Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Богдан БОЙЧУК: Iсторія може стати елементом гордості, творчості й натхнення

Поет про взаємини мистецьких поколінь та сучасну українську літературу
26 грудня, 2008 - 00:00

Діаспорна література як культурна спадщина мало відома широкому загалу українців. Більшість тих архівів письменників та літературознавців (не кажучи вже про державних діячів), що повернулися сюди, опрацьовано не повністю. А між тим, наприклад, від 30-х до 60-х років минулого століття значна частина найцікавіших творів з’являлася за межами України. Згадати хоча б творчість Варшавської чи Празької шкіл.

Поет, драматург і перекладач Богдан БОЙЧУК — один із засновників Нью-Йоркської групи поетів. Переїхавши в Київ десять років тому, він фактично навів міст між українськими письменниками в еміграції та материковою Україною. Сьогодні тим прокладеним мостом заповзято йде видавництво «Факт», друкуючи твори Бойчука.

«День» зустрівся з митцем в інтер’єрі картин з його колекції, з яких, передусім, привертає увагу збірний портрет Нью-Йоркської групи.

— Ось я — такий підозрілий тип. (Сміється.) Ось — Віра Вовк, як свята — з німбою. А це — Богдан Рубчак, Женя Васильківська, яка вийшла найбільш подібною до себе, Патриція Килина, Юрій Тарнавський. У масці — Емма Авдієвська (вона ніколи не є сама собою). І Юрій Соловій — автор роботи.

Усі картини, які ви бачите, я перевіз з Нью-Йорка. Дванадцять творів Юрія Соловія подарував Національному музею у Львові. Решта також рано чи пізно опиниться у музеї, проте ще не знаю — в якому. Наскільки пам’ятаю, Віктор Пінчук має намір організувати музей сучасного мистецтва на Подолі у Києві. Я радо подарував би йому картини для цього проекту.

— Пане Богдане, а як постала Нью-Йоркська група?

— Восени 53-го я познайомився з Юрієм Тарнавським: зійшлися у мене вдома поміркувати, де публікувати свої твори, влаштовувати поетичні читання... Це вважаю початком створення Нью-Йоркської групи. Справа в тому, що вона не з’явилася зненацька, одного дня. Вже через два роки сформувалася її основа: Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський і я. Ми видавали книжки, вели сторінку в газеті «Свобода» та літературну секцію в студентському журналі «Горизонти»... Поступово приєдналися й інші. То було товариство друзів-письменників. Без назви і статуту. Наприкінці 50-х, задумавши заснувати журнал, запитали самі себе, мовляв, а як представлятимемось? І вирішили називатися Нью-Йоркською групою, а часопис назвали — «Нові поезії». Та наголошу — це були «хрестини» Нью-Йоркської групи, а не народження.

— А як оцінюєте вплив Нью-Йоркської групи на літературне життя в еміграції? А ще — чи мала вона вплив в Україні?

— Спершу Нью-Йоркська група була досить ізольованою, тому що діаспора завжди була і є доволі консервативною. Однак поступово сформувалася наша публіка. Безперечно, ми мали вплив на культурне життя діаспори. А щодо України — то знали все, що тут діється. Натомість тут мало знали про нас, хоч дехто із так званої київської школи і шістдесятників час від часу отримували наші твори. До речі, увесь час говорилося, що нібито постали шістдесятники, а тоді під їхнім впливом — Нью-Йоркська група. Але ми — п’ятдесятники... Пригадую, у 1966—1967 роках зустрічалися з Іваном Драчем, Дмитром Павличком та іншими поетами в Нью-Йорку. У мене є своє пояснення, чому радянська влада таке допускала. Все, що ми писали, заперечувало існування тоталітарної системи і соцреалістичної літератури. І щоби, не дай Боже, той модерністичний вплив не ширився радянською Україною, дозволяли письменникам виїжджати за кордон, зустрічатися з нами і впливати на нас, щоб ми прихильніше ставились до радянського режиму. З того плану нічого не вийшло, бо дуже скоро ми здружилися з українськими поетами. Однак літературного впливу одні на одних не мали, оскільки стояли на різних позиціях. Нью-Йоркська група сповідувала модернізм, тобто йшла нога в ногу із процесами світової літератури. А шістдесятники до певної міри повернулися до поетики 20-х років. Це зрозуміло, адже тоді був спонтанний органічний вибух творчості. Отже, Миколу Вінграновського ніяк не порівняєте, приміром, з Юрієм Тарнавським. Фактично, ми вбереглися від двох речей, які нищать поета: від політики та моралізаторства.

— Скажіть, а які «десятники» в українській літературі вам найцікавіші?

— Я називатиму, в першу чергу, тих, кого вважаю останнім вершинним явищем в українській поезії. Це, передусім, Київська школа (Воробйов, Голобородько, Кордун, Григорів, Ілля та інші). Потім вісімдесятники втримали пристойний рівень, але ніхто з них вершин не сягнув. А українська версія постмодернізму (дев’яностники), надто поверхнева і розважальна, на мій смак. І аж тепер приходить творчо сильне і глибоке покоління: Дмитро Лазуткін, Богдан Олег-Горобчук, Євген Коцарєв та Павло Коробчук. А у прозі виділив би Сашка Ушкалова і Тараса Антиповича.

— А як вважаєте, в українську сучасну літературу ви вже увійшли?

— Знаєте, ні там, ні тут я не потрібен. Ні, там потрібен, але у США вже немає українського літературного життя. Той літературний процес, що створила Нью-Йоркська група, був останнім. В Америці залишалося хіба чекати смерті... Однак у мене ще було багато внутрішнього неспокою (я — не осіла людина: часто міняв доми, жінок, міста, країни), тому й переїхав в Україну. Але я почуваюся як людина, що стоїть збоку. Старша генерація українських письменників до мене ставиться дещо із застереженням, бо все, що пишу, — заперечення їхньої поетики, яка, по суті, досі є соцреалістичною. А молоді так захоплені собою, що охоче випхали б мене у класики, щоб я тільки не заважав їм... Дарма. Я все ще динамічно в процесі! Публікую рецензії, пишу і видаю книжки та маю свого читача.

Скажу так: кожна нова генерація приходить, щоб творчо заперечити попередню. Природно, що члени Нью-Йоркської групи починали українську літературу від себе... Але наші «батьки»: Євген Маланюк, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Вадим Лесич — були мудрими. Вони приходили на наші читання, зустрічалися з нами за келихом вина у ресторанчиках чи кав’ярнях, ми запрошували їх у гості додому і... так ми подружилися. Звичайно, те старше покоління мало свою поетику, а ми — свою. Але щоразу, коли я приходив до Маланюка, з яким жив по сусідству, той читав нові вірші і хотів знати, чи є ще в них вогонь, як він висловлювався. Отже, його цікавила думка Бойчука, хоч мою поезію він не сприймав всерйоз... А в Україні дійшло до надто гострого конфлікту, коли молоді письменники не розмовляють із старшими. Це ненормально!

— Поезію Богдана Бойчука називають радше інтелектуальною, ніж емоційною. Ви з цим згодні?

— Люблю інтелектуалізм в літературі. Колись улюбленим письменником був Томас Манн — людина універсальна. Але я вважаю, що мої вірші також емоційні. Є ще третій вимір, який постав вже пізніше, — духовність.

Також у моїй поезії є три виміри любові: еротична, філософська і духовна. Власне, остання з’явилася згодом. Я увесь час сварився з Господом. Переживши стільки всього: жахи війни, примусові роботи, Голокост, повоєнний голод, еміграцію, запитував: чи є Бог? Чи є глузд у людському існуванні? У ранній творчості часткову відповідь на це давала філософія екзистенціалізму. Проте не захоплювався Жаном Полем Сартром, який казав, що Бога немає і людське життя не має жодної цінності. Я більше був схильний до теорії Альберта Камю, який стверджував, що людина є тим, що вона робить, і те, що людина робить, має значення.

— Про вас частіше говорять як про поета, ніж як про драматурга. Скажіть, український глядач матиме змогу бачити ваші п’єси на сцені?

