З породи хоробрих мушкетерів

2004 року в київській школі №175 відкрито меморіальний музей колишнього учня цього навчального закладу — українського дисидента, публіциста, викладача, правозахисника Валерія Марченка. За словами заступника директора школи з виховної роботи Людмили Гресько, вчителі та учні, які пишаються спорідненістю із своїм колишнім випускником, усіляко домагаються, аби школі, де вчився Валерій, було присвоєно його ім’я. Та поки що все намарно. 2008 року на будинку №72 по вулиці Щербакова, де певний час жив Марченко, встановлено меморіальну дошку. Ось-ось мають перейменувати і саму вулицю на його честь. Сподіваємося, що все так і буде. Маємо надію, що з часом усе більше українців дізнаються про мужнього Валерія Марченка і про те, що він зробив для блага України і міг би зробити, якби був із нами.

У своєму листі до матері він напише: «Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Це прокляті питання, на котрі я сам не здатний відповісти». Його мама Ніна Михайлівна не тільки це зрозуміє, але й зробить усе, аби полегшити долю єдиного сина. Бо вона сама зізнавалася: «Найкращий твір мого життя — мій син». Він був найкращим. За це і поплатився.

Валерій Марченко народився 16 вересня 1947 року в Києві. Він був єдиною дитиною в сім’ї. Як згадує про Валерія його мама, «зростав він звичайним хлопцем, але вже змалечку в ньому прослідковувалася тяга до справедливості. Він ніколи не ображав молодших і слабших за себе. А ще хлопець не йшов за іншими, які поводили себе не так, як треба». Проте знайомих і приятелів у нього — хоч греблю гати!

Коли Валері не було ще 16-ти, вони з мамою пішли від батька і оселилися в новій квартирі на Нивках. Згодом, 1967-го, Ніна Михайлівна, за освітою вчитель української мови та літератури, вийде заміж за Василя Івановича Смужаницю, також педагога, вченого секретаря Інституту педагогіки. Валерій часто згадуватиме його добрим словом у своїх «Листах до матері з неволі». Адже вітчим боронитиме його маму і не залишить її, навіть коли КДБ тиснутиме на неї. Дід Валерія — Михайло Іванович Марченко був видатним українським істориком та першим радянським ректором Львівського університету. Зростаючи в такій родині, хлопець вбирав усе найкраще, а головне — вчився любити та поважати Україну.

Закінчивши школу, Валерій вступає на відділення філології Київського університету. Саме тут для нього відкривається все багатство і різноманіття української мови, і юнак із захопленням навчається, демонструючи неабиякі здібності у вивченні мов та літератури. Пізніше Ніна Михайлівна скаже, що вона була «здивована незвичайним трудолюбством сина».

Марченко працює і вдень, і вночі: читає, багато пише, перекладає. Ось як згадує про Валерія його подруга та одногрупниця Інна Філіппова: «Ми сиділи за однією партою, дружили, але закоханості жодної! Оця свобода і давала таку щільність стосунків». Та й сам хлопець не поспішав зв’язувати себе ними. А якось Валерій прийшов до Інни із пропозицією: «Інно, Вольф Мессінг приїжджає! Пішли?» — «Пішли!». Під час сеансу було відчутно, що Марченко сконцентрувався на чомусь — Інна уважно стежила за ним. Її просто розбирала цікавість: що ж хлопець хоче вивідати у телепата? Коли підійшла до них черга, Мессінг запитально глянув на дівчину, а потім перевів погляд на юнака. Слова Валерія прорізали тишу: «Скажіть, будь ласка, думка матеріальна чи ідеальна?». «Матеріальна!» — відказав екстрасенс.

На другому курсі з’являється тенденція обміну студентами між дружніми республіками СРСР. Валерію випало поїхати до Азербайджану. Ще до цього він захоплювався культурою Сходу, читав і досліджував Агатангела Кримського. Ця поїздка дуже вплинула на юнака. Валерій не лише блискуче опанував азербайджанську, але й тісно зійшовся із творчою молоддю країни — поетами, письменниками. Потоваришував він із поетом Абдулою Абасом, який займався україно-азербайджанськими літературними зв’язками. Але характер азербайджанців, здається, справив на Марченка найбільше враження — принциповість, патріотизм.

Після закінчення університету 1970 року за рекомендацією Олеся Гончара юнак влаштовується до редакції «Літературної України». Натхненно і зріло він береться до праці. До 1973 року Валерій публікує близько сотні статей і три книги перекладів: «Пісні Азербайджану», «Страшні оповідання» (народні казки) та комедію «Мерці» Джаліла Мамедкулізаде. Цікаво, що у Марченка була навіть домовленість із театром імені Франка про постановку «Мерців». Однак театрали відмовилися — не сподобалася назва.

«РЕЦИДИВІСТ І АНТИРАДЯНЩИК»

1972 року Валерій під псевдонімом «Валентин Розум» пише два нариси: «Київський діалог» та «За параваном ідейності». Написав і поклав їх до столу. Трохи згодом він домовився зустрітися із знайомою друкаркою у центрі Києва. Але на зустріч Валерій спізнювався. До дівчини, яка чекала його, підійшов іноземець, аби запитати дорогу. А за ним, як і за кожним інтуристом, стежило КДБ. «Люди у цивільному» вирішили про всяк випадок перевірити дівчину. У її сумочці вони і знайшли декілька примірників рукописів Валерія. Наступного дня, 25 червня 1973-го, арештують і самого автора.

Марченко був до останнього певний, що вилучили лише «Київський діалог», а тому одразу ж написав листа Щербицькому (тодішньому першому секретарю ЦК Компартії України) «стосовно факту арешту і непомірно високої кари», яка загрожувала йому за антирадянську статтю. Але наступного дня слідчі вимагали вже пояснень і щодо «Паравану ідейності». Ситуація ставала дедалі критичнішою. Коли Марченко переглядав свої статті, серце ятрила думка, що люди ніколи їх не прочитають. «Це було настільки гнітюче, що повернувся до камери з головним болем. Виходило, все — намарно. Я розбивався об неподоланий мур, і ніхто не дізнається про мої зусилля. Переді мною бовванів термін у концтаборах, що з хворими нирками віщувало один кінець, а я не мав чим шпурнути наостанку в моїх мучителів...» — напише пізніше Валерій. Йому інкримінували вищезгадані статті, агітацію в усній та письмовій формі, читання і розповсюдження праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». І 29 грудня 1973 року хлопця засудили до шести років таборів суворого режиму та двох років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда).

Три тижні пересилали Марченка етапами з Києва до Чусовського району Пермської області. Там вже відбували своє покарання Іван Світличний, Микола Горбаль, Семен Глузман, Ігор Калинець та ще цілий ряд «політичних». Спочатку в’язні поставилися до Валерія із недовірою — КДБ пустило чутки, що він буцімто донощик. Та згодом усі переконалися у чесності хлопця і прийняли його до себе.

«Я чув, що є такий київський журналіст, і знав його як автора-історика, — розповідає про Марченка колишній політв’язень Євген Сверстюк. — Колись я потрапив до лікарні, яка була не на жорстокій 36-й зоні, а на трохи гуманізованій 35-й. Валерій був теж у тій лікарні. І коли мене вивели на прогулянку, недалеко від вікон цього корпусу я раптом чую: «Пане Євгене!». Цей вигук здавався дивним: у зоні не можна було говорити голосно. Над кожним стоїть наглядач. Я обернувся і побачив хлопця, який виліз на заґратоване вікно і стояв під самою стелею. Виявилося, що його охоронець кудись відійшов, а він цим і скористався. «Я — Валерій Марченко, — емоційно промовив юнак, — Чи ви знаєте мою маму, Ніну Марченко?» — «Ні, я не знаю. Я знаю Лесю Марченко», — відповів я. Валерій одказав: «Ну то сестра Ніни, вона теж працювала в Інституті педагогіки. А Ніну Марченко ви знаєте?». В голосі хлопця було таке, що як так не знати?! «Ніну Марченко повинен знати цілий світ, бо це ж мама моя!» — додав цілком серйозно Валерій. Ще він поцікавився здоров’ям Сверстюка, а тим часом охоронець вже почав тягти його додолу. Та в’язень почав відбиватися і продовжувати розмову! «І тут я зрозумів — він належить до породи хоробрих мушкетерів, які не улягають під впливом обставин, — продовжує пан Євген. — І він мені так запам’ятався тим, що я згадував його ще не раз».

Не забувала про нового в’язня і таборова адміністрація. Якось, влітку 1974-го, до Марченка приїхала мама. Перед побаченням із хворим сином начальник табору довго розмовляв із Ніною Михайлівною. Жінці м’яко натякали, щоб вона вплинула на Валерія, аби той почав «стукати» на своїх. Тоді юнак швидше повернеться додому, а то ще невідомо, чи шістьма роками відбудеться. Та чи став Марченко на «праведний» шлях заляканої радянської людини? Краще за все про це скаже один із його листів до неньки: «Вчителько, ти ж постійно навчала принциповості, багатьох інших чеснот, з яких складається порядна людина...». І ще: «Ти мала й матимеш сина, котрий як небагато хто любив свою маму, котрому та любов, разом із якостями, нею виплеканими, допомогла витримати в найскрутніші хвилини, а також вибороти право називатися людиною. Ось твій здобуток, ріднесенька. Я певен, він важить непорівнянно більше від умовлянь-аргументів, що ти несла на побачення. Облиш їх, вони не варті моєї матері. Нам, матусю, ще немало жити на цьому світі, тож будьмо гідними його краси — і почуттями, і вчинками». Тепер син учив матір...

За шість років, які Марченко проводить на зоні, він перетворюється на блискучого журналіста. Хлопець активно спілкується із іншими в’язнями, збирає їхні розповіді, багато пише. За небайдужість та щиру зацікавленість до інших юнака починають називати «таборовим літописцем». Особливо його зацікавила тема визвольної боротьби УПА. Але ж як донести до «великої землі» те, що він почув і дізнався за ѓратами? Валерію знову приходить на допомогу мама. Через неї Марченко налагоджує зв’язок із правозахисниками та й просто небайдужими людьми із різних країн і передає страшні, але правдиві описи таборового життя. Поступово маловідомим журналістом із Радянського Союзу починають цікавитися і за кордоном. Матеріали Марченка друкують іноземні часописи, вони транслюються в ефірі Бі-бі-сі», «Голосу Америки», «Свободи». Організація «Міжнародна амністія» заохочує людей до листування із в’язнями, Валерію приходить багато листів із-за кордону. А одне із листувань Марченка з італійською студенткою Сандрою Фапп’яно було навіть видано окремою книжкою «Валерій і Сандра».

Відбувши таборовий строк, Марченко достойно пережив і заслання в селищі Саралжин Актюбінської області Казахстану. Валерій з легкістю подружився із казахами і міг навіть тут залишитися — «дружнє» КДБ пропонувало йому одружитися, аби тільки він був подалі від України...

1981 року, вже тяжко хворим, але не по літах мудрим, Валерій Марченко повертається до рідного Києва. Нове, здавалося б, вільне життя мало чим відрізняється від таборового — за ним ходять, прослуховують, продивляються усе листування. Цілий рік він має відмічатися в міліції, о десятій — бути вдома, бо в цей час перевіряють, чи він на місці. Але за роки таборів і заслання він заручився найсильнішою підтримкою, знайшовши її у Бога. «Я намагався з’ясувати, чому прийшов до розуміння Бога і чому відстоюю необхідність духовної поживи. Сподіваюсь, що ці роздуми передадуться моїм краянам, бо давно настав час для повалення облудних кумирів. Відмовившись від комуністичної жуйки, слід нарешті вдихнути цілюще повітря Віри і будувати своє життя на засадах справжньої людськості», — напише Марченко у статті «Вірити і тільки». Віра допомагала йому духовно, бо не мав змоги фізично боротися проти ворогів.

Важко було і з пошуками роботи — усі відмовлялися від нього. І коли Валерій об’їздив увесь Київ, випадково влаштувався сторожем біля свого будинку, у господарство зелених насаджень. У цей час Марченко пише важливі за обсягом і моральністю есе «Микола Гулак» (1982) і «Там, у київських печерах» (1983).

СВІЖИЙ ВАЛУЄВСЬКИЙ УКАЗ

Двадцять другого жовтня 1983 року Валерія вдруге заарештовують. Тепер йому інкримінують передачу своїх матеріалів за кордон та написаний ним коментар до указу Міністерства освіти УРСР про посилене вивчення російської мови в українських школах, який Марченко назвав «новим валуєвським указом». Йому як «особливо небезпечному рецидивісту» дали десять років таборів і ще п’ять заслання. Фактично, це був уже смертний вирок, чого так і домагалася влада. Справа Валерія набула широченного розголосу. Вся українська заокеанська преса тільки і говорила про другий арешт Валерія! Окрім мас-медіа і правозахисників, за визволення Марченка виступив Папа Римський, тодішній президент США Рональд Рейган і американські конгресмени. Втім, влада країни, у якій «жить стало хорошо», навіть не зважала на це. 55-добовий етап до селища Кучино Пермської області сильно похитнув здоров’я Валерія. Через три місяці його, ледве живого, перевезуть до Ленінградської в’язничної лікарні. Там, 7 жовтня 1984 року, Валерій Марченко помирає. Але цим страждання його близьких не закінчилося. КДБ робив усе, аби приховати смерть журналіста. Ніна Михайлівна, яка інтуїтивно відчувала неладне, прилетіла із сестрою Аллою до Ленінграда, й тільки через декілька днів їй показали сина.

Поховали Валерія 14 жовтня 1984 року в селищі Гатне під Києвом, поблизу улюблених діда і бабусі. Не без труднощів. За правилами, в’язні, які не дожили свій строк, мали бути похованими поблизу своїх тюрем. Валерія дивом «відбили» в кадебістів. Навіть на похорон їх прийшло вдвічі, а то й втричі більше від друзів і родичів Марченка — настільки вони боялися мертвої людини та народного обурення, яке могла спричинити його смерть. Утім, прощалися з Валерієм тихо і швидко — віршем Лесі Українки та молитвою. По тому і розійшлися. Тепер щороку друзі Марченка на чолі із Ніною Михайлівною збираються у день Покрови на його могилі. Але останнім часом мати-героїня майже не виходить із дому, та це не заважає їй опрацьовувати матеріали сина й упорядковувати нові книжки.