«Абсолютно неповторний в Україні голос»

Експозиція відомої художниці новітньої доби Влади РАЛКО «Між своїм і тим самим», куратором якої є завідувач відділу експозиції ЛНГМ Андрій РИБКА, розміщена одночасно в трьох локаціях Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького: у Палаці Лозинського (вул. Стефаника, 3), Палаці Потоцьких (вул. Коперника, 15) та Музеї Івана Георга Пінзеля (площа Митна, 2). У Палаці Лозинського (Картинна галерея) роботи Влади Ралко розмістили у спеціально вивільнених для цієї експозиції залах, а в інших відділах ЛНГМ вони сусідять з чинними експозиціями (якщо точніше, «вплетені» у них).

«Виставка «Між своїм і тим самим» — інтимно спрямований до кожної окремої особи глядача жест, радикально відмінний від шоу чи демонстрації, — анонсував показ Андрій Рибка. — Кожен її твір — це пошук віднайдення очевидного для художниці зв’язку інтимного і політичного, що проявляють себе набагато раніше за видиму подію».

Цей показ Влади Ралко, зрештою, як і вся її творчість, поза сумнівом, — дуже непростий для сприйняття. «День» звернувся по коментар-тлумачення його смислів до генерального директора Львівської галереї мистецтв, культуролога Тараса ВОЗНЯКА. Але розпочав розповідь Тарас Степанович не зі щойно відкритої виставки Влади Ралко. Чому так? Про це — далі в розмові.

— Цього року у Львівській національній галереї мистецтв маємо вернісажі дуже потужних київських художників. Перша виставка, якою ми вийшли із карантину, — професора НАОМА Володимира Буднікова, яка, напевно, є (не тільки за масивністю, репрезентативністю, а й за естетичним виміром) найбільш естетичною виставкою — принаймні в тих часах, які я пам’ятаю, — говорить Тарас Возняк. — Цю виставку ми робили в кількох локаціях (і це вже традиція) — в Палаці Лозинського, в Палаці Потоцьких та Музеї Пінзеля. А зараз представили виставку Влади Ралко. Вона — фантастичний, неймовірний художник. Колись Іван Франко сказав про Лесю Українку, що вона є «чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». І в цьому сенсі я можу лише реплікувати: Влада Ралко, напевно, є найпотужнішим художником в Україні. Вони з Будніковим — подружжя, але є абсолютно різними художниками. Напевно, важко жінці знайти свій особистий, абсолютно неповторний в Україні голос. І той голос дуже потужний. Другого такого в нашому образотворчому мистецтві, либонь, і немає. Виставка Влади Ралко у нас — також у трьох локаціях. І це при тому, що вона концептуальна. Це не просто три окремі виставки — це одна виставка, представлена в трьох місцях по-різному. У Палаці Потоцьких вона є у вигляді фотофіксації. В Палаці Лозинського, на двох поверхах, — художні твори Влади. А в Музеї Пінзеля — це її діалог з Іваном Георгом. Скульптури Пінзеля складаються з кількох частин, і демонтаж людського тіла, історія людського тіла, історія тілесності становлять, вочевидь, основну тему цієї виставки Влади у Львові.

— Як на мене, твори Ралко доволі складні для сприйняття...

— Влада є не просто художником, тобто людиною, яка щось відображає через фарби, образи та композиції. Це — унікальний випадок. Бо вона мислить філософськими категоріями. Тобто вона пише тексти — з глибинним філософським змістом. І її виставка супроводжується ними. Вона не те що пояснює, чим є та виставка і з чого складається. Але її книги є доповненням до виставки. Якщо хтось хоче її зрозуміти, а не тільки відчути, має прочитати ці книжки. Бо дуже багато наших художників насправді лише відображають дійсність і не мають потреби говорити з публікою.

Я багато працюю саме в царині образотворчого мистецтва, але мені все ж складно сприйняти творчість Влади Ралко.

— Перші асоціації, які спадають на думку, це творчість Мирослава Ягоди і Фріди Кало (у тому часі, коли вона намагалася осягнути втрату дитини). Чи я маю рацію, проводячи такі паралелі?

— У сенсі відчування — так! Але я би ще додав до цього переліку англійського художника й філософа Френсіса Бекона, образотворчість якого дуже близька до того, як нам ті образи представляє Влада Ралко.

Влада Ралко

...Це вже не перша виставка Влади у Львові. Минулого року ми вже представляли її «Київський щоденник» — це щоденник подій на Майдані, візуалізація осмислення тих подій. Насправді якщо хтось колись вивчатиме історію Майдану, України часів Майдану, спробує візуалізувати це, то крім документальних фото, він абсолютно може використати (і, напевно, мав би використати) листи із «Київського щоденника» Влади Ралко. Влада Ралко не є аполітичним художником, котрий вдає, що перебуває осторонь того, що відбувається в Україні. Вона переживає разом з нами всі ті політичні процеси. Чи ця мова Влади є плакатно примітивна, як у плакатах часів Сталіна чи Брежнєва, чи вона є більш герметичною? Так, вона є більш герметичною, але вона витягує із людини щось таке внутрішнє, щось таке глибинне, щось таке, що насправді може розкрити людину набагато глибше, болючіше, безсумнівно, ніж якась агітація за ту чи іншу політичну силу чи простенька рефлексія на ту чи іншу політичну ситуацію. І є річ, про яку я боюся сказати, але все-таки спробую. Коли йшлося про наругу над тілом нашого воїна, якого віддали у вигляді препарованого тіла... Це є на теперішній виставці Влади. І ця робота створена задовго до того, як відбулися ці трагічні і дикі події. Тобто художниця відобразила, як це відбувається, коли до людського тіла відносяться як до чогось механічного, по-блюзнірськи... Оце і є та правда художня, про яку багато хто говорить, але яку насправді мало хто демонструє. Влада Ралко задовго до тих подій, що сталися на фронті, у свій спосіб це передала.

Що саме показала Влада Ралко і яка її художня правда, зможуть дізнатися і спробувати осягнути всі охочі — виставка «Між своїм і тим самим», розгорнута в трьох музеях ЛНГМ, триватиме до 31 серпня.