Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

Бунтар

Львівська біографія Олекси Новаківського
31 березня, 2005 - 00:00

Цей червоний будинок у Львові знають, здебільшого, художники та мистецтвознавці, а решта львів’ян не дуже, хоча стоїть він, майже як корабель, навпроти собору святого Юра і прикрашає собою район міста, д го релігійного свята, якщо не кожної неділі, прямує значна частина населення Львова. Віллу спроектував відомий львівський архітектор Ю. Захарієвич для польського художника Яна Стика, й саме тут Ян Стик разом із іншими відомим художниками — В. Коссаком та З. Розвадовським писали полотна для відомої панорами «Битва під Рацлавичами», яка нині теж знаходиться в Польщі.

Якийсь час на віллі мешкав Модест Сосенко, творець стилю український модерн. Певний час — і Курилас. До того ж цей будинок відвідували відомі політичні мужі, лікарі, дипломати, які в тих стінах оглядали вського, знайомилися з діяльністю його школи, що функціонувала тут із 1923 після 1935 рік. За часів фашистської окупації після смерті Новаківського мешкав на віллі скульптор Нестор Киселевський. А потім тут була майстерня Іван найвизначніших львівських скульпторів, який працював тут над монументом Івана Франка — найсерйознішим задумом свого життя. Та одного разу, коли Севера вийшов у місто, невідомі злочинці розбили його скульптуру. Від цього потрясінн же оговтатися… А у 72-му році, до 100-річчя від дня народження Олекси Новаківського, тут відкрили його художньо-меморіальний музей. Однак тривалий час, аж до сьогоднішнього, цей будинок ділять між собою Музей Новаківського і м житку одного зі збанкрутілих тепер заводів. Зайдеш не в ті двері й потрапиш замість храму мистецтв в обшарпане приміщення, де пахне смаженою капустою. Чогось мешканці цього будинку полюбляють саме капусту, причому в усіх її вигляда «чомусь» і сама себе «схопила за язик» — бо ж добре знаю, чому люди, що живуть у гуртожитках, варять та тушкують саме капусту, — найнезаможніша частина населення мешкає тут. І надії на те, що хтось із них невдовзі придбає собі окреме помешкання, мало...

ЯК МИТРОПОЛИТ ШЕПТИЦЬКИЙ АНГАЖУВАВ МОЛОДОГО ХУДОЖНИКА

А колись митрополит Андрей Шептицький придбав цей дім як цілковиту будівлю з надією використати як одне з приміщень Національного музею, фундатором якого він був. Проте кімнати виявились затемними для екс й, і митрополит вирішив віддати колишню віллу Яна Стики «для нужд українських митців». У 1911-му році він приїжджає у Краків на похорон одного з кардиналів і відвідує виставку, організовану краківським Товариством приятелів кр тв. Оглядає, можливо випадково, залу, так звану «Світлицю Виспянського», в якій молодий художник, випускник Краківської академії мистецтв Олекса Новаківський, представив аж 105 своїх робіт. Твори художника вражають митрополита, родилася у Шептицького думка запросити Новаківського до Львова, ангажуючи його таким чином до звершень на ниві українського мистецтва. Однак у Львів Олекса Новаківський приїжджає лише в 1913-му році й одразу ж поселяється в б дбаному митрополитом. Місто Лева, як твердять історики, зустріло художника захопленими відгуками у пресі, й уже ніколи не відпускало надовго, аж до 1935-го року, року смерті художника.

Цей син Вінниччини дивовижним чином і дуже швидко всмоктав у себе атмосферу Львова і став дуже «львівським», однак навряд чи втримався б у місті, якби не постійна допомога Андрея Шептицького. «Завдяки д митрополита Новаківський, — як стверджує Святослав Горндинський, — міг творити те, що хотів, писати твори, безпосередньо не зв’язані з якоюсь утилітарною метою. Це давало йому змогу виявити вповні свою мистецьку індивідуальність, вдалося дуже і дуже небагатьом нашим митцям, спутаним так званими умовами, які не давали змоги розгортати крила». І те, що Новаківський відкрив тут першу на Галичині українську мистецьку школу, в якій отримували знання й художні нав молодих людей, є теж повною мірою заслуга митрополита. У 20 — 30-х роках майстерня Новаківського була до того ж осередком мистецького життя Львівщини. Тут збиралися не лише художники, а й представники різних верств інтелігенції, и, критики мистецтва. Тобто до цього будинку ми могли б мати трохи більше пошанування, ніж є зараз…

Й ДОСІ НЕ ПІЗНАНИЙ СВІТОМ МИТЕЦЬ…

Загалом не відомо, чи відбулося б відкриття Музею Олекси Новаківського, якби не постанова ЮНЕСКО про відзначення 100-річчя митця. Треба віддати належне і родині художника, зокрема внукові Андрію, який не од чобіт зносив, поки вмовляв чиновників віддати хоча би частину вілли під музей.

