Забутий професор

Виповнилося двісті років від дня народження Володимира Францевича Циха (1805—1837) — талановитого історика й педагога, професора Харківського університету, а згодом ректора Київського університету. Прожив він надзвичайно мало: 32 роки. Цікаво, що 200-річчя від дня народження Володимира Циха дивним чином співпало з 200-річчям Харківського університету й 200-річчям Катеринославської гімназії...

Це було наприкінці 1833 року. Микола Гоголь запалюється мрією назавжди залишити Петербург із невідповідним йому кліматом і переїхати в Україну, зайняти кафедру загальної історії в Київському університеті Св. Володимира, який мав відкритися влітку 1834-го. Його підтримують Пушкін і Жуковський. Але Гоголь так і не отримав очікуваного призначення: перевагу віддали на чотири роки старшому Володимиру Циху, випускнику Катеринославської гімназії. Доля хотіла, щоб він став і ректором Київського університету. Однак ви марно ритиметеся в сучасних енциклопедіях у пошуках цього імені: його забуто. І незаслужено. Тому варто про нього розповісти.

Тим часом Гоголь був вимушений залишитися в північній столиці, й його було призначено ад’юнктом-професором загальної історії в Петербурзькому університеті. За спогадами одного зі студентів М. Іваницького, лекції Гоголя, присвячені середньовіччю, були дуже нерівними: спочатку він прочитав блискучу лекцію «О характере истории средних веков». А ось подальші, навпаки, вийшли млявими, млявими й плутаними. Потім, коли він запросив на свої читання Пушкіна й Жуковського, Гоголь знову показав зразок блискучої, поетичної лекції. І знову їх змінили сухі та нудні виступи. «Какими-то сонными глазами смотрел он на минувшие столетия и отжившие племена...».

Може, й добре, що Гоголь порвав із університетською кар’єрою і цілком віддався літературі?..

Хто ж такий Володимир Цих, що став мимовільним конкурентом Гоголя? Володимир Францевич Цих з’явився на світ у 1805 році в Харківській губернії. Православний, син майора. Як додавав Д. П. Хрущов, за походженням Цих був сербом. Але тут історики не дотримуються однієї думки. Український історик Олександр Оглоблін, який помер в Америці, автор капітальної праці «Люди старої України», дещо інакше визначав етнічне коріння Циха.

У нарисі про Андрія Леванідова, який у 1796–1797 роках був генерал-губернатором Харківського та Воронезького намісництв, Оглоблін повідомляє: Леванідов завів у Харківському казенному училищі вокальну музику. Капельмейстером там був відомий український композитор Артем Ведель. А ось інструментальною музикою диригував Яків Цих із Угорщини. Оглоблін припускає, що він був закарпатським українцем, батьком професора всесвітньої історії Харківського університету А. Я. Циха. І Веделя, і Якова Циха Леванідов привіз із собою до Харкова. Ця версія цікава. Але... ініціали нашого Циха чомусь не співпадають з тими, які дає Оглоблін.

Достовірнішою виглядає наступна інформація про батька Циха. 22 грудня 1811 року з’явився указ Олександра I про запровадження у Чорноморському козачому війську духової музики (оркестру) з 24 музикантів. Саме від цього колективу починається родовід чудового сучасного Кубанського козачого хору. 21 січня 1812 року першим капельмейстером військового музикантського хору став відставний майор Франц Антонович Цих. Він, згідно з договором, отримував дві тисячі рублів платні й зобов’язувався довести військових музикантів «до хорошего познания в музыке». 8 березня того ж року Франц Цих прибув на Кубань — у Катеринодар. Варто припустити, що з ним приїхала і його сім’я, в тому числі й семирічний син Володя.

Коли Володимир Цих з’явився в Катеринославі, — достеменно невідомо. Знаємо лише, що в 1822-му Володимир Францевич закінчує Катеринославську гімназію. Вона, до речі, була ровесницею Харківського університету — рік заснування і там, і там — 1805-й. Так що святкуємо нині 200 років і гімназії, й університету — першому в Україні у складі Російської імперії. А Катеринославська класична чоловіча гімназія, до речі,—старша за Київську на кілька років. У 1911- му, на другий день після вбивства Столипіна в Києві, Микола II поїхав на свято сторіччя Київської гімназії. А ювілей Катеринославської припав на 1905 рік — також невдалий: була революція. Тому перенесли святкування на 1908-й. Тоді ж, у 1908-му, вийшло ювілейне видання «Столетие Екатеринославской классической гимназии. Краткий исторический очерк. Составил преподаватель гимназии Ф. Локоть». Так ось: у цьому виданні умудрилися двічі перебрехати прізвище Циха. Один раз він фігурує, як Чих, а інший — як Чиж...

Отже, закінчивши Катеринославську гімназію, Володимир Цих у тому ж 1822 році вступає у «своєкоштні» студенти Харківського університету на словесний факультет. Що таке «своєкоштні» студенти, сподіваюся, пояснювати сучасному читачу не треба: якщо в нас за соціалізму всі були «казеннокоштними» студентами, то нині «своєкоштних» більш аніж достатньо...

Якщо ви думаєте, що двісті років тому студенту було легше вчитися, аніж тепер, то ви дуже помиляєтеся. Студенту-словеснику необхідно було прослухати лекції по російській, французькій і німецькій словесності, грецькій, латинській й англійській мовах, логіці, математиці, фізиці, політичній економії, природному праву, російській історії, географії, статистиці, загальній історії, теоретичній і практичній філософії, загальній географії, педагогіці, малюванню... Малювання, до речі, іменувалося «приятными искусствами». Зараз до приємних віднесли б комп’ютер.

Роботи й обдарування В. Ф. Циха привернули до нього увагу ще на студентській лаві. Щорічно в кінці навчального року відбувалися «торжественные акты». І ось йому, студенту, дозволяють два роки поспіль — 30 червня 1824 —1825 років виступати з промовами. Удруге він читає промову латинською мовою «О поэзии римской». Іще коли він був студентом, друкується в «Украинском журнале», що видавався в 1824—1825 роках Харківським університетом. Редактором його було призначено П. Гулака-Артемовського, який став пізніше ректором цього вузу. Цих устигне надрукувати тут кілька статей із римської історії й «Несколько слов о величии духа» (1825).

Серед наукових і літературних кіл «Украинский журнал» мав репутацію кращого на той час наукового органу. Але велич духу виявилася не до вподоби. У тому ж 1825-му журнал припинив своє недовге існування. Реакція розпрямляла свої крила над країною. Почесним членом Харківського університету стає добре відомий у російській історії граф Олексій Андрійович Аракчеєв. От уже справді: вирішили фельдфебеля в Вольтери дати...

У 1825-му Володимир Цих отримує в університеті ступінь кандидата. І одразу ж проявляє характер: відмовляється їхати у Дерпт (зараз м. Тарту в Естонії) для вступу до професорського інституту. А чому Цих відмовився їхати у Дерпт? Чи не тому, чого Гоголь прагнув на південь? Тому що Дерпт — це північ, це майже Петербург. Коли Гоголь після Італії потрапляє до Швейцарії, вона здається йому Олонецькою губернією (також північчю — так колись називали Карелію).

Тому при Харківському університеті Циха не залишають. У тому ж 1825-му його призначають старшим вчителем історії в Харківському інституті благородних дівчат. Однак талант, якщо він є, завжди буде помічено. Вже в 1831 році Володимира Францевича, як «людину, гідну цього звання», запросили викладати загальну історію в Харківському університеті. Одночасно він був визначений, щоправда, й інспектором класів в інституті, але, як людина, глибоко віддана науці, залишив у 1832 році цю посаду.

Усі свої сили молодий історик зосередив на наукових заняттях — вони і привели в 1833 році до захисту дисертації на ступінь магістра загальної історії. Він отримує звання ад’юнкта — так до революції називали в Росії помічників професорів.

Циха називали благороднішою людиною. За свідченням опікуна Київського учбового округу Єгора Федоровича фон Брадке, в Харкові Циха ненавиділи й робили йому неприємності за його суворе ставлення до життя. Там за короткий час змінилося троє опікунів, із яких «первый и последний были очень привержены к церкви, а второй явно безбожничал. Преподаватели меняли свои убеждения сообразно убеждению начальников. Это так подействовало на Цыха, что он стал решительно презирать человечество и пришел к убеждению, что все люди — льстецы и притворщики».

Про стрімкий розгін молодого вченого свідчить той факт, що його, як велику наукову силу, вже наступного, 1834 року запрошують на кафедру загальної історії в Київський університет, який тоді відкривався. Ось тоді В. Ф. Циху й віддали перевагу перед М. В. Гоголем. Бідний Гоголь! Простудившись, він пише 23 грудня 1833 року Пушкіну: «Я решился однако ж не зевать и вместо словесных представлений набросать мои мысли и план преподавания на бумагу». Він закидає все, і з-під його пера вийде «План преподавания всеобщей истории», складений із метою підкріпити своє клопотання про місце професора кафедри загальної історії Київського університету. Статтю він представив тогочасному керівнику міністерства народної освіти С. С. Уварову. Той дав добро, і гоголівський «План» надрукували в «Журнале министерства народного просвещения» в 1834-му. З невеликими змінами та під новою назвою «О преподавании всеобщей истории» ця робота увійшла до збірки Гоголя «Арабески», яка побачила світ у Петербурзі в 1835 році.

Ох, як хотілося до Києва! З того ж листа Гоголя Пушкіну:

«Во мне живет уверенность, что если я дождусь прочитать план мой, то в глазах Уварова он меня отличит от толпы вялых профессоров, которыми набиты университеты.

Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там и выгружу из-под спуда многие вещи, из которых я еще не все читал вам. Там кончу я историю Украины и юга России и напишу Всеобщую историю, которой, в настоящем виде ее, до сих пор, к сожалению, не только на Руси, но даже и в Европе нет. А сколько соберу там преданий, поверьев, песен и проч.! Кстати, ко мне пишет Максимович, что он хочет оставить Московский университет и ехать в Киевский. Ему вреден климат... Если бы Погодин не обзавелся домом, я бы уговорил его проситься в Киев. Как занимательными можно сделать университетские записки; сколько можно поместить подробностей совершенно новых о самом крае! Порадуйтесь находке: я достал летопись без конца, без начала, об Украине, писанную, по всем признакам, в конце XVII века».

Мрії, мрії! Більшості з цих планів Гоголя не дано було здійснитися. Уваров дав добро на друкування його «Плану», а згоди на його «працевлаштування» в Києві не дав. У Пушкіна до середини 1834 року зіпсувалися взаємини з Уваровим, а на Пушкіна покладалася вся надія.

Проте не лише на Пушкіна. 4 травня 1834 року напередодні відкриття Київського університету Михайла Максимовича за його гарячим бажанням призначають ординарним професором університету Св. Володимира, а одночасно і деканом 1-го відділення філософського факультету. Максимович стане й першим ректором Київського університету. Так що в цей же час Гоголь пише і Максимовичу: «Слушай, сослужи службу: когда будешь писать киевскому попечителю Брадке, намекни ему о мне вот каким образом: что вы бы, дескать, хорошо сделали, если бы залучили в университет Гоголя, что ты не знаешь никого, кто бы имел такие глубокие исторические сведения и так бы владел языком преподавания».

Але Гоголю не вдалося отримати професорство в Києві, й він писав Погодіну: «На предложение твое об адъюнктстве я вот что скажу тебе: Я недавно только просился профессором в Киев, потому что здоровье мое требует этого непременно, также и труды мои. Вот чем можно извинить мне искание профессорства, которое если бы не у нас на Руси, то было бы самое благородное звание. Прося профессорства в Киеве, я обеспечиваю тем себя совершенно в моих нуждах больших и малых, но взявши московского адъюнкта, я не буду сыт, да и климат у вас в Москве ничуть не лучше нашего чухонского петербургского. Итак, ты видишь физически невозможным мое перемещение. Впрочем, в июле месяце я постараюсь побывать в Москве, и мы потолкуем о том и о сем. Весьма рад, что тебе понравились мои статьи. Ты говоришь о Цыхе, что это за Цых? Откуда он и как он взялся? Я имени его еще нигде не встречал в литературном мире».

А Цих у цей час писав Погодіну: «Назад тому месяца два, попечитель Киевскаго округа предложил мне место в новом университете Св. Владимира. Я отвечал ему, что принял бы это предложение, если бы министру угодно было перевести меня туда экстраординарным профессором с жалованьем по новому уставу. Жду ответа; его нет; еще жду и все нет. Черт же вас возьми, подумал я, и забыл об этом. Как вдруг... призывает меня граф Панин и показывает бумагу к нему от министра, в которой его превосходительство пишет, что по представлению г. Попечителя Киевского учебного округа, он утверждает меня в звании экстраординарного профессора по части всеобщей истории при университете Св. Владимира. «Вот те и на! Не изменник ли вы? — сказал мне граф. Что делать, ваше сиятельство, отвечал я, рыба ищет где глубже, а человек, где лучше...»

Тим часом бідний Гоголь роздратовано пише своєму другові Михайлу Максимовичу, якому дано стати першим ректором Київського університету, який ось-ось мав відкритися:

«Что ты мне пишешь про Цыха? Разве есть какое-нибудь официальное об этом известие? Министр (Уваров. — М. Ч. ) мне обещал непременно это место и требовал даже, чтоб я сейчас подавал просьбу, но я останавливаюсь затем, что мне дают только адъюнкта, уверяя впрочем, что через год непременно сделают ординарным (профессором. — М. Ч. )»

Гоголя не один місяць хвилює ця тема. У листі з Петербурга тому ж Максимовичу від 8 червня 1834-го, коли до відкриття університету залишалося менше місяця, Микола Васильович не може приховати жалю:

«Что касается до моих обстоятельств, то я сам, хоть убей, не могу понять их. За меня просили Дашков, Блудов; Сергей Семенович (министр Уваров. — М. Ч. ) сам также, кажется, благоволит ко мне и очень доволен моими статьями. Кажется, какой сильный авторитет! Если бы какие особые препятствия преграждали мне путь, но их нет! Я имею чин коллежского асессора, не новичок, потому что занимался довольно преподаванием... и при всем том я не могу понять: слышу уверения, ласки и больше ничего! Черт возьми! Они воображают, что у меня не достанет духу плюнуть на все. Я не могу также понять Брадке (попечителя Киевского учебного округа. — М. Ч. ): давши слово Жуковскому ожидать меня даже целый год и не отдавать никому кафедры всеобщей истории, и через месяц отдать ее Цыху! Это досадно, право, досадно! потому что мне нужно, очень нужно мое здоровье; мое занятие, мое упрямство требует этого».

Гоголь відчуває, що його «підставили» всі. Але вплинути на ситуацію вже не в змозі... Але як нам по-людському не шкода великого письменника, напевно все ж у професійному плані вибір Циха був-таки вдалішим. Зрештою для того й існували (й існують до цих пір) конкурси у вузах, щоб вибирати з кількох претендентів і віддати перевагу кращому. А Гоголь наївно розраховував на протекцію, на великих заступників.

Адже й Цих був розумним! Лист до М. Погодіна, який цитувався вище, демонструє факт знайомства Циха з відомим російським політиком рубежу XVIII-XIX століть графом Паніним. І не лише. З цього листа ми побачимо, яким великим ерудитом був Цих, скількох європейських істориків проштудіював він і про кожного мав власну думку. Ось цей лист:

«Вы жалуетесь на иностранных историков. Согласен с вами совершенно. Заслуги их de Historia, сколько не велики они, — частные. Общего философского взгляда на Историю, общего философско-исторического творения, которое бы обнимало всеобщую внутреннюю жизнь народов и было расположено по одной общей идее, — еще нет и, может быть, долго не будет. Ценность всех лучших исторических творений есть только частная, относительная; всякая из них имеет только одну хорошую сторону. Гизо есть не что иное, как отличный аnаliseur (аналитик) исторических фактов, и то средней истории, особенно французской. Барант начинал свое, впрочем, весьма интересное творение старинными поговорками, письмами, схоластическими речами. Он представил описываемый им век довольно верно, но не составил из происшествий его живой, разительной, воодушевленной картины с современными красками, как ему хотелось. Без Тьери мы не знали бы, из каких элементов составился народ английский, французский, прованский и шотландский; сверх того, я, читая его, чувствую какое-то тихое, нежное, сладкое удовольствие, а одно место его, где он говорит, помнится мне, о страсти жителей Валисса (Уэльса) к музыке и поэзии, извлекло у меня слезы, но вот и все достоинство Тьери. Робертсон тих, плавен, здравомыслящ, спокоен, сохраняет все достоинства политического историка. Это настоящий этик между новыми историками. Его история Америки для меня в высочайшей степени интересна, а в «Истории Карла V» сумасшествие Иоанна, удаление в монастырь Карла и разные другие описания трогают до глубины сердца. Но Робертсон ни крошки не философ, Гиббон красив, столь красив, что я отдаю ему преимущество в этом отношении пред Титом Ливием. За что ценят так высоко Юма, не знаю. Галлам помешан на одних конституциях — и только. Сверх того у него не ищи системы, в этом он еще перещеголял Крейцера. У Нибура почти нет положительных доказательств; но что утверждает он, тому нельзя не верить, по крайней мере я верю ему совершенно. Шиллер хороший историк, особенно в Тридцатилетней своей войне. Светлый беспристрастный, систематический, меткий, ученый до безконечности ум Герена много-много сделал пользы древней истории и даже новой; но Герен также не довольно философ. Гердер исполин-историк. Наша братия должна снимать колпак, произнося это имя, как делал когда-то Невтон (Ньютон. — М. Ч. ), произнося имя Божие. То, что говорит Гердер о всяком народе в особенности, высоко, божественно, чудесно; но все же и в Гердере, в сочинении его нет внутренней связи в связи различных народов, нет единства, нет общей идеи. Мишле, кто что ни говори о нем, есть ничто иное как шарлатан: что хорошего в нем, то целиком, живьем взято из Нибура; а где является он как самостоятельный автор, там он просто смешон, у него пылкое воображение и много чувства, но ученость его недалека, а ум неглубок. Приехавши в Харьков, я с жадностью бросился на его сочинения, но очарование мое совершенно исчезло, когда прочел сотни две страниц. Ох этот Лео, проклятый Лео! Если б вы знали, как я ненавижу его. Сисмонди чертовски учен, но отстал от всех; кроме отличной разработки фактов и свода летописей да плавного, местами сильного разсказа, ничего у него нет особенного. Мишо также дьявольски учен, но ужасно пошлый. То ли надеялся я найти в его «Крестных походах». Наконец «История европейских государств», изданная Герреном и Укертом, с позволения вашего, уж так и быть, хоть даже прибейте меня, отвратительна, несносна! О других историках и говорить нечего. Наш век действительно такой, что от него надобно ожидать чего-нибудь окончательного в деле совершенствования Истории, как науки. Если я обнаружил свое невежество в дерзком своем суждении об историках, то простите меня и никому не показывайте. Я пишу это к человеку, которого имею честь почитать своим хорошо знакомым почтенным приятелем. В публику я не выехал бы столь смело. Пишу по своему собственному убеждению».

5 липня 1834 року, після університетського акту, Максимович виїхав із Москви й 13 липня побачив Київ. У той же день був уже в університетському засіданні, і того ж дня опікун Київського навчального округу фон Брадке поклав на нього виконання обов’язків ректора. 15 липня за участю Володимира Циха, який також виступив із блискучою промовою, відбувалося відкриття Університету Св. Володимира, який нещодавно відсвяткував своє 170-річчя. Святкування це описав сам Максимович у своєму листі до Погодіна. «В качестве новоприезжего из Москвы ректора, —писал он—, сидел я у кафедры, с которой звучала латинская речь профессора Якубовича; а сидевший возле меня граф Протасов нашептывал мне изредка свои замечания о ней. С любопытством глядел я на многочисленную, парадную публику, из четырех губерний собранную. Во главе ее был митрополит Евгений, благословивший открытие нового всеучилища. Как он прекрасен был в своей величавой простоте. Об руку с ним красовался ближайший друг его в Киеве, престарелый герой двенадцатого года, фельдмаршал Сакен. Им обоим подносил я дипломы на звание первых почетных членов новорожденного Университета».

Володимиру Циху переведення з Харкова до Києва, як він і передбачав, дало звання екстраординарного професора. Його діяльність на цій посаді стала однією з яскравих, хоча й коротких сторінок історії університету Св. Володимира, вважає його біограф А. С. Вязикін. Якщо в Харкові Цих не мав жодних «навантажень» по університету (його лише раз відряджали в 1833 році в ненависний йому Дерпт — супроводити студентів, відправлених радою вузу для вступу до професорського університету), то в Києві, як декану, а потім як проректору й, нарешті, як ректору, йому довелося покласти на свої плечі значну ношу. Може, це й підірвало його.

Іще перші, студентські, роботи Циха продемонстрували хороші знання латинської мови, літературні навички, наукову підготовку. Однак незрівнянно важливішими були, звичайно, його більші роботи. Його магістерська праця «О способе преподавания истории» вийшла окремим виданням У Харкові в 1835 році. Цікаво: того ж року (пам’ятаєте?) Гоголь вносить свій твір «О преподавании всеобщей истории» в збірку «Арабески». Чи випадково це? І подивіться на назви — вони майже однакові. Може, продовжувалося певне наукове змагання Гоголя та Циха?

Гоголь надрукувався в 1834-му в «Журнале министерства народного просвещения». А в 1835-му там же друкується Цих зі статтею «Об эллинско- македонском периоде». І хоча спадщина Володимира Францевича невелика, в ньому особливо виділяється промова «О цели и пользе высших учебных заведений». Вона була проголошена ним в урочистий день відкриття 15 липня 1834 року Імператорського університету Св. Володимира. Записки й промови, прочитані на відкритті університету, буде видано в Києві у 1840 році — ось тільки ректор уже не побачить цієї книжки. Не доживе до її видання...

Вважається, що В. Ф. Цих представляв видатного працівника — самостійного, добросовісного, з широким розумінням історії. Був у нього ще один талант, яким наділені зовсім не всі педагоги, — рідкісне уміння передавати іншим свої знання. Щоправда, догодити всім важко. Відомий український історик Микола Костомаров, який закінчував Харківський університет, слухав лекції Циха й дав такий відгук: «Осенью 1833 г. он читал древнюю историю по Герену и почти не прибавлял к ней ничего своего...» А інші слухачі залишили про його викладання, навпаки, захоплені відгуки: «Г-н Н., имевший возможность сравнить Цыха, слушая его, к сожалению, не более года, с его предшественником, пишет: «Только со вступлением на кафедру Цыха поняли мы истинное научное значение истории. Даровитый профессор, увлекая слушателей своими лекциями, знакомил нас с трудами и исследованиями современных писателей — Геерена, Гердера, Нибура, Паллама, Тьери, Гизо и других. С ясностью и отчетливостью, хотя ярко и сжато, излагал он фактическую часть истории, но в то же время со всею полнотою и подробностью следил за развитием внутренней жизни народов, их общественного быта и цивилизации. Даже будучи уже преподавателем истории, гн Н. пользовался его лекциями, доставая их у студентов, которые весьма тщательно их записывали и потом исправляли под руководством самого профессора». Цю довгу цитату ми взяли з ювілейного видання «Историко-филологический факультет Харьковского университета за первые сто лет его существования (1805—1905)» Згадані записки Циха не дійшли до нас, і тому нині немає можливості оцінити самостійність Циха як викладача (в чому дорікнув йому Костомаров).

«Это был в полном смысле европейский профессор по глубине своих познаний, мастерскому изложению лекций и удивительной памяти — он читал всегда без тетради». А Д. П. Хрущов також зазначав, що «улюбленець наш» В. Ф. Цих, «приходя в аудиторию, никогда не всходил на кафедру, а говорил лекции наизусть, ходя взад и вперед и беспрестанно нюхая табак, коим к концу лекции была запылена вся передняя часть его панталон». У своїх спогадах студенти Циха були одностайними: всі в один голос кажуть про його любов до молоді, сердечне ставлення, яке взаємно усталилося між обома сторонами, про живу та глибоку вдячність, яка до нього була навіть через багато років. Оточений загальною повагою та славою вченого, В. Ф. Цих мав на студентів глибокий і благородний вплив.

У його особі, відзначали сучасники, поєднувалися всі якості, необхідні для університетського викладача. Він був хоча й початківцем, але першим видатним представником кафедри загальної історії після відкриття в 1805 році Харківського університету.

Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона, виданий сто років тому в Петербурзі, також дає високу оцінку Циху як викладачу: «В короткое время успел приобрести сильное влияние; свои чтения излагал с мастерством оратора, стройно и систематически, всегда по новейшим исследованиям; первый употреблял строгий критический метод, придавал наибольшее значение внутренней истории». Той же словник називає «блискучою» промову Циха на відкритті Київського університету.

Володимир Цих призначався проректором, а 1 грудня 1836 року його обрано ректором Київського університету. Можна лише здогадуватися, яких би ще висот досяг молодий ректор Київського університету. Те, що він залишив мало наукових праць, пояснювалося його молодим віком і великою кількістю адміністративних справ по облаштуванню університету. Але смерть не розбирає чину. Володимир Францевич помирає дуже рано — 19 квітня 1837 року, маючи лише 32 роки.

А Гоголь у 1837-му був уже за кордоном. Там оплакав смерть Пушкіна. У далекій Італії сам ледве не помер із голоду, але, отримавши через Жуковського від імператора Миколи I допомогу в п’ять тисяч рублів, на крилах летів до Італії зі Швейцарії. «Если бы вы знали, с какою радостью я бросил Швейцарию и полетел в мою душеньку, в мою красавицу Италию. Она моя. Никто в мире ее не отнимет у меня! Я родился здесь. Россия, Петербург, снега, подлецы, департамент, кафедра, театр — все это мне снилось. Я проснулся на родине...» (з листа Гоголя до Жуковського з Рима 30 жовтня 1837 року).

Дитя Півдня, він таки вирвався з Петербурга...

І в Київському університеті під чоботом його добродійника Миколи I він теж не прижився б. Адже його батьківщина — Італія...