Чи побачить Київ скульптури Грицюка?
Пам'ятник Тарасу Шевченку в Москві унікальний ще й історією створення. Шістдесяті роки, час нових надій і райдужних обріїв. Напередодні 150-літнього ювілею Кобзаря було оголошено всесоюзний відкритий конкурс проектів пам'ятника. Будь-хто з бажаючих міг взяти участь. Журі розглядало всі надіслані ескізи під девізами.
До визначеного терміну з десятків проектів було практично одностайно відібрано переможця — проект яскравий, експресивний, потужний, він вирізнявся серед інших своєю свіжістю, динамізмом, значущістю.
Уявіть собі здивування членів урядової комісії, яка відкрила після визначення переможця конверт з девізом, де були зазначені імена авторів. Ними виявилися три недавніх випускники Київського художнього інституту — Михайло Грицюк, Анатолій Фуженко, Юлій Синькевич. І це при тому, що серед конкурсантів були практично всі відомі майстри-монументалісти країни, зокрема й такі гранди, як Лисенко, Вучетич і навіть Коненков. Дивні часи, дивна перемога, дивний пам'ятник!
Роботи над пам'ятником проводилися, як заведено, аврально, щоб неодмінно встигнути точно до призначеного дня — 9 березня 1964 року. Шевченківський ювілей святкували з помпою й масштабно. І в лютому особисто Хрущов, Мікоян і Підгорний у супроводі міського начальства відвідали художній комбінат, де проводилися роботи зі створення монумента, й залишилися цілком задоволені.
На урочистій церемонії, яка відбулася аж у липні після приїзду Хрущова з курорту, нарядний Микита Сергійович особисто виголосив промову й особисто відкрив пам'ятник під прицілами кіно- й фотохроникерів. Наголошувалося на внеску революціонера- демократа Шевченка у справу перемоги загальної рівності й торжества сім'ї вільних народів. А скульптори залишилися в тіні. Вони зробили свою справу, пам'ятник з'явився й зайняв своє місце в місті та в історії. Добре попрацювавши, художники з друзями весело пропивали гонорар — хоч би там що, а це ж подія, бомба в художньому Києві — пам'ятник національному генієві в столиці Союзу! Говорили й про звання, й про державні премії, й, звичайно, про подальший славетний творчий шлях... Але — гроші закінчилися, похмілля минуло, настало життя «після» пам'ятника. Ініціатором проекту, ідейним натхненником його створення та участі в конкурсі був Михайло Грицюк, найстарший зі скульпторів-переможців.
Народився Михайло Грицюк восени 1929 року в невеличкому містечку Пасіка, на Закарпатті. Як і багато інших сімей українців, поляків, словаків, німців, сім'я Грицюків з немовлям на руках поїхала за океан шукати щасливішої долі. До Південної Америки діставалися довгим шляхом через Балкани й Африку, оселилися в Аргентині, під Буенос-Айресом, де на перших часах допомогли земляки. Згодом життя налагодилося, дорослі працювали, діти дорослішали. Удачливий Аким Грицюк, батько майбутнього скульптора, незабаром уже мав невелику ткацьку фабрику, міг не лише прогодувати сім'ю, а й про розширення бізнесу замислитися. Дитинство Михайла Грицюка не було безхмарним, втім, як дитинство будь-якого емігранта, але він вчився, пізнавав світ, полюбив малювати.
Зустріч із місцевим аргентинським скульптором справила на підлітка неабияке враження. Відчувши одного разу, як шматок глини в руках перетворюється на щось небувале, Михайло вирішив, що обов'язково має стати скульптором. А тут ще й знайомство з творами Степана Ерьзі, скульптора-емігранта з Росії, який теж жив в Аргентині, остаточно визначило життєвий вибір Грицюка.
У п'ятдесяті роки емігрантів стали наполегливо запрошувати назад у Радянський Союз, де після війни дуже потрібні були руки фахівців, а також їхні заощадження. Грицюки приїхали до Києва. Михайло відразу ж вступив у художню школу, а потім в художній інститут на скульптурне відділення. Однак батьки залишатися в Союзі не схотіли, дуже багато чого вони не могли прийняти. Поїхали. Ну, а Михайло, проживши майже двадцять п'ять років у Буенос-Айресі, став киянином. Творче невгамовна натура Грицюка найбільш зримо виразилася в проекті пам'ятника Шевченкові — його надія, віра, завзятий оптимізм, його життєве кредо: працювати, незважаючи ні на що, й створювати свій власний чудовий світ, перемагаючи знегоди й труднощі земні.
У Києві пам'ятник Шевченкові, створений Грицюком, ніколи не переміг би ні в якому конкурсі. Ставлення до нього тут склалося цілком певне: те, що до нього притягало артистів, художників, музикантів, що перетворювало майстерню на своєрідний вільнодумний клуб, не подобалося владі, й спосіб його життя, й коло спілкування, й походження, звичайно ж. Один із найбільш своєрідних скульпторів України не мав жодної персональної виставки. Єдина, дозволена з нагоди п'ятдесятиліття як творчий звіт, стала посмертною — художник кілька місяців не дожив до свого ювілею (він помер від захворювання нирок).
Але що фізичні страждання порівняно з тим, що доводилося щодня переживати талановитій людині на початку сімдесятих? Час особливо цинічних хитрувань держави в тому, як принизити й образити художника, як приручити його, поставити на коліна. Не всі витримували. Особливо ж діставалося тим, хто дозволяв собі жити згідно з власними правилами: спілкуватися, з ким приємно, робити те, що подобається, говорити відкрито про те, що хвилює й засмучує.
Михайло Грицюк створив проект меморіалу для міста Ізюму в пам'ять сотням тисяч загиблих наших воїнів, що попали в оточення, разом з архітекторами Левіним і Градовим (авторами комплексу в Хатині). Але найвищим рішенням проект було відхилено. Та хіба лише цей...
Михайло Грицюк закрився в майстерні й працював, працював. Серія скульптурних портретів: Данте, Артемій Ведель, Пікассо (нині в Тулузі), Блок, Достоєвський, Стравінський, Параджанов, Амосов, Мравінський. Портретне зображення гнаного тоді Мстислава Ростроповича з віолончеллю, де музикант і інструмент — одне ціле, де резонатором є все тіло віолончеліста, — це немов кристал творчого методу Грицюка. Право та безправ'я художника, мотиви терзання й подолання переплавлялися в творчості Грицюка образами творців-страждальників — скільки виразності в його Рахманінові, який прекрасний і юний Борис Пастернак.
І немов подарунок собі самому, немов острів відпочинку — серія робіт, присвячена балету, яку скульптор створював в останні місяці життя: натхненна пластика мармуру, краса, вишуканість, гармонія пластичних рішень — світ художника, яким він хотів відгородитися від чужого й непримиренного зовнішнього світу.
Одиниці бачили ці роботи, зібрані в колишній майстерні скульптора. Двадцять років уже минуло з дня смерті Михайла Акимовича Грицюка, але дуже мало що змінилося в тому, що зветься художнє, культурне життя України. І цілковито можна зрозуміти посла Аргентини, який запропонував нещодавно відвезти твори видатного майстра в Буенос-Айрес, якщо вони в Києві нікому не потрібні й не цікаві...
***
Як стало відомо, Фонд сприяння розвитку мистецтв України та Київська міськадміністрація розглядають питання про установлення скульптури Артемія Веделя роботи майстра Михайла Грицюка біля Національної філармонії. Цей пам'ятник музиканту, композитору й диригенту, який жив і творив у Києві двісті років тому, стане не лише гідною прикрасою міста, а й пам'яттю про скульптора Грицюка.
