Анжеліна ШВАЧКА. Вдача дикої птицi
Коли у творчій кар’єрі все гаразд, артист відкритий світові, випромінюючи людську чарівливість. Тоді є про що запитати і що послухати. Солістка Національної опери України Анжеліна Швачка (мецо-сопрано) нещодавно в 191-й раз вийшла у ролі Кармен і була неперевершеною. Не тому, що вона — народна артистка України (2012), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2016) або одна з двох в Україні дам кавалерів ордену «Зірка Італії». Просто Анжеліна — солістка по життю, співачка за покликанням, Кармен за пристрастю, українка по духу, сучасниця за епосом.
Якщо ви рідко відвідуєте Національну оперу України, навіть не уявляєте, у скількох образах може бути один артист: Кармен, матінка Зіта, Попелюшка, Фенена, Даліла, принцеса Ебола, Ульріка, Зібель, Терпелиха, Шинкарка. А це все одна солістка в різних іпостасях.
— L’amour est un oiseau rebelle, que nul ne peut apprivoiser (У кохання вдача дикої птиці, Вона в неволі не живе) — цей початковий рядок Хабанери, відомої арії з опери «Кармен», якнайкраще передає характер української прими. Розмова під стукіт іспанських кастаньєт вийшла не стільки про оперу, скільки про жагу до життя, кохання і мрію.
***
— Кажуть, у кішки сім життів, а скільки життів у солістки Національної опери України?
— Ви відразу починаєте з цікавого запитання. Так, ніколи не замислювалася. Напевно, кожна роль, яку ти проживаєш на сцені, і є життя солістки Національної опери. Це — якщо сказати пафосно... Насправді, життя оперної співачки одне і дуже коротке. На сцені вона проживає безліч образів, під дією адреналіну витрачає багато сил. Хоч як це сумно, кар’єра оперної співачки закінчується швидко. Адже зірка повинна піти в тому віці, коли на неї ще приємно дивитися і солодко слухати.
— На злеті?
— Ну, принаймні, не чекаючи заходу вручну. Вважаю, це недопустимо. Ну, уявіть у наших реаліях Джульєтту або Віолету, яка в 70 років ходить по сцені й удає дівчинку. Єдиною, хто могла собі це дозволити — заспівати в поважному віці, і це ні у кого не викликало питань, — була неповторна Євгенія Семенівна Мірошниченко. Вона така була одна. Тому я вважаю, що життя солістки має бути яскравим, але не таким довгим, як деяким хотілося б.
— Спробую звузити питання. З вашого дозволу, перерахую сім ваших (основних) амплуа, як я їх бачу, а ви виправите, якщо щось не так: Кармен, Попелюшка, матінка Зіта з опери «Джанні Скіккі», Фенена — дочка «Набукко», Даліла з «Самсона і Даліли», Терпелиха з «Наталки Полтавки» і, нарешті, блискучий Зібель з «Фауста»; останній — взагалі чоловіча роль. На кого саме ви більше схожі?
— Напевно, я вас сильно здивую, багато режисерів-постановників бачать у мені саме драматичне начало: принцеса Амнеріс з «Аїди» Джузеппе Верді, принцеса Еболі з «Дон Карлоса» Джузеппе Верді, Любаша з «Царської нареченої» Миколи Римського-Корсакова. Страждання всілякі на сцені, лірико-драматичне наповнення тощо.
— Саме ці амплуа я і не назвав.
— Так. Дуже часто мене запрошували в драматичні опери «Кармен», «Аїда», «Дон Карлос», «Борис Годунов». Склалося так, що за двадцять шість років, скільки я працюю на оперній сцені, я наситилася цими образами... От чесно. В оперному театрі буквально з першого курсу консерваторії я їх співала: спочатку — дрібні якісь, потім почали з’являтися великі, зрілі партії. Відчула пересичення трагедіями, і по-людськи захотілося бешкетувати. (Сміється.) Тепер мені до душі співати партії травесті.
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ
— Захотілося дитячих пустощів?
— Ось саме мені захотілося хуліганити і химерувати. І на даний момент у мене п’ять улюблених партій. Ви будете, напевно, голосно сміятися, але це — Зібель, тіточка Зіта, Терпеліха з «Наталки Полтавки». І кілька другорядних партій, як кажуть, ні про що. Це — музикант, хлопчик-травесті в опері «Манон Леско», який виконує невеликий мадригал, і пастушок у опері «Тоска». Дві останні ролі, повірте, теж не випадкові: я дуже люблю Джакомо Пуччіні, просто обожнюю. Сьогодні це мій улюблений композитор з оперних.
— Отже, для вас саме Пуччіні ідеальний?
— Ні.
— Чому?
— Він не любив меццо-сопрано. У нього були інші улюбленці — драм-сопрано, лірика-драм-сопрано, спінтове сопрано.
— Не будемо про нього, повернімося до вас.
— Так. Пуччіні я люблю з першої до останньої ноти, і коли трапляється нагода заспівати в його опері, не має значення, яку партію, — я завжди погоджуюся, аби зануритись у музику і насолоджуватися.
— Як це романтично... Повернімося до цифр. Щодо репертуару театру я припускаю, що у вас, Анжеліно, сьогодні мінімум тридцять п’ять персонажів, яких ви співаєте в 25 операх. Чи не з’являлася у вас ідея зробити монооперу, де всі партії виконували б тільки ви?
— Ні.
— Ось я вам підкинув ідею.
— Дякую. Знаєте, цікаво дуже. Я навіть не замислювалася над цим ніколи.
— Це нечасто трапляється, жанр не розроблений.
— Ви маєте на увазі насмикати з різних вистав арій і збудувати їх драматургічно?
— Ні. Замовити спеціальне лібрето і оригінальну музику під Анжеліну Швачку. Як на мене, вже час.
— Цікава думка.
— Сучасна опера — технічно складна дія, де без злагодженої роботи багатьох служб видовище не відбудеться. Коли в оперному театрі Торонто я слухав «Привид опери», мене вразили не п’ять тисяч костюмів чи зміна декорацій у дванадцять метрів, а сам факт того, що пара головних героїв упродовж усієї вистави сцену не полишали. Їх переодягали просто на сцені. Не як вас, Анжеліну Швачку, в «Попелюшці», де за одну хвилину п’ять костюмерів за лаштунками допомагають змінити вбрання?
— Для мене це не новація. У мене теж був досвід... переодягання на сцені. Відбулося це в постановці «Аїди» в опері «Ванемуйне» в Тарту. Четвертий рік поспіль я так співаю за контрактом: виконала вже шість чи сім постановок... Так от. У другій дії мене, ефіопську царицю Аїду, переодягала дочка: я в спідньому, а вона допомагає одягнути штани, потім — кофтину, а глядачі в напівтемряві спостерігають за напівголою героїнею.
— Як у театрі тіней?
— Ну, так. Зовні виглядало так, ніби я з Рамфісом... займаюся коханням: таке сміливе прочитання класики в стилістиці модерну. Скажу відверто, спочатку така смілива ідея естонського режисера-постановника здалася мені неприйнятною, а потім, зігравши багато вистав, на ситуацію я поглянула інакше. Мало дії в цьому музичному відрізку, а колізію потрібно чимось заповнювати.
— Цією історією ви, Анжеліно, підштовхнули мене подивитися на вас під іншим кутом.
— Як цікаво.
— Так. Здається, ви закінчили музичне училище в Дніпродзержинську...
— З червоним дипломом!
— ...почали працювати за фахом, здобули репутацію хорового диригента, який подає надії... І раптом — рішуча зміна амплуа: опера! Це що, було навпаки: багато дії, але мало музики?
— По-перше, я все життя співала. По-друге, на диригентсько-хоровий факультет я пішла тому, що хотіла співати. Не важливо було де, навіть — у хорі.
— Так.
— Тоді в Дніпродзержинську не було вокального відділення, і я подумала: піду на хорове диригування, аби реалізувати мрію — співати. Але потім мені, знаєте, сподобалося диригувати, і я відчула смак. У мене руки хороші, педагоги пророкували майбутнє. Адже я була абсолютисткою.
— У вас абсолютний слух?
— Навіть відкрию вам таємницю. До музичної школи батьки мене віддали в п’ять років.
— Ви самі захотіли чи мама відвела?
— Боже, мені було п’ять років: що я могла вимагати!?! Я була звичайною дитиною, поки на три роки мені не подарували маленьке червоне піаніно. Якщо пам’ятаєте нашу молодість, у магазинах іграшок серед пластмасових пупсів стояли такі мініатюрні інструменти?
— Так.
— Чомусь у нашому магазині всі піаніно були червоного кольору. І ось на день народження батьки зробили мені подарунок. Це була їх фатальна помилка. Як почала я бренькати, так вже зупинитися і не змогла. Спочатку по клавішах просто била долоньками, а потім маму здивувала... Одного разу вона, втомлена, повернулася з роботи, а її Анжеліна в три з половиною рочки сидить і грає «В траве сидел кузнечик»! Тобто я бренькала-бренькала — і сама підібрала мелодію. Моїй дочці десять років, і нещодавно Ганна попросила: «Мамо, я хочу навчитися грати на піаніно, хоча б якийсь «Собачий вальс» — покажи».
— І як успіхи?
— Місяць вже показую: дивись, тарара-пам-пам. Це ж просто, дуже просто.
— І?
— Місяць Ганна підбирає мелодію, але у неї нічого не виходить. «Yes», — думаю, — «Нарешті природа відпочила на дітях».
— Не нарікайте на Ганну: знаю, вона у вас успішно займається танцями.
— Так, що є, то є. Подивимося, що з усього цього вийде; головне, дати дитині самостійно зробити вибір. А ось син мій, Олександр, як і мама, — абсолютист.
— Він, здається, баритон?
— Ви, мабуть, підготувалися до розмови... Так. Він закінчив музичну школу, зараз навчається в училищі імені Глієра. Саша не тільки вокаліст, але і гітарист, і піаніст. Схоже, він пішов по моїй лінії й по лінії свого дідуся (тенора), народного артиста Української РСР Олександра Андрійовича Вострякова.
— Анжеліно, скажіть відверто: ви всі ваші дитячі таємниці мені відкрили?
— (Посміхається. — Який гарний грудний оксамит. — О.Р.) Ні. Коли батьки відвели мене до музичної школи, я ненавиділа читання з аркуша. З цього предмета у мене була тверда «трійка». Одноманітність ця мені здавалася жахливо нудною: сиди і копирсайся в дрібних блохах, які композитор на аркуш накидав. Ну, маленькою була...
— Коли ситуація змінилася?
— Коли я почала грати дитячу програму, складену з творів Баха і Моцарта. Мені теж було нудно, але вихід я знайшла. Свого педагога я просила: — «Будь ласка, зіграйте мені п’ять разів: аби я відчула динаміку, фразування» і так далі. Нічого не підозрюючи, вчителька виконувала твір на прохання учениці п’ять-шість разів, а я приходила додому і по пам’яті, на слух той твір в підбирала.
— Неймовірно. І це у віці семи-восьми років?
— Саме так. А на наступний урок педагог мене навіть хвалила: «Молодець, Анжела: все вивчила! Лише чому так багато помилок?»
— Анжела?
— Взагалі за паспортом я — Анжеліна, але педагог називала мене Анжела і завжди сварила: «Ох, як погано ти розібрала твір — стільки помилок». Їй навіть на думку не спадало, що дитина ноти не відкривала, уявляєте?
— Так ви — феномен!
— Певною мірою... Досі я таких дітей не зустрічала. Тепер я сама п’ять років викладаю в Національній музичній академії України по класу вокалу, веду сім учениць. Так, дівчатка старанно ходять, старанно вчать, довго і ретельно, по три місяці співають по нотах. Для мене це було неприйнятно. Я приходила до педагога, отримувала завдання і на наступний урок приходила з вивченим музичним матеріалом. Пам’ять, напевно, була така — як трансформер.
— Пригадайте, що стало переломним моментом, коли ви вирішили, що досить вже цієї половинчастості: більше не заграватиму з хоровим диригуванням, час стати вокалісткою?
— Сама я — з селища міського типу Меліоративне Новомосковського району Дніпропетровської області. Воно виникло під час будівництва каналу Дніпро-Донбас. Там продавцем у місцевому магазині, що торгував овочами, працювала моя мама. Як колгоспного стипендіата, мене відправили на навчання до Дніпродзержинського музичного училища, куди іспити я склала на самі лише «десятки». Вчилася я чотири роки за фахом хорове диригування, поки мене не почула педагог від Бога, викладач-методист Леоніда Сергіївна Градосельська.
— Ось вона, фея!
— Точно! Чудовий педагог, заслужений працівник культури України, вона виховала цілу плеяду оперних співаків: Тетяна Краснова-Піменова, Оксана Крамарева, Геннадій Кабка, Ольга Ус, Юлія Ус, Денис Вишня. У неї просто феноменальне чуття на талант! Пройшло через Леоніду Сергіївну безліч вихованців, послухала вона і мене, а потім сказала: «Помахати руками ти завжди встигнеш, спробуємо поступити на вокальне відділення до Києва». Саме Леоніда Сергіївна переконала мене в тому, що я маю співати.
— З чого у вас все почалося?
— З Анни Герман.
— Яка була улюблена пісня?
— Все. Свого часу я виконувала абсолютно всі її пісні, всі п’ять платівок — і міньйони, і диск-гігант «Эхо любви». Польською, італійською, російською. Більше того, я сама собі акомпанувала. Вірите, зараз можу сісти за рояль і все зіграти — улюблений репертуар я пам’ятаю руками.
— Шкода, що ми у вашій гримерці в Національній опері, а не на сцені.
(Сміється. — Ох, який же гарний грудний оксамит. — О.Р.) — З піснями Анни Герман я виступала на багатьох конкурсах, наслідувала манері і дуже швидко голос став схожим на... кумира. Потім довгі роки довелося це з себе видавлювати.
— З висоти солістки Національної опери України тепер, як ви гадаєте, коли талант вступає до консерваторії, музичної академії, чого він там у принципі може навчитися? Якщо як явище він все одно залишиться самобутнім виконавцем.
— Розумієте, яка штука цікава... Якщо є голос і талант від природи, або, як то кажуть, Бог поцілував тебе в тім’ячко...
— ...в голосові зв’язки.
— ...в тім’ячко, ти потрапляєш до консерваторії. Уточню, говорю про той час, коли до вишів десятками приходили самородки, українські співаки, які тепер стали діамантами в багатьох зарубіжних трупах. Так от, якщо ти потрапив до консерваторії, все залежало, та й зараз залежить, до кого саме...
— Тобто? До якого педагога?
— Так. Є три типи педагогів: хірург, терапевт і гомеопат.
— Ви хто за профілем?
— Щось середнє між терапевтом і гомеопатом. Мій девіз: не нашкодь. Коли з’являється цікавий голос, його так делікатно слід ограновувати, аби нічого, даного природою не зіпсувати, не переінакшити. У кожного педагога особистий тембр голосу, свої власні фізичні особливості.
— Вважаю, важливо не виробляти вокальні ксерокопії?
— Саме так. Коли я своїм прикладом демонструю, як слід ученицям співати, старші колеги роблять зауваження: менше показуйте голосом, а то студенти співатимуть вашими розмноженими голосами.
— Учні повинні шукати власний голос, підбирати свій варіант мелодії «В траве сидел кузнечик».
— Учні повинні шукати свій Шлях, а з ним з’явиться і голос, і манера. Педагог по вокалу повинен підказувати, де світло в кінці тунелю, по якому своїми ногами мають крокувати учні.
P.S. Ми закінчили інтерв’ю, вийшли через службовий вхід театру і попрощалися. І знову Анжеліна Швачка переконалася: думки матеріальні, а мрії мають властивість збуватися. Просто дорогою додому солістка Національної опери України отримала від київського композитора Юрія Шевченка пропозицію заспівати центральну партію у виставі-казці «Кіт у чоботях». Ох, це солодке передчуття казки, що поступово перетворюється на дійсність!
