Барочні забави

«Барочні забави» — таку назву має одна з робіт, що ніби звучить камертоном до всієї експозиції, яка експонувалась у Національному художньому музеї України. Проте забави серйозної й високоосвіченої людини — не такі, як зазвичай.

А починалося все з дитинства, із милування природою Сумщини, з першим знайомством з книжками й пісенністю. Побачивши, як вправно десятирічний хлопчик перемалював ілюстрацію І. Їжакевича до вірша Т.Шевченка «Мені тринадцятий минало...», батько здивувався й почав всіляко підтримувати майбутнього художника, попри життєві труднощі. Долати ж їх доводилося митцеві не один раз протягом довгого творчого життя.

Успішне закінчення Одеського художнього училища, Київського державного художнього інституту, навіть початок викладацької роботи не змогли захистити талановитого митця від гонінь тодішніх владних структур. Звільнений з посади викладача «за формалізм» у 1961 році, він тільки через дванадцять років знову повернувся до викладацької роботи. З тих пір майстерня Стороженка випустила у великий світ цілу плеяду відомих митців і виховує їх нині. Усі вони різні, з яскравою індивідуальністю, але спільними рисами; безперечно, є вільне мислення, висока вимогливість до себе, працелюбність, що веде до постійного підвищення професіоналізму, й любов до експериментів — усе, що повною мірою притаманне вчителеві.

Роки без замовлень, постійної роботи та інші випробування зміцнили ті творчі позиції, які випрацьовував у пошуках Микола Стороженко. Живописець за освітою, він захопився відродити в Україні старовинні монументальні традиційні техніки, удосконаливши сучасними матеріалами та навіть сконструювавши оригінальні пристрої. Славетні Софійські мозаїки слугували прообразом тих монументальних робіт, які було виконано в стінах Інституту теоретичної фізики Академії наук України. Мрія про відродження України як могутньої держави надихала митця до створення галереї величних постатей Сковороди, Беринди, Прокоповича, Березовського, які увійшли до композицій «Києво-Могилянська академія ХVII—ХVIII століть», «Львівське Ставропігійське братство ХVI—ХVIII ст.» та інших (задуми «Запорозька Січ», «Маруся Чурай» і «Конашевич-Сагайдачний» так і залишилися лише на картоні, не дозволені цензурою). Введення до мозаїк висловів філософів українською мовою було покарано тим, що багато років художникові не давали змоги працювати в монументальному жанрі. Варто нагадати один з тих «крамольних» висловів, щоб збагнути тяжкі умови того часу: «Щоб рід наш не був безсловесний, наче без навчненості». Просвітницьку ідею майстер продовжив лише через десять років, створивши в іншому Інституті фізики АНУ двадцять вісім портретів всесвітньо відомих вчених — від Архімеда й Аристотеля до Ейнштейна та Бора.

Під час «монументального застою» М.Стороженко працював у «мініатюрному» жанрі — книжковій ілюстрації, досягши й тут значних висот. У 1988 році М.Стороженко був удостоєний Національної премії ім. Т. Г. Шевченка за ілюстрації до «Українських народних казок» (видавництво «Веселка»).

Масштабні контрасти захоплюють майстра й зараз. Із 1994 року Микола Андрійович очолює створену ним майстерню монументального живопису та храмової культури в НАОМА. Виконавши розписи церкви Миколи Притиска, за які його нагороджено Золотою медаллю Академії мистецтв України, М.Стороженко здійснив і свою давню мрію проілюструвати улюблений «Кобзар». Щойно видавництво «Дніпро» випустило у світ новий (сорок сьомий), найповніший варіант культової книги всіх українців, прокоментований та доповнений науковцями відділу шевченкознавства Інституту літератури АНУ. Ілюстрації Миколи Стороженка суто малюнками назвати не можна, оскільки їх виконано в складній авторській техніці, де використано акварель, темперу, енкаустику (живопис фарбами на основі бджолиного воску) тощо.

«У Шевченка все говорить з усім, все промовляє, звучить і рухається. Таку поезію в реальну форму не втиснеш», — висловлюється художник, постать якого, легка й динамічна, теж майже ніколи не знає статики. Не дивно, що за своїми уподобаннями він з усіх відомих стилів надає перевагу бароко: «Той дух бароко вирував на цілому континенті, й я через два й більше століть йому відкрив душу, бо думаю: те, що було, живе й у час комп’ютерних технологій».

Безумовно, старий стиль не може бути просто так перенесений у інший час, з нього обрано лише ті риси, що прийнятні в сучасності. До того ж, вони в довільній формі узгоджуються з іншими: візантійським, іконописним, ренесансним... Головний аспект, який обирає Микола Андрійович з різних стилів, — це можливість поєднання земного й небесного, тілесного й духовного, повнота передачі поетичного (ніби потойбічного) світу, в якому віддзеркалюються людські драми, злети й падіння, народження й смерть, всеосяжність через призму світосприймання поета й художника. Роботи, здається, переповнюють зображення людей, тварин, грішних, святих та інших одухотворених істот, зображувані події відбуваються в присутності чи то хору, чи янголів, чи натовпу, принаймні не в порожнечі, а в якомусь живому, вируючому середовищі. У цьому наскрізь креативному світі немає ні земного тяжіння, ні повітря й пейзажної перспективи, адже він побудований за іншими принципами. Усвідомивши їх, починаєш бачити лише суттєве, те, на що хотів звернути увагу художник при прочитанні поезії Тараса Шевченка. Акцент на креативності підсилюється повсякчасно зображуваними народжуваними немовлятами, дітьми, не тільки за сюжетом («Наймичка», «Катерина» та ін.), а й для передачі особливого стану. Навіть постать Прометея («Кавказ») — не доросла, а дитяча, сповнена зростаючої сили, що розриває кайдани.

У інтерпретації відомих сюжетів, над якими автор працював декілька десятиліть, виправляючи й сперечаючись із самим собою, врешті-решт, мабуть, так і немає остаточного рішення. І як тільки глядач це усвідомлює, стає ніби співавтором не тільки художника, а й поета, занурюючись у глибини творчого процесу. Так виникає головна думка щодо шевченкової поезії: вона рухається в часі, живе й збагачується будь-якими пластичними метаморфозами.