Діалог із класиками

Трансавангард із властивою йому грою та цитатою, перетлумаченням на новий кшталт класичних сюжетів, здавалося, мав би залишитися за порогом ХХ століття. Але в українському пост-постмодернізмі цього не сталося. На виставках «Мистецького Арсеналу», в проектах Музею українського мистецтва (Київ), у галерейних експозиціях продовжують з’являтися твори, авторами яких є прихильники діалогу із класикою світового мистецтва. Плідною є практика Олександра Дубовика. Він у нефігуративні полотна вводить фрагменти із класичних творів Ренесансу. Ці творчі співбесіди із шедеврами сформували цілий діапазон тенденцій: від захопленого копіювання першоджерела до перекодування — трансформації композицій та зухвалих ігор із шедевром аж до його глумливого зниження (І. Чічкан «Танок» за А. Матиссом).

Виставку «Великі іспанці очима сучасних художників» (04/06 — 17/06 2014р. Галерея «Триптих Арт», Київ) побудовано за принципом штудій на теми іспанського живопису із колекції музею Прадо. Ретроспективний показ творів Веласкеса та Гойї справив на Матвія Вайсберга, Олексія Малих, Олексія Аполлонова, Олену Придувалову, Сергія Савченка «колосальне, навіть запаморочливе враження» (текст прес-релізу). Кураторами творчого пленеру до Іспанії виступили Віллі Л’Еплаттеньє, його дружина Наталія та директор галереї «Триптих Арт»  Тетяна Савченко. Політика галереї, її проектів є постійним акумулятором творчої фантазії активних і яскравих особистостей протягом 25 років.

Зустріч з Іспанією, з її ландшафтами, музеями у середньовічному Толедо чи в імпозантному Мадриді або в холодно-строгому Ескоріалі — унікальна подія у житті митця. Іспанія для кожного мандрівника власна, неповторна, але для всіх — це країна мужнього, талановитого народу, мрійників — великих поетів, філософів та ідеалістів. Дон Кіхот одвічно мандруватиме цією кам’янистою країною. Іспанія — це чудо зустрічі з красою Толедо, Барселони, Малагі, з садами та фонтанами Алькасара та Кордови. Та водночас це диво зустрічі художника із власним талантом. Душа окрилюється, зір загострюється. Саме такі почуття пережили учасники цього фантасмагорійного пленеру. Виставка «Великі іспанці очима сучасних художників» — жест вдячності долі за щастя бачити колекцію Прадо, ходити сонячними дорогами творчої радості.

У який спосіб в експозиції «Триптих Арту» втілено цю радість? Чим на полотнах українських художників відгукнулося спілкування із колекцією Прадо? Що маємо, так би мовити, поза емоціями, у сухому залишку? Запрошений до експозиції твір Д. Касаткіна «Мігель де Сервантес» (дерево, левкас, олія), по суті, є довершеною копією з композиції іспанського майстра Хуана де Хорега (1600р.). Композиція «Меніни» В. Ле’Епланттеньє — кубізований фрагмент — репліка з шедевру Веласкеса. М. Вайсберг, який був активним учасником Майдану та автором серії полотен із присвятою українській революції 2014 р., сприйняв полотно Гойї «Фантастичне видіння або Асмодей» як прямий прообраз розстрілів захисників київського Майдану. Шкода лише, що у діалозі з трагічним пафосом композиції Гойї, спорідненим із тим, що М. Вайсберг пережив на Майдані, він не пішов далі екскізування першоджерела.

Творчим провокатором-збудником для Вайсберга, Савченка та Малих слугували композиції Гойї із так званого «Дому глухого». У серії, створеній бунтівним іспанцем, небажаним для влади (йому інквізитори загрожували гарротою), художник примушує глядача мандрувати по краю безодні та безнадії. За висловом Гарсія Лорки, Гойя «піднявся на вершину гніву, гіркоти та плачу».

Савченко зробив композицію на тему полотна «... свято у Сан Есідро». Де у Гойї міць композиційної структури, переконливість трагічних образів, там у Савченка пластична «істерія» та одноманіття колоподібних форм. Очевидною є слабкість малюнка. Десь зникло головне — надлюдська драматична напруга персонажів сюжету. Що ж, не кожному під силу відповідати болю та майстерності Гойї.

У двох масштабних композиціях Придувалової на тему «Прадо», де зійшлися ескізовані композиції з видатної колекції, авторка працювала у загальновідомих принципах колажу.

Більш за все в експозиції «Триптих  Арту» дісталося від О. Аполлонова герцогу Оліваресу (репліка кінного портрету пензля Веласкеса). Пан Гаспар де Гусман, герцог Оліварес, був видатним меценатом мистецтва та особисто молодого Веласкеса. Він сприяв кар’єрі митця при дворі Філіпа IV, захищав художника від гніву інквізиції. Цей образ не заслуговує на примітизовану та мляву репліку. Приклади Аполлонова та Савченка доводять, що не кожна цитата є діалогом між модерністом та класичним автором. Інколи вона є милицями, на яких шкутильгає кволе мислення. Цікаво, як би Аполлонов подивився в очі Веласкесу?

Напрочуд переконливу штудію на тему Франциско Гойї La romeria de San Isidro написав О. Малих. У полотні, яке дещо трансформує композицію першоджерела, відповідаючи йому ритмічно, є емоційна енергія та колористична сила. Малих скористався прийомом оконтурення білою, уривчастою лінією облич (контури маски) групи, що на першому плані. Саме нервовий білий контур на чорному тлі викликав таку ж міру контрасту та емоційної напруги, якою просякнуто твір Гойї.

Добре відомо, що прийом цитати у мистецтві авангарду було відкрито Пабло Пікассо. Завдячуючи його «пластичним діалогам» із Кранахом «Давид і Версавія», із полотном «Меніни» Веласкеса, із «Алжирськими жінками» Делакруа тощо Пікассо «закриті системи» класичних композицій перетворював на «розімкнені системи» (вислів Н. Дмитрієвої). Як авангардист, котрий мислив неупереджено на межі зухвальства, Пікассо трансформував першоджерела, вводячи до композицій асоціативні образи, форми, пластику, які не передбачали автори. У творах Пікассо «вторинні» образи перегукувалися із «первинними» за принципами асоціативних ходів. Менш за все це були «Штудії». Твори передавали не зовнішні ознаки першоджерела, а втілювали духовний лад мистецького взірця. Діалог із класикою відбувався на рівні сутнісного, архетипового.

Після Пікассо цитата, гра із відомими, мандруючими сюжетами у ХХ столітті визначилась як засадничий принцип постмодернізму. Цей прийом, відомий ще з часів античності (римські репліки давньогрецької скульптури), італійський мистецтвознавець Акілло Боніто Оліва у 1980-х роках сформулював як окрему художню систему трансавангарду (або номадизму). Не тільки виставка у «Триптих Арті», яка стала поштовхом до цієї розмови, а й багато хто у так званому актуальному мистецтві України (О. Ройтбурт, В. Шерешевський, І. Чічкан, А. Савадов, інші) засвідчують чарівність трансавангардного повтору-цитати. Синтез минулого та модерного, «амальгамність» естетичних смаків, плюралізм та еклектизм — усе з арсеналу трансавангарду. Виставка «Великі іспанці очима сучасних художників» вкладається у матрицю тенденцій, де стверджується гра, шарм дисонансу. Діалог українських живописців із «чорними розписами» драматичного Гойї бачимо через щиру реакцію, безсумнівно органічну в умовах революційних подій Майдану та безглуздо-трагічної війни на півдні та сході України. Саме з Гойєю, який пірнув у найчорніший колодязь страждань Іспанії у час навали Наполеона, воліють розмовляти вітчизняні художники. Фігуративний наратив їхніх полотен теж відповідає ідеології трансавангарду.

Оліва наполягає на подібності трансавангарду і маньєризму, який виник наприкінці XVI століття у час руйнації ренесансного гуманізму. Спадщина Відродження була використана художниками бароко у XVII ст. досить еклектично. Тоді формувалися ірраціональні мистецькі засади в пошуках невизначеного, таємничого. Художник-маньєрист цитує і тим децентрує пріоритетну точку зору. За Олівою, трансавангард, так само як маньєризм, ґрунтується на ідеології зради — подвійності. Він творить нові художні моделі шляхом цитування, але без апологетики та оспівування. Такої ж думки тримається Умберто Еко, коли говорить про маньєризм як про тенденцію трансісторичну, таку, якою завершується кожна епоха, коли хаос заступає гармонію.

Сьогодні у житті нашого соціуму усталених параметрів не існує. Чому відбувається все те, що відбувається? Що на нас очікує? Усе це лишається без відповідей у так званому об’єктивному світі, так і в свідомості людини. Цю розірвану свідомість французький філософ Жан Франсуа Ліотар  назвав «кризою легітимності». Усе, що допомагало осмислити буття, виявилося нелегітимним. Світ живе у діалогах із хаосом. З цього походить етична та естетича мішанка, еклектика, множинність цитування та культурне колажування. Тому є безліч підтверджень в актуальному художньому процесі України, зокрема в експозиції «Великі іспанці очима сучасних художників».