Бідна людина не та, у якого немає ні гроша в кишені, а та, у якої немає мрії
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

«Браво!», Любов Титаренко

Декілька рецептів виживання від власниці приватного театру
14 листопада, 2002 - 00:00

І швець, і жнець, і на дуді грець — так можна охарактеризувати бурхливу діяльність хазяйки, художнього керівника і прими Київського драматичного театру «Браво». Судячи з того, що зал практично завжди повен глядачів, Любов Вікторівна знає власний рецепт: як у нинішніх, досить непростих умовах виживати театру. Прем’єри ввірений їй колектив випікає, немов пиріжки. Наша бесіда відбулася після презентації вистави «Жозефіна і Наполеон», поставленої за п’єсою Іржі Губача «Адъютантша Его Превосходительства».

ЖОЗЕФІНА

— Щоб досягти успіху, треба любити життя, — тезово, немов цитує поради психолога, Любов Титаренко. — І передусім любити самій, а не тільки бути коханою. У цьому ми з моєю героїнею Жозефіною дуже схожі. Я відчуваю потребу більше віддавати, ніж брати. Саме ця якість мені допомагає долати труднощі, яких, повірте, в житті було і є немало. Сьогодні складний час для всіх. Але, на мій погляд, важче за всіх доводиться чоловікам. Через соціально-збіднілу нашу країну сильна стать не відчуває себе господарем становища, добувачем і опорою сім’ї. Нині жінки виходять із тіні на передній план. Подивіться, як багато ділових леді! Їм під силу зробити блискучу кар’єру, але при цьому залишитися жінками: і матір’ю, і коханою, і бабусею. Тендiтна стать готова на жертовність заради поставленої мети. Поки ми готували виставу «Жозефіна і Наполеон», я два з половиною тижні жила в постійному авральному режимі. І коли прийшла до своєї 4,5-місячної онучки, то мене дитина не впізнала. Я дуже розстроїлася, адже якщо не віддаватися постановці до кінця, нічого не доб’єшся. Мені катастрофічно не вистачає часу. Через театральні проблеми, яких безліч, доводиться менше часу проводити зі своїми близькими. Я відчуваю провину перед мамою, своїми синами, що ми рідко бачимося, мало спілкуємося. Може, здасться пишномовно, але своє життя я кидаю на вівтар мистецтва. А рідні мене пробачать. Вони знають, як сильно я їх люблю і що вони постійно в моєму серці. Адже якщо у мене заберуть театр «Браво», то я відразу не тільки постарію, але і не зможу далі жити.

У п’єсі І. Губача «Адъютантша его Превосходительства» є одна страшна фраза: «Хто мало просить — той мало отримує. Хто мовчить і погоджується, той і програє». Все життя Наполеон кохав тільки одну жінку — Жозефіну. Саме вона була його музою, його талісманом, його камертоном. Навіть розлучившись із дружиною, переслідуючи політичні інтереси і заради того, щоб мати спадкоємців трону, Імператор не переставав кохати її. Автору п’єси вдалося переплести історичні факти з фантазією, давши можливість своїм героям розповісти про самотність, нездійснені надії і прагнення до життя. Абсолютно не важливо, чи була насправді зустріч на острові Святої Єлени Наполеона та Евлалії- Жозефіни. Глядачам цікаво стежити за розвитком сюжету і співпереживати побаченому на сцені. Зустрілися дві самотні людини, у яких всі світлі дні залишилися лише у спогадах. Можна по-різному ставитися до Жозефіни, вважаючи її авантюристкою. Вона внесла в усталений побут в’язня спочатку хаос, а потім зуміла примусити ходити по струнці наполеонівських генералів. Для мене вона передусім жінка: зі своїми слабкими і сильними сторонами. Найголовніше, що героїні вдається розторсати і підбадьорити засланого в’язня. Жозефіна також кохала, але її чоловік загинув у бою, б’ючися в армії Наполеона. Не гроші для неї важливі. Вона звалює на себе практично непосильну ношу — розбудити Імператора, який живе тільки минулим, повернути йому радість буття. Жозефіна діє рішуче. Не підлабузнюється, а говорить усю правду, хоч якою б гіркою вона була. Коли Наполеон говорить: «Мене ж люди любили. А зраджують тих, кого люблять, а не тих, кого бояться. Мені присягали». На це моя героїня відповідає: «Люди голосують не головою, а рукою. Коли вони кричать: «Хай живе Імператор!», то про себе говорять: «Та який же ти, до біса, Імператор? Раніше ти воював, за рівність бився, а тепер чини і звання роздаєш наліво і направо, мільйони тринькаєш коханкам і дармоїдам-нехлюям. Ти не Імператор! Ти боязкий слинько!» Своєю шоковою терапією дала можливість Наполеону переосмислити своє життя. Не можна жити тільки минулим, а треба вміти радіти кожному дню. Для себе я вигадала, що Жозефiна — сон, видіння Імператора. Хоча режисер Володимир Борисюк вважає її земною жінкою. Наша вистава про кохання, материнство. Корсиканка — темпераментна, дотепна, безстрашна. У неї ті ж якості, що у багатьох українських жінок. Тому мені не довелося багато вигадувати. Я, в принципі, граю саму себе. Навпаки, навіть намагаюся тримати себе в руках, щоб емоції не перехльостували.

ДРУЗІ

За словами Л. Титаренко, їй у житті везе на хороших друзів, меценатів, які люблять театр, а відчуваючи підтримку і словом, і справою, можна гори звернути. Наприклад, із відомим архітектором Ларисою Скорик вони давно товаришують. Ідея попрацювати в «Браво» виходила саме від хазяйки театру Любові Титаренко. Вона вважає, що сценографія вистави, створена Ларисою Павлівною, проста і багатофункціональна. Акторам працювати в цих умовах легко, вони допомагають грати.

— Лариса близька мені по духу. Вона — це я, — зізналася Титаренко. — Знаючи її вулканічну натуру, якщо це торкається політичних питань (пригадайте її виступи на всю країну в перші роки незалежності, коли вона була народним депутатом), або об’єктивні, наповнені гіркотою зауваження з приводу нинішнього бездумного і позбавленого смаку містобудування Києва, я була здивована її тактом. Вдячна Ларисі, що, незважаючи на її фантастичну зайнятість, вона зуміла викроїти час і створити прекрасну сценографію. Використовуючи мінімум коштів, вона створила приголомшуючі декорації.

У «Браво» є Друг з великої літери — Сергій Цюпко. Він спонсує всі наші вистави з першого дня існування театру. Наприклад, коли ми дебютували, то Сергій захистив мене від тисячі дрібниць. Я займалася тільки творчістю. Мені не треба його в чомусь переконувати. Його допомога неоціненна.

Мій театр приватний. Іншого такого в Україні та в СНД немає. Нас іноді порівнюють з антрепризою, але це неправильно. У репризі ставиться одна-дві вистави, запрошуються зірки, і вони їздять із цими постановками по різних містах і селищах. У них немає бази, репертуару. А в афіші «Браво» 21 вистава. Зараз репетирується ще дві п’єси. Я не лише запрошую до свого театру зірок, а й роблю зірками багатьох артистів. Саме на сцені «Браво» вони зіграли свої кращі ролі.

Сьогодні багато театрів не живуть, а виживають. Мені допомагають друзі справлятися зi знегодами та труднощами. Один у полі не воїн. Величезну допомогу надають Людмила та Сергій Максимови із «ВА-БАНКУ». А ще допомагає подвійність моєї натури. З одного боку, я сильна, а з другого, — дуже вразлива. У мене прекрасна професія, в якій можу всі свої емоції направити для розкриття тієї чи іншої ролі.

АКТОРИ

Для мене актори — діти. Тільки до кожного треба зуміти підібрати свій ключик. Радує, що практично всі, кого я запрошую працювати в «Браво», не відмовляються. У нас маленька трупа. Постійно працюють чоловік 6— 7. Наприклад, Ольга Радчук прийшла молоденькою дівчиною, яка мало що вміла робити. А нині грає головні ролі в «Браво», виступає на ТБ. На конкретну постановку я запрошую провідних акторів із різних київських театрів. Багатьом надаю шанс реалізувати сили, талант, а часом поекспериментувати або показати себе із несподіваного боку. Тому у нас збирається сильна команда професіоналів. Фактично із вистави у виставу у нас грають Олексій Вертинський і Віктор Шестаков. «Браво!» — колектив, що представляє різні акторські школи і театри Києва. З багатьма ми працюємо вже давно. Я задоволена нашою співпрацею з Володимиром Борисюком, який у «Жозефіні і Наполеоні» виступив не як актор, а як режисер. До вистави він підключився на за вершальному етапі. За тиждень довів постановку до прем’єри. Спочатку «Жозефіну і Наполеона» ставила московський кінорежисер Лєна Петровська. Але за сімейними обставинами їй довелося терміново виїхати до Німеччини. Якщо з Лєною ми багато сперечалися, по-різному бачили цю постановку, то з Володею все йшло, як заплановано. Наша наступна з ним робота буде називатися «Танго кохання, або Вальс випадку», буде про потойбічний світ. З Георгієм Дроздом (виконавець ролі Наполеона) я вперше граю на сцені. Можу на адресу цього актора сказати тільки найзахопленіші слова. Георгій — прекрасний партнер і великий артист! Появу Дрозда можна вважати новою віхою в моєму мистецтві. Це нові фарби і відтінки. Сподіваюся, що ми з ним продовжимо спільну співпрацю.

Я сама не ділю роботу на чисту і брудну. Йде репетиція, буквально витаю над сценою, а мене хапають за спідницю і повертають до буденної дійсності, підсовують якісь папери, щоб цвяхи купити. Але я не скаржуся і не ремствую. Я хазяйка театру і відповідаю за все і за кожного, кого запрошую працювати в «Браво». Мені подобається займатися організаторськими питаннями, але особливу насолоду я отримую на репетиціях. Процес народження вистави найбільш хвилюючий. У старших акторів вчуся майстерності, а у молодих — завзяттю.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments