґенерального округу Варшави. 

Стосовно України інтерес Редактора був таким сталим і тривким, що його навіть можна назвати феноменальним. Навіть людям з його найближчого оточення часом здавалося, що він аж занадто захоплюється Україною. Гєдройць добре розумів по-українськи і сам читав українські тексти. У Варшавському університеті, на останньому  курсі права, почав вивчати українську історію у професора Мирона Кордуби. «Крім мене, там були самі українці, які дивились на мене з подивом, неначе я був залізним вовком», - згадуватиме він пізніше.

Ґєдройць брав активну участь у молодіжних організаціях, працював на посадах прес-секретаря і парламентського речника в Міністерстві сільського господарства, начальника відділу у Міністерстві промисловості і торгівлі. В той час його робочий день розподілявся на дві частини. Зранку він працював як міністерський чиновник. А коли завершував працю в міністерстві, йшов до редакції. Справа в тім, що він з 1931 року займався редагуванням видання “Бунт молодих”, у 1937 році перейменованого на “Політику”.

Ось тоді до нього, схоже, і прийшло розуміння власної ролі як редактора і в певному сенсі як політика. Він багато разів казав і перед війною, і після: «Я – не редактор. Я - засадниче політик, який використовує часопис для популяризації поглядів, які є важливими”. 

…Вже на схилі літ його запитають, чи не хотів він колись зайнятись практичною політикою або отримати якусь державну посаду. “Ні-ні, - скаже Ґєдройць. – Політика мене увесь час зачаровувала, але я людина, яка воліє ходити власними шляхами”.

За твердженням професора Рафала Габєльського, з яким я мав нагоду спілкуватись під час зйомок згаданого документального фільму, Ґєдройць жахливо соромився і, здається, ніколи не виголосив жодної публічної промови. Через це амплуа типового політика було не для нього. Проте він твердо вірить в те, що журнали і книжки, які він видавав, можуть бути інструментом політичного управління. Це означає постановку актуальних і важливих політичних проблем і – вільне, безцензурне обговорення цих проблем з метою впливу на політиків.

Йому вдалося сформувати довкола “Бунту молодих” і «Політики» цікаве інтелектуальне середовище, своєрідний опозиційний політичний центр. I за кожної нагоди Ґєдройць і автори його кола послідовно вказували на помилки у державній політиці щодо українців. На думку Ґєдройця, «саме поляки як «державний народ» несуть відповідальність за те, як в Польській державі поводилися з білорусами, литовцями, українцями та євреями. І перед поділами Польщі. І в міжвоєнний період, і під час Другої світової…».

Вересень 1939-го став для Ґєдройця справжньою катастрофою. Польська державність, витворена зусиллями і енергією Юзефа Пілсудського, проіснувала трохи більше двох десятиліть. Затиснена між двома тоталітаризмами – гітлерівським і сталінським – вона впала першою жертвою нової ґлобальної війни.

Війна занесла Ґєдройця до Румунії. Працював особистим секретарем посла Польщі в Румунії, був керівником Польського відділу при Чілійському посольстві у Бухаресті, був співробітником у польських справах англійського посольства, разом з яким виїхав до Стамбула.

Після цього пішов на військову службу та виїхав до Палестини. Воював у складі Окремої Бригади Карпатських Стрільців, був учасником лівійської кампанії, керував Відділом військових часописів і видавництв Бюро пропаґанди Другого корпусу (до нього входили польські підрозділи, сформовані ґенералом Владиславом Андерсом з ув'язнених чи засланих в СРСР поляків). Він опиняється Близькому Сході (до речі, там видає молитовник українською мовою для православних солдатів-українців цієї армії).

