Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Чи побачить Київ скульптури Грицюка?

11 серпня, 1999 - 00:00

Пам'ятник Тарасу Шевченку в Москві унікальний ще й історією
створення. Шістдесяті роки, час нових надій і райдужних обріїв. Напередодні
150-літнього ювілею Кобзаря було оголошено всесоюзний відкритий конкурс
проектів пам'ятника. Будь-хто з бажаючих міг взяти участь. Журі розглядало
всі надіслані ескізи під девізами.

До визначеного терміну з десятків проектів було практично
одностайно відібрано переможця — проект яскравий, експресивний, потужний,
він вирізнявся серед інших своєю свіжістю, динамізмом, значущістю.

Уявіть собі здивування членів урядової комісії, яка відкрила
після визначення переможця конверт з девізом, де були зазначені імена авторів.
Ними виявилися три недавніх випускники Київського художнього інституту
— Михайло Грицюк, Анатолій Фуженко, Юлій Синькевич. І це при тому, що серед
конкурсантів були практично всі відомі майстри-монументалісти країни, зокрема
й такі гранди, як Лисенко, Вучетич і навіть Коненков. Дивні часи, дивна
перемога, дивний пам'ятник!

Роботи над пам'ятником проводилися, як заведено, аврально,
щоб неодмінно встигнути точно до призначеного дня — 9 березня 1964 року.
Шевченківський ювілей святкували з помпою й масштабно. І в лютому особисто
Хрущов, Мікоян і Підгорний у супроводі міського начальства відвідали художній
комбінат, де проводилися роботи зі створення монумента, й залишилися цілком
задоволені.

На урочистій церемонії, яка відбулася аж у липні після
приїзду Хрущова з курорту, нарядний Микита Сергійович особисто виголосив
промову й особисто відкрив пам'ятник під прицілами кіно- й фотохроникерів.
Наголошувалося на внеску революціонера- демократа Шевченка у справу перемоги
загальної рівності й торжества сім'ї вільних народів. А скульптори залишилися
в тіні. Вони зробили свою справу, пам'ятник з'явився й зайняв своє місце
в місті та в історії. Добре попрацювавши, художники з друзями весело пропивали
гонорар — хоч би там що, а це ж подія, бомба в художньому Києві — пам'ятник
національному генієві в столиці Союзу! Говорили й про звання, й про державні
премії, й, звичайно, про подальший славетний творчий шлях... Але — гроші
закінчилися, похмілля минуло, настало життя «після» пам'ятника. Ініціатором
проекту, ідейним натхненником його створення та участі в конкурсі був Михайло
Грицюк, найстарший зі скульпторів-переможців.

Народився Михайло Грицюк восени 1929 року в невеличкому
містечку Пасіка, на Закарпатті. Як і багато інших сімей українців, поляків,
словаків, німців, сім'я Грицюків з немовлям на руках поїхала за океан шукати
щасливішої долі. До Південної Америки діставалися довгим шляхом через Балкани
й Африку, оселилися в Аргентині, під Буенос-Айресом, де на перших часах
допомогли земляки. Згодом життя налагодилося, дорослі працювали, діти дорослішали.
Удачливий Аким Грицюк, батько майбутнього скульптора, незабаром уже мав
невелику ткацьку фабрику, міг не лише прогодувати сім'ю, а й про розширення
бізнесу замислитися. Дитинство Михайла Грицюка не було безхмарним, втім,
як дитинство будь-якого емігранта, але він вчився, пізнавав світ, полюбив
малювати.

Зустріч із місцевим аргентинським скульптором справила
на підлітка неабияке враження. Відчувши одного разу, як шматок глини в
руках перетворюється на щось небувале, Михайло вирішив, що обов'язково
має стати скульптором. А тут ще й знайомство з творами Степана Ерьзі, скульптора-емігранта
з Росії, який теж жив в Аргентині, остаточно визначило життєвий вибір Грицюка.

У п'ятдесяті роки емігрантів стали наполегливо запрошувати
назад у Радянський Союз, де після війни дуже потрібні були руки фахівців,
а також їхні заощадження. Грицюки приїхали до Києва. Михайло відразу ж
вступив у художню школу, а потім в художній інститут на скульптурне відділення.
Однак батьки залишатися в Союзі не схотіли, дуже багато чого вони не могли
прийняти. Поїхали. Ну, а Михайло, проживши майже двадцять п'ять років у
Буенос-Айресі, став киянином. Творче невгамовна натура Грицюка найбільш
зримо виразилася в проекті пам'ятника Шевченкові — його надія, віра, завзятий
оптимізм, його життєве кредо: працювати, незважаючи ні на що, й створювати
свій власний чудовий світ, перемагаючи знегоди й труднощі земні.

У Києві пам'ятник Шевченкові, створений Грицюком, ніколи
не переміг би ні в якому конкурсі. Ставлення до нього тут склалося цілком
певне: те, що до нього притягало артистів, художників, музикантів, що перетворювало
майстерню на своєрідний вільнодумний клуб, не подобалося владі, й спосіб
його життя, й коло спілкування, й походження, звичайно ж. Один із найбільш
своєрідних скульпторів України не мав жодної персональної виставки. Єдина,
дозволена з нагоди п'ятдесятиліття як творчий звіт, стала посмертною —
художник кілька місяців не дожив до свого ювілею (він помер від захворювання
нирок).

Але що фізичні страждання порівняно з тим, що доводилося
щодня переживати талановитій людині на початку сімдесятих? Час особливо
цинічних хитрувань держави в тому, як принизити й образити художника, як
приручити його, поставити на коліна. Не всі витримували. Особливо ж діставалося
тим, хто дозволяв собі жити згідно з власними правилами: спілкуватися,
з ким приємно, робити те, що подобається, говорити відкрито про те, що
хвилює й засмучує.

Михайло Грицюк створив проект меморіалу для міста Ізюму
в пам'ять сотням тисяч загиблих наших воїнів, що попали в оточення, разом
з архітекторами Левіним і Градовим (авторами комплексу в Хатині). Але найвищим
рішенням проект було відхилено. Та хіба лише цей...

Михайло Грицюк закрився в майстерні й працював, працював.
Серія скульптурних портретів: Данте, Артемій Ведель, Пікассо (нині в Тулузі),
Блок, Достоєвський, Стравінський, Параджанов, Амосов, Мравінський. Портретне
зображення гнаного тоді Мстислава Ростроповича з віолончеллю, де музикант
і інструмент — одне ціле, де резонатором є все тіло віолончеліста, — це
немов кристал творчого методу Грицюка. Право та безправ'я художника, мотиви
терзання й подолання переплавлялися в творчості Грицюка образами творців-страждальників
— скільки виразності в його Рахманінові, який прекрасний і юний Борис Пастернак.

І немов подарунок собі самому, немов острів відпочинку
— серія робіт, присвячена балету, яку скульптор створював в останні місяці
життя: натхненна пластика мармуру, краса, вишуканість, гармонія пластичних
рішень — світ художника, яким він хотів відгородитися від чужого й непримиренного
зовнішнього світу.

Одиниці бачили ці роботи, зібрані в колишній майстерні
скульптора. Двадцять років уже минуло з дня смерті Михайла Акимовича Грицюка,
але дуже мало що змінилося в тому, що зветься художнє, культурне життя
України. І цілковито можна зрозуміти посла Аргентини, який запропонував
нещодавно відвезти твори видатного майстра в Буенос-Айрес, якщо вони в
Києві нікому не потрібні й не цікаві...

***

Як стало відомо, Фонд сприяння розвитку мистецтв України
та Київська міськадміністрація розглядають питання про установлення скульптури
Артемія Веделя роботи майстра Михайла Грицюка біля Національної філармонії.
Цей пам'ятник музиканту, композитору й диригенту, який жив і творив у Києві
двісті років тому, стане не лише гідною прикрасою міста, а й пам'яттю про
скульптора Грицюка.

В'ячеслав ПРОКОПЕНКО 
Газета: 
Рубрика: