Безсилля волі

Виставу поставив художній керівник і засновник «лівобережки» Е.М. Митницький. Едуард Маркович — представник (як на сьогодні) рідкісного різновиду режисерів, які в театрі, як і в житті, уникають поширених розмов на загальні теми, відірваних від життя думок про абстрактні істини. У виставах режисера останніх десятиріч («Живому трупі», «Анні Кареніній» Л. Толстого, «Майн Кампф» Д. Таборі, «Море... Ніч... Свічки...» Й.-Бар-Йосефа, «26 кімнатах...» А. Чехова) завжди дуже чітко заявлено його людську і громадянську позицію. Далекий від невиправданого оптимізму, Митницький не скупився на часом занадто категоричні вироки, а, де не пізно, застереження нам, сучасникам, які живуть лише сьогоднішнім днем. Нам, хто фатально плутає вічне і миттєве, головне і другорядне, достеменне і хибне, чи то з огляду на невідання, чи то з наміром, який безтурботно порушує непорушні закони існування. Скрупульозно аналізуючи причини й наслідки людських пороків і розкаянь, низьких пристрастей і високих поривів, Е.Митницький не квапився утішливо обнадіювати «хепі-ендом». Майже всі розказані ним історії закінчувалися трагічно — запізнілим прозрінням уже не виправити колишніх помилок і не скасувати неминуче покарання...

Чеховські «Три сестри» Едуард Митницький репетирував без чогось три роки. І, потрібно сказати, результат перевершив усі прогнози та очікування. Мабуть, одним із основних режисерських завдань була необхідність уникнути їдкої, як іржа, театральної фальші, частенько похідної від неточності, недбалості в деталях. Тому у виставі немає нічого випадкового, зайвого, розрахованого на ефект, а не на смисл (доречно зауважити, не обійшлося й без акуратних купюр у тексті, що надало п’єсі суворішої, виразнішої форми). Не останню роль зіграв і вибір камерної сцени — зазначимо, крок досить нетрадиційний, коли йдеться про п’єси Чехова. У реалізації спільного задуму багато чого варта й чесна, вдумлива робота художника Олега Луньова, який вигадав лаконічну сценографію-метафору, і театрального музичного «тла» Олександра Курія, який рішуче відмовився від фонограм (вистава проходить під «живий» гітарний акомпанемент, і навіть тривожний голос труби, яка відкликає військових з міста, приглушено доноситься здалека). Така, в усіх смислах, позитивна «дріб’язковість» авторів нагадала, що сценічна атмосфера у виставах за Чеховим і насправді один із центральних персонажів, а не лише гарна фігура мови.

У «Трьох сестрах» Митницький, до певного часу, добродушно, злегка іронічно, оповідає про милих людей — інтелігентних, порядних, але злочинно інфантильних, слабовільних, які, як вогню, бояться відповідальності; нездатних щось вирішувати; таких, котрі уникають вибору, — і як наслідок, вони руйнують свої життя і життя дорогих їм людей. У першій же дії всі ці «діагнози» недвозначно проявляються: Ольга (Тетяна Круліковська) сумно і недоречно, згадує про смерть батька, Ірина (Олена Бушевська) з дитячим завзяттям бажає веселитися на своїх іменинах, а Маша (Анастасія Тритенко) перебуває в похмурій «мерлехлюндії». Так кожна із сестер наполегливо вимагає уваги, співчуття, дбайливої участі в їхній долі, при цьому егоїстично не бажаючи чути й розуміти нікого довкола.

Решта героїв страждає тими ж душевними «недугами». Благородний Вершинін (Анатолій Ященко), який, без сумніву, любить Машу ще з часів їхнього московського знайомства, виявляється спроможним лише на адюльтер — для серйозних стосунків бракує рішучості. Межа його відваги — демонстративний танець-прощання на очах в обдуреного чоловіка Кулигіна (Лев Сомов), який, спостерігаючи роман Маші та Вершиніна, з гучного балагура та сибарита перетворюється на жалюгідного типа. Прощаючи невірну дружину, цей Кулигін вчиняє майже підло, оскільки вибирає найменш травматичний, в першу чергу для себе, варіант майбутнього. Багато в чому з ним схожий і Андрій Прозоров (Андрій Самінін), людина, яка панічно боїться об’єктивної правди, не просто заплющує очі на каверзи дружини Наташі (Т. Комарова) з Протопоповим, а до останнього уперто заперечує сам факт зради. Прозоров, як у особисте пекло, опускається на самісіньке дно чорного відчаю, нестямно благає про допомогу, але при загальному дружному невтручанні безславно спивається. І навіть Наташа тут, за великим рахунком, бездіяльна і зовсім неагресивна, вона більше дратує і під’юджує сестер, але по-справжньому боротися їй ні з ким. Із Прозоровими Наташа спілкується як із дітьми, які пустують: якщо потрібно заспокоїти, бере на руки чи то Андрія, чи то Ольгу, і вколисує, якщо потрібно продемонструвати своє бажання звільнити стару няньку, починає тупотіти ногами й ламатися, мовляв, так їм зрозуміліше буде. Сумний барон Тузенбах (Володимир Цивінський) геть зовсім не карикатурний, а зворушливий і щиро закоханий Сольоний (Андрій Мостренко), обоє страждають від неспроможності Ірини зробити вибір. Дуель, схоже, єдиний осмислений «дорослий» учинок у цій виставі, зважуються на нього суперники від відчаю та безвиході, а перешкодити, напоумити, зупинити їх, зрозуміло, немає кому.

Протягом вистави не залишає відчуття, що ще зовсім небагато і збудеться бажання Ольги, і «всі ми дізнаємося, навіщо живемо, навіщо страждаємо». Закінчаться безглузді забавки з істиною, і знайдуться слова, аби виголосити нарешті головне тим, кого любиш. Але в найвідповідальніший момент кожному забракло малої дещиці зусиль над собою. Страх безповоротних наслідків просто-таки насилає на героїв правець, змушує базікати «філософські» нісенітниці, чи натужно комікувати, приховуючи сором, чи беззвучно ковтати сльози, зневажаючи себе за нікчемність.

Але ось що парадоксально — правда, нерозбавлена ввічливою брехнею, для цих героїв виявляється просто згубною. Йде на смерть Тузенбах, якого не кохає Ірина; долю вбивці обирає знехтуваний Сольоний; втечею рятується від кохання Вершинін; заганяє себе до боргової ями рогоносець і мимра Прозоров. А Чебутикін (Олександр Ганноченко), забутий усіма, взагалі зрікається світу, не бажає більше подовжувати й без того прострочений договір із совістю. Доречно зауважити, договір цей у виставі прострочено в кожного, навіть в «епізодичних» персонажів. Палкі хлопці Роде (Антон Вахліовський) і Федотик (Кирило Майкут), не хочуть помічати, що їм у майбутньому уготована доля Тузенбаха та Сольоного, а поважного віку Ферапонт (Володимир Мовчан) і Анфіса (Галина Корнєєва) взагалі виступають у ролі мовчазних і байдужих свідків чужого життя, чужого горя. Через те й ходить «гоголем» на сцені пан Протопопов (Олексій Тритенко), пещений, безкарний, зухвалий.

Від Москви, «краще за яку нічого немає на світі», героїв відділяє висока стіна з валіз-цеглин. Інколи на стіну спираються ліктем у скрутну хвилину в пошуку опори, інколи за нею ховаються, грайливо перестукуючись, інколи під нею всаджуються в очікуванні дива чи катастрофи. У фіналі, злякані, приголомшені звісткою про смерть барона, сестри з небаченою прудкістю починають перекидати через стіну особисті речі і так і завмирають, обійнявши її, застигнувши перед останнім ривком до «нового життя». Навряд чи їм вистачить сил здолати цю перешкоду. Але саме зусилля не можна порівняти з колишньою руйнівною пасивністю, що вже чогось та варте.