Отримавши в січні 1944 року звання підпоручника воєнного часу, Єжи Ґєдройць переправляється в березні з армією Андерса з Єгипту  до Італії, працює у Центрі підготовки танкістів у Ґалліполі. У серпні 1944-го під час Варшавського повстання загинули батьки Ґєдройця…

ДИРЕКТОР І РЕДАКТОР

У 1945 році ми бачимо Ґєдройця директором Європейського департаменту Міністерства інформації Польської Республіки у Лондоні, а в жовтні 1946-го в Римі його призначають директором Літературного інституту. Ця щойно створена інституція мала друкувати книжки для польських вояків з армії Андерса. Одначе, армію розпустили, вояки розпорошилися по усьому світові. Отже, забракло споживачів тих книжок. А це означало, що немає сенсу продовжувати. Ось тоді Ґєдройць і його друзі  вирішують заснувати щомісячник “Культура” і видавати книжки вже у власній видавничій серії.

Для реалізації такої ідеї потрібні однодумці. І тут війна відіграла свою роль. Під час перебування на Близькому Сході Редактор знайомиться із Юзефом Чапським та Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінськім, заприязнюється з Юліушем Мєрошевським, який пізніше став провідним публіцистом “Культури”. Міцні дружні стосунки склалися з Софією Герц та її чоловіком Зиґмунтом. Ще до війни Редактор співпрацював у очолюваних ним часописах з публіцистами, братами Адольфом, Александером та Іноцентієм Бохенськими, з Чеславом Мілошем, Стефаном Кісєлєвським. До осередку “Культури” приєднається і рідний брат Ґєдройця Генрік. Крім того, шляхом переважно листування (після смерті Редактора залишилось 150 000 його листів), встановив контакти з дуже широким колом авторів, осіб, яких можна було використати для видання. Завдяки цьому він вибудував своєрідний колектив, таку собі зовнішню редакцію. З людей, розкиданих практично по усьому світу. Ось так “Культура” стала тим, чим вона стала.

Перше число журналу виходить у червні 1947 року, а у жовтні редакція переїздить до містечка Мезон-Ляфіт під Парижем. Ґєдройць знаходить гроші для сплати боргів Інституту армії. Отже, Інститут відтак незалежний від офіційних кіл польської еміґрації, існує на кошти передплатників журналу і спонсорів (їх довелося активно шукати для того, щоб випустити кожне чергове число журналу). Він розгортає видавничу діяльність. Крім журналу виходили ще «Історичні зошити» (вони фактично повертали полякам їхню правдиву історію і публікували джерела) і «Бібліотека «Культури» (тут друкували публіцистичні і художні твори літераторів різних країн).

“Культура” існувала до 2000 року включно (видали майже 600 чисел часопису і 511 томів “Бібліотеки “Культури”) і стала важливим чинником європейського культурно-політичного життя. За оцінкою публіцистки Боґуміли Бердиховської, «Культура» перетворилась на найважливіший часопис східноєвропейської еміґрації на Заході. Тут, зокрема, друкувались майбутні нобелівські лауреати (наприклад, Чеслав Мілош, Алєксандр Солженіцин).

Різними шляхами – леґально і нелеґально –  видання Літературного інституту (журнали, брошури, книжки) потрапляли до комуністичної Польщі. Їх навіть друкували у спеціальному малому форматі, щоб можна було сховати у кишені. Так було, починаючи від 1956-го року і до відновлення незалежної польської держави наприкінці 1980-х років. З цих видань поляки вчилися мислити незалежно. Це не було ключовим фактором, але відчутно посприяло падінню комунізму в Польщі, докорінним змінам в ній, до чого й прагнув Ґєдройць.

 “А до чого тут Україна?” – запитаєте ви.

«УКРАЇНСЬКИЙ САНТИМЕНТ» РЕДАКТОРА

…Коли наша невелика кіногрупа була на зйомках в будинку Літературного інституту в Мезон-Ляфіті, я мав довгу і надзвичайно цікаву розмову (її частина увійшла до фільму) з Войцехом Сікорою, президентом Асоціації “Літературний інститут. “Культура”. Ми, зокрема, роздивлялися розміщені на стінах портрети, намальовані згаданим Юзефом Чапським, одним із засновників Літературного інституту. “А це, - наголосив пан Войцех, показуючи на один з портретів, - визначна особа, найбільший зв’язковий Ґєдройця з українським еміґраційним середовищем. Це Богдан Осадчук”. І цей портрет ніби ожив для мене…

Я знав Богдана Івановича, знав його дружину пані Ірену, бував у них вдома. Ми познайомились у 1995 році в Берліні, заприятелювали. Це він відкрив для мене Венецію (і привабливу, і різну), коли ми разом приїхали туди того самого року на конференцію (звісно, для мене це був перший приїзд). І це Осадчук відкрив для мене Ґєдройця, назвавши його (поруч із Пілсудським) великим візіонером в найновішій історії Польщі. Зауважте, що сказано це було ще за життя Ґєдройця.

Осадчук, журналіст, публіцист, професор, 50 років співпрацював з “Культурою”. Він добре пам’ятав, як Ґєдройць на початку 1950-х років зробив поворот, перейшов від полоноцентризму до осмислення контексту польського існування, польського історичного, культурного і політичного просторів, до того, щоб, як висловлювався сам Редактор, показати світові найкращих людей сусідніх народів. Ось чому, крім іншого, на сторінках “Культури” виникає українська проблематика, розпочинається масштабне подолання неадекватних розумінь польсько-українських взаємин. 

Але як підходить Ґєдройць до всього цього? По-перше, він виходить з того, що переосмислення чи ревізію взаємин із сусідами слід починати з самопереосмислення, з ревізії власних (можливо, зручних для себе) поглядів, оцінок, власного іміджу. Про це особливо варто нагадати сьогодні. По-друге, Редактор відмовляється від монологічного стилю. Діалог, вміння чути іншу сторону, вміння вислуховувати її думки і арґументи – це для нього важливіше за самоствердження за рахунок інших народів.

Отже, поляки повинні полишити монологічність і риґоризм у контактах з українцями, повинні поглянути самі на себе, в тому числі у контексті так званих важких питань спільної історії. Була ще одна особливість, яка вражає, коли передивляєшся «Культуру»: Ґєдройць віддавав перевагу авторам (в першу чергу польським), здатним критично оцінити польську історичну спадщину. Тим самим він відразу блокував спроби історико-політичного ресентименту (як тут не згадати цьогорічні липневі постанови польських Сенату і Сейму щодо «волинської різанини» під час Другої світової війни).

Перманентний і відвертий польсько-український діалог на історичні теми без обопільних образ і інтелектуальної деструкції – лише це повинно мати місце. Ось чому Ґєдройць зробив все, щоб схилити до тривалого співробітництва з «Культурою» ліберально налаштованих українських інтелектуалів. Серед них - Юрій Шевельов, Леонід Мосендз, Євген Маланюк, Іван Кедрин-Рудницький, Іван Кошелівець, Юрій Лавріненко, Борис Левицький, Іван Лисяк-Рудницький та ін. У переважній більшості випадків встановленню контактів сприяв Богдан Осадчук, який сам писав до «Культури», а також орієнтував Ґєдройця у структурі і дискурсах української еміґрації.

Пам'ятаю, як Осадчук докладно пояснював мені, на що наважився Ґєдройць. Більшість польської і української еміґрацій була з конфліктних територій – з Галичини і з Волині. Що більше, поляки вірили, що вибухне Третя світова війна і тоді можна буде повернути території, втрачені після Ялтинської конференції 1945 року (коли союзники на догоду сталінській Росії переділили Польщу). Ґєдройць нещадно іронізував над цією «футурологією» і стверджував, що ніякої війни не буде. Що ж робити?

…Пригадаю один епізод, який не увійшов до нашого документального фільму. Я знімався у Львові біля пам’ятника Адаму Міцкевичу (як стверджують, найкращого в світі пам’ятника цьому поетові - недаремно ж поляки неодноразово намагалися забрати його до Польщі). Я нагадував, що національний пророк Польщі, Міцкевич - не забуваймо! - був еміґрантом. І вже це пов’язувало Ґєдройця з Міцкевичем. Недаремно одним з перших видавничих дебютів Літературного інституту стало перевидання «Книги польського народу і польського піліґримства» Адама Міцкевича. А його слова про «піліґримство до свободи»  фактично можна вважати філософією усього подальшого життя Ґєдройця і діяльності його Літературного інституту.

Так ось Ґєдройцеве «піліґримство до свободи»  призвело до екстраординарних (з перспективи тодішньої польської еміґрації) заяв. «Залиште Львів українцям, Вільнюс – литовцям, а Ґродно – білорусам», - таку тезу обстоює у 1952 році «Культура»,  публікуючи лист-звернення отця Юзефа Маєвського. А це означає: забудьте свої претензії, повоєнні східні кордони Польщі непорушні. Це було шоком для більшості читачів «Культури». Для Ґєдройця це був не лише вияв неабиякої відваги, а й до певної міри небезпека. Богдан Осадчук пригадував, що до Ґєдройця приходили поляки із застереженнями, що його за ревізіонізм можуть вбити націоналісти, а видання припиниться. Проте Ґєдройць сидів у редакторському кріслі, курив (до слова, він курив дуже багато) і відповів: “А я, дорогі панове, думаю, що ви помиляєтесь”. І вони таки помилились, а видання “Культури” припинилось після природної смерті 94-літнього Редактора у 2000 році, як він сам і заповідав.

Пані Анна Бернгард, яка опікується архівом Літературного інституту в його будинку в Мезон-Ляфіті, показала мені спеціальний розділ документів під назвою “УЛБ”. Саме так позначають геополітичну стратегію Єжи Ґєдройця, яку вони разом із Юліушем Мєрошевським витворили після закінчення Другої світової війни, і яка після розпаду «соцтабору» в Європі залишається актуальною. Йдеться про союз України, Литви і Білорусі. Плюс, зрозуміло, Польща.

Тобто про союз чотирьох східно-європейських країн. Його мета - протистояти не лише московсько-радянській загрозі. Ґєдройць був переконаний, що СРСР обов`язково впаде, що й сталося. Проте існують загрози – не лише зі Сходу, а й з Заходу (наприклад, Редактор критикував європейську політику США). УЛБ – це потужний засіб нейтралізувати їх. І Польща в цьому союзі не повинна мати якихось преференцій. Вона - на  рівних правах з усіма.

…У Варшаві біля палацу Бельведер і чудового парку Лазєнки є пам’ятник Юзефу Пілсудському. До речі, один з двох наявних у польській столиці (кому б це у нас поставили відразу два пам’ятники?). Саме там нещодавно зробили сквер імені Ґєдройця. Його поєднали з Пілсудським. Поєднали в принципі логічно. З дитинства Ґєдройць пам’ятав про той культ Пілсудського, що панував у його родині, зізнавався, що був щирим пілсудчиком, а очільника Польської держави шанував насамперед за реалізм. Редактор певним чином продовжував політичну думку Пілсудського, який говорив про федерацію народів. Разом з тим підкреслював: “Ідеї Пілсудського - в основі моїх поглядів, але вони в певний спосіб реформовані”.

Тепер – увага! Що ж саме реформоване? Редактор знов відвертий: «Пілсудський недооцінював труднощі. Недооцінював те, що східні народи нас бояться. Тому у східній політиці… я не роблю ставку на будь-яку федерацію. Для мене питання незалежності східноєвропейських держав є найважливішою річчю».

Ганна Марія Ґиза, яка робила фактично останнє прижиттєве інтерв’ю з Редактором у серпні 2000 року (а він пішов з життя у вересні), запитала: а чого саме бояться бояться східні народи, коли йдеться про поляків? І знаєте, що відповів Ґєдройць? Він говорив про острах перед “нашим”, себто польським, імперіалізмом. Чеслав Мілош також свідчив: ніщо не було таким чужим Ґєдройцеві, як ортодоксальний етноцентризм. Ось чому він би ніколи не підтримав ідею відзначення дат взаємних образ і непорозумінь поляків і українців. Він розумів, що на кожну пропоновану “віктимну” дату протилежна сторона може запропонувати “свої” дві, п’ять і більше дат. А мартирологічний спосіб мислення для взаємин двох народів це – шлях в нікуди.

На запитання про свій найбільший успіх Редактор у серпні 2000-го без коливань відповів: ”Нормалізація польсько-українських взаємин“. А коли його запитували, чи немає у нього українського “сантименту”, він завжди підкреслював, що немає, а є просто розрахунок.

ЯК ҐЄДРОЙЦЬ НАГОРОДИВ УКРАЇНУ І ЯК УКРАЇНА ЙОГО НАГОРОДИЛА

З 2010 року мені тричі довелося бути в Мезон-Ляфіті, який насамперед відомий замком XVII століття. Його побудували за проектом архітектора Франсуа Мансара. Мезон-Ляффітт часом називають “містом коней”, оскільки тут є чудовий іпподром. В містечку народився Жан Кокто. Тут мешкає актриса Марина Владі. Респектабельне паризьке передмістя… Влітку тут повно туристів.

А по Другій світовій війні, коли Єжи Ґєдройць з друзями опинився у Мезон-Ляффіті, було не так. Про тодішню Францію Ґєдройць висловився з притаманною йому стриманістю: “Ситуація була вельми неприємною”.   Центральна комуністична газета “Юманіте” затаврувала його з друзями як “бандитів з армії Андерса”. І справа не лише в тім, що французькі комуністи тоді були при владі. Для Ґєдройця існували інші небезпеки. У Франції активно діяла радянська спецслужба. Під приводом розшуку колаборантів прямо на вулицях вона викрадала колишніх громадян СРСР. І Ґєдройцю, як уродженцю Мінська, порадили в документах змінити місце народження на Варшаву. Громадянства Франції Ґєдройць не просив і до кінця життя залишився політичним біженцем (а отже громадянином ІІ-ї Речі Посполитої).

До 1954 року Літературний інститут перебував у будинку на авеню Корней. Ми розшукали цей будинок, коли були на зйомках згаданого документального фільму у 2016 році. Саме у цьому будинку Ґєдройць та його друзі, повні енергії і віри у власні сили, розпочали свою справу. Висока орендна плата і претензії власника змусили відшукати інше помешкання. З 1954 року Літературний інститут і «Культура» перебувають у будинку на авеню де Пуассі на межі Мезон-Ляфіта и містечка Лє Меніль-лє-Руа. На кладовищі цього другого містечка Редактор і похований.

Кожного свого приїзду я ходив на його могилу, залишав квіти. І кожного разу чомусь думав про те, як же йому вдавалося першим, у термінах Юрґена Габермаса, “відчути щось важливе”? Звідки джерело його ревізіонізму і сміливості пропонувати полякам критично дивитись на своє минуле і сьогодення і руйнувати (а не зводити) стіну непорозуміння в першу чергу з українцями?

Коли Ґєдройць тільки починав творити “Культуру”, у нього була лише одна нагорода – орден Почесного Леґіону. Він часто допомагав йому розв’язувати якісь проблеми з французькою владою (хоча особливих проблем не було, а Президент Де Ґолль боронив Літературний інститут від уряду комунізованої Польщі). Проте сам Редактор щедро роздавав нагороди іншим народам у вигляді публікацій, що деконструювали міфи про них, викривали неправду, руйнували стереотипи. Поталанило і українцям. Зокрема, з’являються публікації, що спростовують твердження про участь українців у придушенні Варшавського повстання, висвітлюють неоднолінійну історію дивізії СС Галичина. У 1952-му з’являється стаття поета і перекладача, знавця літератури та історії України Юзефа Лободовського “Проти упирів минулого”. Її ключова думка в необхідності поліпшення польсько-українських взаємин і у відмові від будь-яких територіальних претензій.

Та однією з найкращих нагород для українців стало ініційоване Редактором видання у 1959 році антології “Розстріляне відродження”. Проект новаторський. І не лише тому, що в еміґрації з’явилась антологія літераторів, які творили в УРСР, а тепер там переважно заборонені. Справа ще й в тому, що польське видавництво робить цілковито україномовну книгу. Партнером Ґєдройця був літературознавець Юрій Лавріненко, один з українських еміґрантів у Нью-Йорку.

…Саме у цьому місті під час зйомок фільму про Ґєдройця я зустрівся з донькою Лавріненка пані Ларисою. Вона пригадала, як напружено працював батько, як він листувався з Редактором. Спочатку вони розраховували зробити антологію обсягом у 300 сторінок. Та згодом Лавріненко розуміє, масштаби втраченого значно більші. Розпочавши упорядкування антології на факультативних засадах, він невдовзі йде з роботи. Останні півроку перед виходом антології  він - безробітний, віддає увесь час праці над рукописом, який зрештою становить близько 1000 сторінок. Еміґраційне видавництво «Пролог» на початку 1960-х років перевидало «Розстріляне відродження». Цього разу спеціально для читачів підрадянської України.

Ось що написав Лавріненко Ґєдройцю: «Ніколи в Україні (і в еміґрації) не було змоги видати так компактно збірку творів таких, як я дібрав. …Це ж бо не абиякий символ нової ери, що мусить остаточно прийти в тисячолітній історії польсько-українського співжиття… Подяка «Культурі» (братам-полякам) за ініціативу та ідею антології та виконання всіх видавничих клопотів та витрат».

Ну, а тепер розповім, як вже незалежна Україна нагородила Редактора. Здається, ще до мене про це ніхто ніколи не розповідав. 3 квітня 1998 року з’явився указ Президента Леоніда Кучми від про нагородження Єжи Ґєдройця орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. В указі написано: нагородити редактора журналу “Культура”, громадянина Французької Республіки. Невідомо, звідки чиновники з президентської Адміністрації довідались, що Ґєдройць – громадянин Франції. Ніколи, як я вже зазначив, він ним не був.

16 квітня Ґєдройць пише листа до Посольства України у Франції і відмовляється від нагороди. Він пише, що дізнався про нагороду з преси, що (зверніть увагу!) приватно дістав копію указу, з якого випливає, що він - французький громадянин. Одне слово, скандал.

Проте Ґєдройць не хоче скандалити. Щось спонукає його зберігати спокій. І ще “щось” – його непоборна впевненість у польсько-українському порозумінні, у бажанні цього. Ось що він пише далі: “Цей інцидент ніяк не впливає на моє ставлення до України. Велику частину свого життя я присвятив боротьбі за нормалізацію польсько-українських взаємин і завжди обстоював точку зору, що незалежна Україна може і повинна відіграти роль у об’єднаній Європі як чинник мирної стабілізації і демократії у Східній Європі. Тішу себе думкою, що в тій справі досягнув  певних результатів і то є для мене найважливіша справа”.

Ось такий “впертий литвин”, який не лише поляків виховував, а й українцям давав уроки справжньої толерантності й нефальшивої інтеліґентності.

…Ніколи в житті я не думав, що опинюсь в Мезон-Ляфіті, в будинку Літературного інституту, в кабінеті Редактора, не думав, що мені дозволять посидіти в його кріслі, що буду торкатись його речей, його записника. Ґєдройць категорично заборонив після його відходу робити будь-який музей в будинку, де мешкав і працював. Він хотів, щоб тут тривало звичайне життя.

Триває й політичне життя в Польщі та Україні, приносячи нам сюрпризи. Не буду їх коментувати. Нагадаю лише, що у ХХІ ми все ще не засвоїли уроки Єжи Ґєдройця. А без цього нашим країнам не бути вільними.