Декілька па сподівання

Парадокс будь-якого конкурсу або фестивалю полягає в тому, що навіть за результатами досить представницького форуму важко зробити якісь точні висновки про стан справ у жанрі мистецтва, представленого цим форумом. Так і з київським Третім конкурсом артистів балету імені Сержа Лифаря: «тенденції» чи «нове слово у мистецтві» — явно не його прерогатива. По тому, що відбувалося тиждень поспіль у приміщенні Національної опери, можна судити лише про сам конкурс, і не більше. Хоча б уже з огляду на його крайню неритмічність. Дебют відбувся у 1994 році, другий конкурс пройшов уже у 1996-му, нинішній — тільки тепер. Не стану стверджувати, що артисти балету, зокрема у Києві, живуть від «Лифаря» до «Лифаря». Хоча момент змагальності, що явно акцентований у київському конкурсі, дещо будоражить.

Цього року за три премії і Гран-прі боролися 68 артистів, із них — 12 хореографів. Міжнародне журі у ході тривалих багатогодинних переглядів тур за туром відбирало найобдарованіших. Найсерйозніше, у повній згоді з традицією, було представлено три національних школи балету колишнього СРСР: російську, українську, білоруську. Власне, їм і дісталися основні нагороди. Вишкіл балетних танцюристів і танцівниць, що нагадує спортивну натренованість — це питання не лише натхнення, а й дисципліни та праці. Підсумок же всіх зусиль — наочний. Цікавим моментом було певне... навіть не суперництво — а, радше, розбіжність у світоглядах між учасниками двох конкурсних номінацій — артистами балету і хореографами. Демонструючи відпрацьовану техніку, якомога більше ефектних па, артисти балету обирали для виконання у своїх номерах хрестоматійні уривки з класичних спектаклів. Наслідком цього стали нескінченні «Дон Кіхоти», «Корсари» та «Баядерки» за один вечір — одні й ті ж фрагменти у виконанні зовсім різних солістів та дуетів. Так що про видовищність конкурсу на дистанції між його відкриттям і закриттям можна було тільки мріяти. Хореографи ж у своєму марафоні, навпаки, із номера в номер штурмували бастіони традицій, щедро експериментуючи і з музикою, і з танцем, переінакшуючи сюжети, що набили оскому, — тобто, з усіх сил прагнули вигнати зі своєї творчості найменші ознаки так званого класичного балету. Їх творчий пафос було спрямовано на філософське осмислення світу через побудову танцювальних етюдів під багатозначними назвами «Ілюзії», «Метаморфози», «Вічна пісня» або ж на підпорядкування своєї сценічної «речі» одному центральному драматичному образу — «Любов та злоба», «Шаман», «Ромео ХХ століття». Цікаву хореографію показав Раду Поклітару з Білорусі. За допомогою своїх земляків, артистів Юлії Дятко та Костянтина Кузнецова (солістів трупи «Мінськ-балет») він, чи не єдиний у своїй номінації, зумів розказати цілу історію. Його номер «Куди йдеш?» — глибоко драматичне оповідання на музику Софії Губайдулліної про народження і смерть кохання, про жорстокість людей один до одного. Ця хореографічна притча була удостоєна третьої премії конкурсу і спеціального призу від журналу «Мир искусства», а дует виконавців, уже в своїй номінації, отримав «золото».

А ось внутрішня механіка тих же конкурсів — значно хитромудріша і таємничіша, аніж поривання і творчі пошуки молодих художників. Деякі моменти того, що на таких змаганнях відбувається, насилу піддаються логічному поясненню. Гран-прі конкурсу отримала одна з провідних солісток балету Національної опери України, росіянка Наталія Калініченко. Оспорювати це рішення складно, хоча б з огляду на статус нагородженої. Однак саме її виступ у вирішальному, третьому турі був примітний кількома дивними оказіями, коли Наталія і її партнер Євген Кайгородов кілька разів запізнилися з виходом на сцену, а в одному епізоді просто не вийшли, і оркестр відважно відіграв для абсолютно порожньої сцени і здивованого залу. Врешті, цілком імовірно, що з точки зору все тієї ж високо оціненої технічності подібні ляпи несуттєві.

Усього ж до призового фіналу вийшов 21 учасник. У номінації «хореографія» ні першої, ні другої премії вирішили не присуджувати, розділивши «бронзу» між Раду Поклітару і українцем Сергієм Бондуром, який показав оригінальні композиції «Шаман» та «Шива». У конкурсі артистів балету, як мовилося вище, основні висоти захопили українці, росіяни та білоруси. Голова журі, Юрій Григорович на церемонії нагородження був відсутній, оскільки буквально напередодні відлетів до Лондона, щоб отримати чергову нагороду за внесок у мистецтво. Такий от вийшов вечір тріумфів, у кожного своїх, для кожного важливих по- своєму. Поки що складно назвати підсумки тріумфальними для самого конкурсу. Наскільки він дійсно важливий для тих, хто його ініціює і проводить? Наскільки важливий для них реальний, а не декларативний розвиток вітчизняної балетної сцени? Пошук відповідей — справа невдячна; нині ж, смію стверджувати, що конкурс імені Сержа Лифаря лише примножує питання.