І, напевно, потрібно більше та докладніше розповідати про Олексу Новаківського, аби не стільки довести іншим, скільки самим собі пояснити, чому око дуже хорошого знавця мистецтва — Шептицького — зупинилося н чості ще маловідомого художника. Митрополит не міг не відчути надзвичайну магію, яка била з його полотен, не міг не побачити величезний потенціал цієї натури, бунтарської та неординарної, що потім (бувало й таке) заходила в конфлікт з пр ками галицької інтелігенції. І якби не увага Шептицького, хтозна, чи мали б ми так-ого (!) Новаківського і чи мав би його до останку життєвої дороги Львів…

Треба визнати, Новаківському за життя щастило на меценатів. Вони відчували, що підтримати такого художника — свята і благородна справа. За молодих років обдарованого хлопця помітив граф Тадеуш Грохольськ дожник за покликанням, рідний брат поміщиці Гелени Бжозовської, у маєтках якої служив підлісним батько Новаківського. Саме Грохольський порадив сестрі виділити Новаківському стипендію і таким чином забезпечити його перші роки академі удій у Кракові. Потім художником опікувався краківський лікар Йосип Гогульський, і те, що всі останні роки присвятила себе творчості Новаківського Любов Волошин, — теж добрий знак. Ця несамовито вперта й винятково працьовита жінка не ще не відкриті сторінки життя художника, а й розповіла у своїх книжках про учнів Новаківського, і тепер мріє про те, щоб нарешті гуртожиток якимось чином забрати з вілли і відкрити повноцінну експозицію. Щиро кажучи, це дуже складн знаючи всі обставини життя Люби Волошин, є надія, що це таки станеться, не без допомоги представників нової влади, ясна річ.

Хоча Любові Волошин не так просто навіть дістатися до музею. Маленькою вона захворіла на поліомієліт і змушена все життя пересуватися за допомогою милиць. Мало не щодня вона сідає у свій старенький авто ід’їжджає до музейної брами і дуже обережно, крок за кроком, дістається будинку. Взимку слизько, милиці непевно тримаються на тротуарі. Тут на двох здорових ногах часом «летиш», а на милицях — чисте випробування. А важкий портфель із тами, репродукціями! Та якби не цей музей і багаторічне служіння йому — складно було б існувати на цьому світі.

Загалом не знаю, як три не дуже вже молоді жінки, які працюють у музеї, дають собі із ним раду. Справа не лише в тім, що музейне приміщення давно потребує капітального ремонту, будинок з’їдає грибок. Пі зею понад 30 років тому серйозного ремонту тут більше не проводили, лише косметичні. Уявіть, що це означає. Мало того, працівники музею й досі пишуть статті на старенькому «Ундервуді», час від часу літаючи Львовом у пошуках нової стрічки, яку вже ніхто не випускає… А якось Волошин розповідала, що сиділа в музеї сама, вже посутеніло, і стало їй якось ніяково, навіть моторошно, бо глянула на автопортрет Новаківського й здалося, що дух художника так і не покинув -ось з’явиться перед очима. До речі, мало хто наважується мати у своєму затишному помешканні Новаківського, бо енергетика його творів не є затишною, вона скоріше бунтарська, і якщо прагнеш лише спокою, ліпше обирати інші полотна.

Нещодавно Волошин випустила книжку «Автопортрети Олекси Новаківського». Річ глибоку і корисну. Епіграфом для книжки стали слова Артура Ляутербаха: «Тривога і задума, що дивиться на нас із автопортрета ми отої прекрасної голови слов’янського Мікеланджело, — вираз цей, при всій своїй піднесеності, сповнений беззахисності й недолі. Це обличчя візіонера, мрійника, який свою творчість настроїв на найвищий лад, залишаючись непохитно вірн ідеї добра і краси, котрим присвятив свою думку та творчість, увесь свій великий талант і своє велике серце».

— Був час, — говорить Волошин, — коли я робила одну за другою виставки, які відкривали нові й нові сторінки творчості художника, і це було прекрасно. Бо збирався увесь мистецький Львів і газети писали: ьвові не живе таким інтенсивним життям…» Був час, коли музей закривали, тоді експозиція була повністю згорнута, тобто довелося пережити різні, й дуже складні часи також. Та й сьогоднішні не прості… Однак хочеться вірити, що и створити музей учнів Новаківського. Розповісти про тих, що опинилися в еміграції після Другої світової війни — у Франції, Сполучених Штатах, Канаді. Якщо вдасться таке, і буде музей, то ми зможемо здійснити кроки, певні заходи, що спадок повернути в Україну. Твори таких, як Святослав Гординський, Михайло Мороз, Іванка Нижник-Винників, Зоня Зарицька. Чого вартує тільки Лев Гец, першокласний графік, який, помираючи, залишив увесь свій творчий доробок для Нац ею у Львові, але від цього спадку директор змушений був під тиском відмовитися. (За радянських часів це означало для нього — покласти на стіл партквиток.) Тому сьогодні ми маємо лише окремі речі цього художника, а він міг б раїнського мистецтва. Наразі увесь спадок його залишився в Польщі, а так би не мало бути. У США десятеро його учнів мешкало, і всі їхні роботи розкидані по світу…

ЧОГО МИ МОЖЕМО У НОВАКІВСЬКОГО НАВЧИТИСЯ?

«Громадянської націленості, вимогливості до себе як митця, який є сумлінням народу, його Апостолом. Й оцю високу самосвідомість художника він намагався виховати у всіх своїх учнів. Якщо ж говорити про ч цькі засади, то він передовсім був на класичних позиціях, зокрема таких, як добрий малюнок. А володіння формою вважав основою творчості. Потім вже можна було оперувати кольором, але спочатку, наголошував, треба володіти формою! Якщо сформу ецтвознавчого боку його платформу, то це була символістична поетика, поєднана з експресіоністичною манерою письма.

Промовистим та незаперечним фактом є й те, що всі учні школи показали спочатку певну залежність від учителя. Але пізніше кожен пішов своїми дорогами, і часто радикально іншими, ніж Новаківський. І це велики м і їхньому вчителю, бо школа Новаківського ставала першим трампліном, який навчав долати складну мистецьку дорогу, розвиватися, досягати інших вершин». Так говорить про Новаківського знову ж Любов Волошин, яка написала про нього кілька дуже ці кавих книжок.

Хоча одним із першим, хто подавав про Новаківського надзвичайно правдиві та влучні оцінки, був поет та художник Святослав Гординський, який у своїх статтях розповідав про життя Галичини того часу і, зокрема, ічі з Новаківським. Його думки лягли в основу багатьох статей мистецтвознавців нашої доби. На жаль, лише зараз, у 2004-му, вийшла книжка споминів Гординського «На переломі епох» у львівському видавництві «Світ», підготовлена до друку Ром ським. Гординський для багатьох лише нині відкрився як свідок епохи, що відходить, і дуже глибока особистість, здатна давати аналітичні й точні зауваження про тих, із ким доводилося йому за життя спілкуватися. У 1954-му він написав зокре тю про Новаківського та митців його доби, але лише зараз, подолавши океан (бо Гординський значну частину свого життя жив і творив в Америці), кожен пересічний українець зміг перечитати цю перлину мемуаристики.

Загалом говорити про таких художників, як Новаківський, дуже потрібно саме тепер. Сьогодні, коли душа кожного митця роздирається протиріччями, коли гроші, а вірніше їхній брак, заважає творити, коли у гл ваному світі пошуки самого себе ускладнюються острахом не бути зрозумілим світові, Новаківський показує, що за умови відкритості, щирого сприйняття інших світів треба-таки «триматися самого себе». Новаківський не був просто чи лише х Він переріс це звання. Як пише Гординський, «Новаківський — зовсім виняткова постать українського мистецтва, а зокрема — західноукраїнського. Хай багато його творів і недоговорені, але всі вони позначені рисами великого майстра і печаттю виняткової, динамічної духовної структури. Коли в 1924 р. довелося мені уперше переступити поріг його мистецької студії, Новаківський мав уже за собою дві великі виставки та славу якогось мага-чародія…філосовсько-мистецький світ митця, проблеми яко кими складними, переростали межі самого малярства, сягаючи в царину філософії та літератури. Мимоволі спадає на думку порівняння з Ван-Гогом (вибуховість, музика кольору) і Годлером (монументальність), але символіка Новаківського а ні до одного, ні другого. Новаківський, безперечно, мав замало місця серед нашого суспільства для себе і для свого індивідуального світу…»

На тлі традиційного пленеризму й імпресіонізму Новаківський вторгається у сфери майже недоступні для образотворчого мистецтва. Одним із перших зачіпає екзистенційну тему життя і смерті людини, швидкопл і буття, такі проблеми, як людина й Абсолют, людина та Бог. Це не так просто засобами живопису передати, для цього потрібен не лише талант художника, а й філософське мислення, потрібно бути абсолютно вільним, сміливим у своїх психологічн х. Потрібно не побоятися замахнутися на такеє!.. Однак саме це і зближує його з великими художниками свого часу, неоромантиками та символістами. Новаківський бачить себе як особистість виняткову, приречену на трагічне змагання з доле орчість він трактував не інакше, як служіння на вівтарі національної культури. Жодної кон’юнктурності він не визнавав. Життєлюб, схильний часом до екзальтованої віри у своє високе посланництво, він міг на полотні передати такий заряд дух ї, що глядач відчуває це майже на матеріальному рівні — мурахи по шкірі бігають!

Постать ця, без жодних сумнівів, є певним творчім феноменом. І то не в межах галицького мистецтва, а у всеукраїнському масштабі. Хоча можна було б говорити і про більше, якби взагалі хтось із українськ іг вважатися, як кажуть сьогодні, розкрученим. Складно повірити, що й досі немає ґрунтовного альбому репродукцій творів художника. Він все ще на порядку денному, чекає на свого мецената. Шептицьких нині практично немає, і тому д и не доведеться?) почекати. Якщо, звичайно, Люба Волошин не сяде у свій автомобіль і не почне об’їжджати всіх, хто може щось дати на альбом. Вона це практично вже почала робити. Маленька жінка на милицях воює за Новаківського, за те, оступним та відкритим. Дай Боже їй натхнення та удачі. Та чи може так тривати завжди?!

Ірина ЄГОРОВА, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments