У політиці обов'язково доводиться зраджувати або країну, або електорат. Я вибираю зраду електорату.
Шарль де Голль, французький генерал, президент Франції в 1958–1969 роках

Дослуховуючись до каменю

Напередодні карантину в Національному театрі імені Лесі Українки відбулася резонансна прем’єра п’єси відомого ірландського драматурга Мартіна Макдонаха «Каліка з острова Інішмаан»
2 квітня, 2020 - 17:12

Успішні лондонські гастролі Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки уже втретє відлунюються в доробку цього колективу. За радянських часів вважалося гарним тоном ставити п’єси, які мали успіх у Москві, — щоправда, часто справжнім мотивом таких запозичень було виборювання мистецької незалежності, а подеколи — демонстрування справедливості формули: немає провінції в культурі.

Режисер Кирило Кашліков сміливо береться за втілення лондонських хітів і вправно доводить виставами «Вид з мосту» за А. Міллером, «Загадкове нічне вбивство собаки» за романом М. Хелдона самоцінність власних сценічних прочитань цих текстів у столиці України.

Шотландський драматург М. Макдонах добре відомий київським театралам: «Людина-подушка» в КАМТМ «Сузір’я» (2014 р.), «Однорукий» у Київському національному академічному Молодому театрі (2015 р.), «Брати» в Театрі «Срібний острів» (2016 р.), «Кицюня» — Дикий театр (2017 р.).

Прем’єра Театру імені Лесі Українки за п’єсою М. Макдонаха «Каліка з острова Інішмаан» радує глибиною прочитання (навіть за деякої філософської переобтяженості). Визнана серед театрознавців як чорна комедія, ця п’єса являє собою радше трансцендентну драму існування, яке, на відміну від трансцендентального, не належить до пізнання через досвід.


ОБРАЗ ТІТКИ КЕЙТ ОСБОРН СТВОРИЛА НАТАЛІЯ КУДРЯ

Здається, потужний життєтрус відбувається у зв’язку з приїздом групи кінодокументалістів на сусідній острів. До того, перебуваючи в тяжкій стадії агорафобії, мешканці Інішмаана ніби спаровані на випадок потопу. Заспиртована стара, яка спілкується прокльонами (Наталія Кудрявцева зуміла надати їй рис симпатичної п’янички), та її син-ньюсмейкер, який вимінює новини на продукти. Вона п’є, він закусує. У трактовці Віктора Сарайкіна цей продавець новин — ремісник духовного виробництва, чимось подібний до А. Ейнштейна, у фіналі приголомшує неочікуваною душевністю.

Брат і сестра МакКормік — він ніби несповна розуму: солодкі смоктушки i зоряне небо заповнюють сенс його існування. Рудоволосий Олександр Валюк надає цьому персонажу рис сонячного романтика. Його руда сестра Ірина Бучко привела на сцену свою героїню ну геть із вулиці, і її брутальність подається актрисою таким чином, що викликає посмішку співчуття.

Лікар (Петро Сова) і човняр Малюк Боббі Беннетт (Олександр Кобзар) перебувають у зосередженому очікуванні — перший стримує кипіння зневаги, другому все ж зриває дах.

Тітонька головного героя (Наталія Кудря) — ніби в тюрмі життя, із якої живим не вибратися, у вічній німоті каменю відчуває знаки долі. Погляд її, здається, вміщує океан ніжності навколо острівця її життя.


АНДРІЙ ПОНОМАРЕНКО (БІЛЛІ КЛЕЙВЕН) — ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ ВИСТАВИ «КАЛІКА З ОСТРОВА ІНІШМААН»

Тітонька в Олени Стефанської скоординована в душі, зовні сувора, ніжна й навіть беззахисна хазяйка таємниці острова-ковчега. Саме розкриття цієї таємниці — трагедії народження каліки — є прихованою, але головною пружиною детективного розгортання сюжету.

Слово «каліка» на програмці вистави у формі поштового конверта позначено канцелярським штампом. Ясна річ, такий акцент режисера налаштовує на роздуми про каліцтво фізичне і каліцтво духовне.

У лондонській виставі каліку грав виконавець ролі Гаррі Поттера симпатичний хлопчик, нині атлетичний чолов’яга Д. Редкліфф.

Зовнішні ознаки каліцтва Біллі Клейвена у героя Андрія Пономаренка однакові — дисплазія плеча та виверт ноги. Хоча в інших прочитаннях його грають і на милицях, і в інвалідному кріслі, з ознаками даунізму, часто педалюючи інклюзивний аспект авторської характеристики персонажа. Пономаренко грає гордого ізгоя. Кажуть, що «поцілувати його згодилася б лише сліпа дівчина», а він сміливо вирушає до Голлівуда, певний у здатності своїм каліцтвом зацікавити світовий кінематограф. Цей одинак шукає діалогу з кожним, та чомусь навіть душевні тітоньки ніби каменіють при ньому.

Причиною всього є таємниця його народження, про яку дізнаються і глядачі, і персонажі у фіналі. І для цього в танку острівного життя треба лише один раз підстрибнути — в хореографії цей стрибок увиразнює хвилювання вистави.

Сценографія і костюми Дмитра Разумова з самого початку дають емоційну алюзію, яка викликає в пам’яті малюнки Ф. Гойї із серії «Капрічос», ілюстрації Р. Сеймура до книжок Ч. Діккенса.

Конструкція із віконних рам та дверних пройм острова на протязі відкриває кам’яну гряду — чи то цвинтар, чи то захисний мол, — хто як ці камені почує...

Група «чудиків» (на фото в програмці-конверті їх представляють прекрасні Гелена Сергутіна і Катерина Старіченко) привертають увагу мовчазною та водночас рухливою співучастю в емоційному візерунку вистави, який проявляється спочатку повільно, подібно до фотонегативу під світлом, і поступово набуває захопливої яскравості.

Вияскравлення людяності в чорній комедії про сіре життя відбувається за рахунок сміху.

Марк Твен казав: «Гумор приводить у дію механізми думки». З тонким його розумінням режисер Кирило Кашліков з усвідомленням клінчу часу уважним поглядом веде крізь його закапелки до віри у визволення щастя зі стану окаменіння.

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України. Фото надані Національним театром російської драми ім. Лесі Українки
Газета: 
Рубрика: