Зінаїда Тулуб: шлях крізь пекло
Слова — немає. Бо слово заборонено. Як у Шевченка. Зінаїда Тулуб лише почала втішатися українським образним словом, аж тут, мов спалах блискавки, від якого чорніє в очах, — арешт і майже двадцятирічна, на межі повного розпачу і непереборного жаху душевна розпука та відчайдушна боротьба за самозбереження. Там, де краяв душу розпачем і надією Шевченко, де запитував у долі:
Як же жити
На чужині на самоті?
І що робити взаперті?
І самодержавний миколаївський режим, і самодержавний сталінський режим — обидві ці тоталітарні системи придушували кайданами, самотою, упослідженням людської гідності, більше того — фізичним знищенням свободу, яка зривалася на крилах слова на волю:
Горе нам!
Невольникам і сиротам,
В степу безкраїм за Уралом!
Тільки сльози за Украйну...
а слова — немає...
Зінаїда Тулуб боролася. Боролася з відчаєм і страхом, із холодом і самотністю, із хворобами й виснаженням організму і добивалася звільнення. І наприкінці цих жорстоких терніїв боролася вже не стільки за фізичне виживання — невиліковна хвороба не залишає шансів на тривале в часі земне буття після звільнення, скільки за право реалізувати себе творчо. Адже можна ще встигнути написати те, на що спроможна її невигасна творча енергія, глибокі та всебічні знання й самовіддане сподівання повернутися в літературу.
4 липня зловісного 1937 року Зінаїду Павлівну Тулуб, 1900 року народження, було заарештовано й висунуто обвинувачення в тому, що вона брала «активну участь у контрреволюційній організації під назвою «Виборчий центр», яка веде підривну роботу до наступних виборів у Ради». Навіть пеклом не могла назвати талановита письменниця, автор надзвичайно популярного історичного роману «Людолови» у двох томах, те жахіття, яке розпочалося вже 11 липня того ж фатального тридцять сьомого. Підлий і жорстокий, як уся ця комуністична репресивно-тоталітарна система, лейтенант державної безпеки Борис Хват, який мав лише початкову освіту, зловтішався кожною своєю новою жертвою, доводячи заарештованих лайкою, погрозами розстрілу, побиттям, обманом до повного фізичного і морально-психологічного виснаження й відчаю.
«Слідчий сипав брутальною лайкою та погрозами побоїв. Допити тривали дві-три доби безперервно, без сну, майже без їжі. Маючи хворе серце, я майже непритомніла (...), у мене почалися галюцинації, на стіні висіла карта СРСР, мені враз здалося, що всі міста забігали по ній у вигляді павуків та мух, що Київ побіг і пірнув у Каспійське море. Думка про самогубство стала невідворотною, як єдиний порятунок від подальших допитів, та засобів покінчити з собою не було. А слідчий Хват почав застосовувати до мене гіпноз, наказуючи мені писати, що я в усьому зізнаюся. Писав він при мені й ордери на арешт чоловіка та всіх моїх родичів (...) Я довго чинила опір, і все єство тремтіло від обурення й відрази до того багна, в якому він хотів мене втопити, та від фізичного виснаження і безутішного відчаю настав момент надлому волі»1, — писала 14 жовтня 1946 року Зінаїда Тулуб у листі на ім’я Генерального прокурора СРСР, відбуваючи строк під Магаданом. Через десять років, 12 травня 1956 року, в заяві на ім’я першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова Зінаїда Павлівна детально розповість про те, як проводилося це цілодобове знущання, що його органи НКВС називали слідством, з благородної, інтелігентної людини:
«Слідство тривало два місяці. Мене тримали по два-три дні на безперервних цілодобових допитах. Іноді на світанку відвозили до в’язниці, де вдень не дозволялося ні спати, ні прилягти, а ввечері знову вели на допит і так по п’ять-шість діб підряд, доводячи до напівнепритомного стану. Хват крив мене матом (...) і довів мене до такого відчаю і знемоги, що коли став погрожувати розстрілом, то я підписала всю зведену на мене брехню, радіючи нагоді вмерти, припинити ці муки»2.
Хто ж ця сорокасемирічна жінка, з якої так брутально знущався співробітник IV відділу УГБ НКВД УРСР Хват Борис Веніамінович і вся комуністична тоталітарна система, та сама, кому за кілька хвилин виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР 5 вересня 1937 року винесла суворий вирок — тюремне ув’язнення на десять років, поразка в політичних правах на п’ять років, із конфіскацією належного їй майна?
...Березень 1989 року. Я в гостях у історика української літератури, політолога, архівіста Григорія Олександровича Костюка в його невеличкому будиночку Leusere World («Світ дозвілля»). Прибув я із Вашингтона, по дорозі відвідавши ще одного патріарха українського літературознавця, мовознавця, дослідника життя і творчості Лесі Українки Петра Одарченка.
Григорій Костюк і Петро Одарченко — давні друзі, обидва зазнали репресій від комуністичного режиму. Григорій Олександрович перебував у концентраційному таборі у Воркуті, куди його без суду за ухвалою московського «Особого совещания» при НКВД СРСР відправили на п’ять років.
Їхав я за дозволом Григорія Костюка як голови Комісії для охорони і збереження літературної та мистецької спадщини В. К. Винниченка ознайомитися з архівом цього видатного українського драматурга, прозаїка, громадського й політичного діяча.
Цей дозвіл Григорій Александрович радо дав. І подарував мені перший том своїх спогадів «Зустрічі і прощання».
— Працюю над другим томом. Аби встигнути... Майже не бачу. І чую погано. Спішу. Бо тут, у першій книжці, лише те, що пережив до Другої світової... — погладжуючи рукою товстелезний, майже на 800 сторінок, том своїх спогадів, тихим голосом розповідав Григорій Олександрович. І раптом, наче щось пригадавши, запитав мене:
— Я десь прочитав чи почув по радіо, не пам’ятаю вже, що в Криму надрукували «Людоловів» Зінаїди Тулуб. І ви написали передмову. То правда?
— Видавництво «Таврія», що в Сімферополі. Вони звернулися до мене з проханням написати вступне слово. Двотомник під назвою «Людолови» вийшов 1980 року. І тираж достойний — 100 000 примірників.
— Знаєте коли Зінаїда Тулуб принесла мені рукопис цього роману? 1933 року! — Григорій Олександрович аж підвівся з крісла. — Я тоді вже працював редактором художньої літератури юнацького сектору видавництва «Молодий більшовик» у Харкові. Зінаїда Тулуб приїхала з Києва та привезла рукопис історичного роману з доби гетьмана Сагайдачного. Так от вона мені поклала цей грубезний машинописний том на стіл. Й досі соромно перед цією старшою ніж я — тоді їй було десь під сорок — жінкою, бо я такої письменниці не знав, прізвища її не чув, зустрів її якось формально, непривітно... Та коли почав читати машинопис, то так захопився... Забрав додому, читав допізна. Та нічого подібного мені досі не траплялося! Аж не віриться, що ця зовсім мені невідома авторка могла «закроїти» такий панорамний твір. Це ж епопея! Який багатоплановий роман! Діють реальні історичні особи і герої, витворені її уявою. Українські, польські, російські, татарські, турецькі діячі, народ різний — від посполитих селян, козаків, міщан, ремісників до козацьких гетьманів, полковників, татарських ханів, мурз, беїв, турецьких візирів... Мене вразили її знання. Та що я вам розказую... Тут, у «Зустрічах і прощаннях» я згадую про цю зустріч із Зінаїдою Тулуб та про її долю. Прочитайте.
Мені було надзвичайно цікаво дізнатися, як, за яких обставин і завдяки кому роман «Людолови» вперше побачив світ. І я продовжував розпитувати Григорія Олександровича, який не без гордості розповів про те, що саме він, редактор харківського видавництва «Молодий більшовик», схвалив роман до друку, заручившись рецензією з Інституту історії ВУАМЛІНу та дозволом від пильного Укрліту, який здійснював цензурний контроль за видавничою діяльністю.
Роман «Людолови» був повністю набраний, мав вийти восени 1933 року. Але незабаром після того, як Григорій Костюк підготував до друку й передав на виробництво цей роман, його було звільнено з видавництва як «націоналіста». Директора видавництва «Молодий більшовик» Миколу Грицая було заарештовано, звільнено з роботи членів редакторату, набраний перший том «Людоловів» розсипано, а авторські машинописні тексти знищено.
— Я цього не знав, хоч і був здивований, чому роман не виходить друком. Авторка одержала аванс, мені подякувала листовно, повідомила, що працює над другим томом... Лише згодом довідався, що Зінаїда Тулуб писала одночасно цей роман українською та російською мовами і машинописний примірник російськомовного варіанта першого тому «Людоловів» надіслала Максимові Горькому в Москву. На її щастя, Горький прочитав роман, написав їй великого листа, зробив багато зауважень, але сприйняв захоплено... І рекомендував видавництву «Советский писатель» надрукувати.
Григорій Олександрович із гордістю писав у своїх спогадах про Зінаїду Тулуб і про те, що «ухвалював до друку роман саме за його, сказати б, художньо проникливу ідею патріотизму, любові до батьківщини та людяності»3, тоді як нове керівництво видавництва «Молодий більшовик», почувши про підтримку цього роману самим Максимом Горьким та видання його в Москві, поспішно запросило в авторки новий машинописний текст і з вульгарно-соціологічних позицій «відредагувало». Це «редагування» першого тому «Людоловів» зводилося передусім до того, щоб повикреслювати такі слова, як «народ», «батьківщина», «патріотизм», «держава» — ніякої любові до рідного краю, туги за Україною, героїки і пам’яті про національні ідеали...
Протягом 1934 — 1935 років перший том «Людоловів» виходить друком в Україні й Москві. Видавництво «Молодий більшовик» 1935 року двічі перевидасть цей роман, бо його популярність зростала з кожним днем. А коли 1937 року з’явився і другий том «Людоловів» у тому ж «Молодому більшовику», слава Зінаїди Тулуб піднеслася на небувалу висоту. Роман було рекомендовано як посібник з історії ХVI — XVII стст., за ним у бібліотеках вишиковувалися черги, на всесвітній паризькій виставці дві книжки роману «Людолови» з портретом автора фігурували серед десяти найкращих книжок України. У журналах і газетах України з’являються десятки позитивних рецензій, хвалять роман у таких престижних періодичних виданнях, як «Новый мир» та «Литературная критика». Навіть Центральний комітет Комуністичної партії (більшовиків) України преміює автора надзвичайно популярних «Людоловів» патефоном, згодом нагороджує поїздкою пароплавом «Комунар» по Дніпру від Канева до Херсона і назад, вітає з майбутньою державною нагородою — орденом. І зустрічі з читачами в школах, на фабриках і заводах, у клубах...
Успіх був великий і заслужений.
Зінаїда Тулуб досягла цим твором поставленої перед собою як романістом мети, про яку вона розповіла Максимові Горькому: розгорнути «колосальне полотно цілком незнайомого Росії побуту і форм життя, безмежно далеке від Генріка Сенкевича, Мордовцева, Костомарова. І кожен штрих, кожне слово у мене основане на конкретному перевіреному матеріалі, майже завжди — першоджерелі. Я хочу дати в захоплюючій белетристичній формі вичерпний аналіз епохи з класово-економічної точки зору, не засушивши його, пересипаючи картинами природи, аналізом психологічним, побутовими сценками, піснями і давніми звичаями»4.
Очевидно, що Зінаїда Тулуб свідомо орієнтувалася на домінуючі в тогочасній літературній критиці принципи класовості та партійності в зображенні дійсності — обминути ці ідеологічні «червоні прапорці», що їх виставляли і внутрішні рецензенти, і цензура, і марксистсько-ленінська критика, було неможливо. Тим більше, коли письменниця замірилася відтворити ту історичну епоху, в якій жив і боровся видатний український діяч, полководець європейської слави Петро Конашевич-Сагайдачний.
Зінаїда Тулуб і задумувала написати роман-біографію гетьмана Сагайдачного. У листах до Максима Горького 1931 року і в листі від 18 травня 1933 року письменниця й пише про намір створити «роман про Сагайдачного». Так, у першому з двох листів 1931 року Тулуб розповідала Горькому: «Для свого «Сагайдачного» я перерила всі архіви і «судові акти», всі закони, постанови сейму, цехові книги, юридичні джерела й мемуари. Зібрала чудовий матеріал з класової боротьби в самій Січі, в Києві (між магістратом і цехами), в надрах самих цехів; матеріали з історії закріпачення селян, із форм землеволодіння у козаків і кримських татарів. Одних виписок у мене понад 2000 сторінок, а прочитано більш як 32 000 сторінок»5. Згодом, а саме 31 березня 1950 року, Зінаїда Тулуб в «Автобіографії» зробить таке уточнення: «Адже для своїх «Людоловів» я прочитала 92 тисячі сторінок десятьма мовами й опрацювала близько 6000 архівних та музейних пам’яток і документів»6.
Колосальна за обсягом підготовча робота над романом «Сагайдачний» тривала майже десять років. Уже з осені 1928 року Зінаїда Тулуб розпочинає роботу одночасно над двома романами. Державне видавництво України завдяки Павлові Тичині, з яким Зінаїда Тулуб познайомилася в редакції харківського журналу «Червоний шлях», уклало контракт на написання Зінаїдою Павлівною двох масштабних творів. Один роман мав відтворити трудові будні металургійного заводу, другий — складну епоху першої половини ХVII ст. і долю України в політичних та міждержавних відносинах і конфліктах Центрально-Східної Європи.
Письменницю так захопила друга тема, що вона забула про все на світі — тільки пошуки нових архівних свідчень, фактів, спогадів, документів, літописних згадок, описів ремісничого життя, одежі, зброї, побутових речей, самого процесу ведення господарювання періоду перших десятиліть ХVII століття. Зінаїда Тулуб де возом, де пішки пройшла-проїхала сотні й сотні кілометрів, намагаючись не оминути жодного історично важливого місця, з яким вона творчо поріднила героїв свого роману. З особливою увагою письменниця оглядала Запорозьку Січ та Крим, де мали розгортатися найважливіші події широкомасштабного епічного полотна. А листування з Максимом Горьким не було випадковим у долі Зінаїди Тулуб. Можливо, вона познайомилася з Горьким ще 1912 року, коли її батько Павло Олександрович Тулуб, юрист і відомий тоді російський поет, який мав широкі знайомства в літературно-мистецьких колах, узяв доньку із собою до Москви на відзначення ювілею Івана Буніна. Проте, ймовірніше, перше знайомство Зінаїди Тулуб і Максима Горького відбулося 1914 року під час перебування славетного російського письменника в Києві. Тоді, в листопаді 1914 року, Зінаїда Тулуб, перебуваючи на квартирі письменника в Києві по вул. Лютеранській (Енгельса), 6, напише вірш «Зимний вечер» (перший варіант назви «В инее тонкой гардины...»).
На той час Зінаїда Тулуб після п’ятилітнього навчання в Київській (Ольгинській) жіночій гімназії продовжувала освіту на слов’янському відділенні історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів, пише російською мовою вірші. Перший друкований вірш «Песня наяды» з’явиться 1910 року в газеті «Киевские вести». Її поезії друкують відомі в Росії журнали «Вестник Европы», «Современный мир», «Путь», «Нива», «Юная Россия», «Педагогический листок», «Одесский листок», «Русские записки»...7
Досконало оволоділа французькою мовою — її мати Єлизавета Василівна (уроджена Королько) маленьку Зіну, яка часто хворіла, виховувала і навчала вдома, а оскільки сама писала і друкувалася в журналах, перекладала з французької мови та викладала її — була дочкою француженки, то вивчення французької мови стало пріоритетом в освіті майбутньої письменниці й перекладачки.
Зінаїда Тулуб відчувала особливу спрагу до вивчення і дослідження світової літератури, історії, культури. Намагалася якнайбільше читати творів в оригіналі або в хороших перекладах. Сама здійснює поетичний переклад давньоісландського епосу «Старша Едда», який буде надрукований 1910 року окремою книжкою під назвою «Voluspo». У період із 1914-го до 1920 року напише поеми «Саломея», «Пифагорийцы», віршовану п’єсу «Илья Муромец»... Ці твори не судилося Зінаїді Тулуб побачити надрукованими. Згодом їх було втрачено — загинули, як згадувала письменниця, намагаючись у Ярославській тюрмі на Колимі та на засланні в Казахстані відродити в пам’яті, оживити забуті рядки. У збірці поезій «Стихотворения». 1910 — 1947 гг. (2010 р.) відроджено дивовижною пам’яттю Зінаїди Тулуб уривки цих поем — «Из погибшей пьесы «Илья Муромец», «Отрывок из погибшей поэмы «Саломея» — та низка віршів відкрили нам, із якою естетичною вимогливістю ставилася Зінаїда Тулуб до образного самовираження.
І ще один творчий успіх — повість «На перепутье», який опублікує 1916 року на своїх сторінках журнал «Вестник Европы».
Глибокі знання російської та світової літератури і культури, володіння іноземними мовами, захоплення перекладацькою справою, прагнення розвивати аналітичний дар дослідника природи мистецтва, естетики і філософії культури, особливе чуття слова і дар образного висловлення почуттів, настроїв та переживань — усе це свідчило про велике літературне і, можливо, наукове майбутнє випускниці Вищих жіночих курсів Зінаїди Тулуб, яку після успішного захисту 1917 року дисертації на тему «Взгляды Н. В. Гоголя на проблемы искусства в свете западноевропейских и русских философских теорий первой половины XIX века» було залишено при Київському університеті для підготовки до професури.
Та все раптово змінилося, почало руйнуватися, осяйні горизонти щасливих надій на творчість і науково-викладацьку діяльність почало затягувати зловісними хмарами тривог і розпачу. Лютнева революція в Петрограді спочатку сприймалася з оптимізмом і навіть заспокоїла на якийсь час, але більшовицький переворот у Росії, війна Росії Леніна — Троцького проти Української Народної Республіки, зміни влад у Києві примушували думати лише про виживання. Батько, Павло Олександрович, залишився без роботи, квартиру було зруйновано снарядом, ціни зростали з неймовірною швидкістю, про навчання в університеті годі було й думати: на стипендію 50 карбованців на місяць було неможливо прогодувати сім’ю з чотирьох людей — батька, матері, старенької тітки і брата-підлітка, коли фунт хліба коштував 1 млн карбованців.
Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я».
1 Цит. за: Ільєнко Іван. У жорнах репресій. Оповіді про українських письменників. (За архівами ДПУ-НКВС). — К.: Веселка, 1955. — С. 276.
2 Тулуб З. П. Заяви про перегляд судової справи до прокуратури СРСР, т. т. К. Є. Ворошилова та М. С. Хрущова. 1955 — 1958 рр. / Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Фонд № 150. — Од. зб. № 6-7 заяв.
3 Григорій Костюк. Зустрічі і прощання. Спогади у двох книжках. — К.: Смолоскип, 2008. — Кн. 1. — С. 432.
4 Архів О. М. Горького. — ФКГ — нп/а 23-57/2 — № 31856 (маш. копії). — Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Ф. № 150. — Од. зб. № 360.
5 Там само.
6 Кузьмінський Анатолій, Поліщук Володимир. Життєві шляхи родини Тулубів. — Черкаси, 2010. — С. 41.
7 Лише в 2009 — 2010 роках були опубліковані написані російською мовою твори Зінаїди Тулуб періоду 1910 — 1947 рр. До книжки «Стихотворения 1910 — 1947 гг. (К.: Жнец, 2010) ввійшли й ті вірші, котрі були включені до видання 2009 року «Стихи моей молодости» (Поэзия 1910 — 1917 гг.) і твори, зібрані в рукописі — «Вірші, записані по пам’яті на Колимі» — «Стихотворения» (1910 — 1947 гг.) і машинописах («Стихи моей молодости». Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — Фонд 150, № 26-27).