— До 75-х роковин українського Голодомору у київському видавництві «Смолоскип» вийшла друком збірка п’єс про цю трагедію, де вміщено і мою драму «Голод», написану 1962 р. Я почав писати драматичні твори, починаючи від 60-х років, але якось ніколи не мав певності, що вони — добрі. Тепер переглянув їх усі (деякі з них переробив, а решту взагалі викинув на смітник) і віддав до друку. Отож незабаром побачить світ книжка «Вибрані п’єси». А щодо постановки... У Нью-Йорку Володимир Лисняк поставив «Голод». А на основі драм «Голод» і «Приречені любити» композитор Віктор Балей написав оперу, прем’єра якої відбудеться у Бостоні. Живу надією, що колись сценічне втілення моїх п’єс станеться і в Україні. До речі, одну із них — «Регіт» ставив у Києві 1990 року Сергій Проскурня, а одну із ролей виконував Василь Вовкун.

— Відомо, що незабаром київський театр поезії «Мушля» ставитиме спектакль за вашими творами...

— Я не знаю, на яких віршах актори зосередять свою увагу. Часом режисер Сергій Архипчук телефонує і намагається мене затягнути на репетиції. Я пручаюся, бо вважаю, що не маю втручатися. Нехай виконавці інтерпретують мої поезії по-своєму. А мені буде цікаво подивитися збоку.

— Пане Богдане, з часу вашого приїзду сюди як змінилися українці?

— Змінилися. Звичайно, мені б хотілося, щоб вони змінилися більше, особливо психологічно. Але я все-таки бачу ознаки того, що так званий гомо совєтікус відходить в історію. А ще українці уражені комплексом меншовартості. Знаєте, життя в імперії сприяє розвитку комплексу меншовартості. А ми мали нещастя жити у російській, а потім радянській імперіях. І все, що відбувалося в Москві, було добре, натомість все, що у Києві, — другорядне, що, звичайно, не відповідало дійсності. Досі так є, хоча у Росії зараз література і культура загалом досить слабкі. На мою думку, в Україні все ще мало робиться для того, щоби оживити історичну правду. («День», започаткувавши свою книжкову серію «Україна Incognita», робить велику справу.) Маю на увазі не тільки тему Голодомору, а, наприклад, мазепинську традицію... Українці мусять збагнути вартість і глибину свого минулого. Історію треба знати. Вона може стати елементом гордості, творчості і натхнення для нас.

Утім, треба сказати, зростають молоді люди, які вже мислять по-іншому. Так, наприклад, у політиці по-державницькому мислить Арсеній Яценюк. Я покладаю велику надію на молоду генерацію.

— Пане Богдане, що ви за свої понад 80 років зрозуміли про життя?

— Відповім на це запитання притчею: я майже не повертаюся у дитинство, юність чи молодість, оскільки не маю часу. А нещодавно почав турбувати випадок, про який ніколи не згадував. Це було у місті Бучач, що на Тернопільщині, звідкіля родом. Пішовши до школи, замешкав у стареньких поляків. Другу частину нашого будинку займала вдова, також полька, із двома доньками. Молодшу, яка була мого віку, звали Янка. Якось дівчина запросила мене до лісу збирати ягоди і дорогою назад зізналася у коханні. Я як несміливий сільський хлопець з великою кількістю комплексів не знав, що робити... І не робив нічого. Цей інцидент день і ніч мені дошкуляв, аж раптом збагнув: тієї Янки вже ніколи не буде... Тоді глибоко усвідомив, що означає плин часу... Також зрозумів основну несправедливість людського життя: ми призначені не бути. Відтак я відчув потребу написати ще одну збірку, над якою саме працюю: про кохання і жінок, про Карпати, про себе... Щоб бути! Це, може, основна ціль поезії. Ця притча також говорить про моє розуміння життя.

ЛИБІДЬ

Я закохався в сестру Либідь, —
уявив її рікою, що
полоще в травах ноги,
а наніч прикриває лопухами очі
й присипляє на колінах місяць.
В неділю пополудні
я купив дарунок
і вибрався до неї.
Та застав лиш
обмурований,
немов канал,
і занечищений потік, —
і не міг уже залізти босоніж
в стару легенду.


Богдан БОЙЧУК

Розмовляла Надія ТИСЯЧНА, фото Костянтина ГРИШИНА, «День»
Газета: 
Рубрика: