Дитя в часі
Новий польський чорно-білий фільм «Іда» (режисер — Павел Павліковський, живе в Британії) відзначено премією «Оскар» у категорії «Кращий фільм іноземною мовою» та безліччю інших нагород
«Іда» — це декілька днів із життя молодої послушки Анни (Агата Тшебуховська) перед складенням обітниці. За порадою настоятельки вона їде в гості до своєї тітки Ванди (Агата Кулеша) — судді й колишнього сталінського прокурора, яку за жорстокість охрестили «Червона Ванда». Саме від Ванди небога дізнається, що її справжнє ім’я — Іда Лебенштейн, а її батьків було вбито під час війни. Іда вирішує знайти їхні останки. Разом із Вандою вони вирушають у подорож.
«Іда» — і роуд-муві, і роман дорослішання з психологічно непрозорою протагоністкою. Ми не знаємо, що в неї на думці, вона майже не говорить, не затримується на лічених великих планах, якими прийнято живити глядацький вуайєризм. Мовчання зрозуміле: адже Іда з дитинства знала лише монастир, куди її віддали, відлучивши від приреченої родини. Єдина значуща фраза Анни-Іди — «Я не готова» — звучить, коли головне сталося: дорогих мерців знайдено і поховано, вбивці зізналися й залишилися безкарними, нерозкаяними, все не як у кіні, проте вона ще не готова залишити світ. Ще є справи.
Павліковський уникає спокуси влаштувати протистояння релігійної праведності й комуністичного безбожництва. Наскільки потайлива, стримана Іда-Тшебуховська — настільки експансивна Ванда-Кулеша: здатна кого завгодно спокусити або розмазати по стінці, або, раптово, абсолютно беззахисна, вона навіть паузи тримає виразно до крику. Але і в мовчазній упертості Іди не менше пристрастей. Тшебуховська і Кулеша складають вражаючий дует в антагонізмі характерів, не ідеологій.
Неповний тиждень перед остаточним повернення до монастиря і є для Іди «життям», а, з іншого боку, ініціацією, обов’язковим для будь-якої людської істоти долученням до смерті й до кохання.
І статися це повинно в такій гаммі, в таких декораціях. Павліковський бездоганно відбудував матеріальне середовище небагатих ПНР-івських шестидесятих: вулиці й трамваї, костели та готелі, костюми й шинки, старий цвинтар, ліс, дорога, рілля зображені з точністю вправного графіка. Однак колір скасовано не лише через прагнення до автентичності, яка скрізь, тим паче в кіні, завжди залишається ілюзією, а через те, що Роза, як і її врятована дочка, була рудою.
СТРИМАНА, КАМЕРНА ЧОРНО-БІЛА СТРІЧКА «ІДА» РОЗПОВІДАЄ ПРО ЮНУ ПОСЛУШНИЦЮ, ЯКА НАПЕРЕДОДНІ ПОСТРИГУ ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО ЄВРЕЙСЬКЕ ПОХОДЖЕННЯ І ВИРУШАЄ НА ПОШУК СВОГО КОРІННЯ / ФОТО РЕЙТЕР
Була. Бачимо її лише на вицвілій світлині, з немовлям на руках. Зі знімка, що закарбував втрату, виростає, по суті, історія Іди — а значить, і образ її реальності — чорно-білої і позначеної сталою сліпою плямою на місці катастрофи Винищення, котра, схоже, ніколи не буде усвідомлена до кінця зокрема й через буденність, що лежить в її основі. Буденність зла: вбити родину, яка тобі довірилася, щоб заволодіти будинком убитих. Убити, знаючи, що відповідати не доведеться, оскільки вбиті — євреї. Ванда, власне, про це й запитує племінницю: «А що, якщо ти поїдеш туди і дізнаєшся, що Бога немає?»
Однак це не про Бога, а про час.
Іда рушає з візуально підкресленої позачасовості монастирських стін (оператор — Лукаш Зал) до часу історичного, тобто нелюдського, наповненого невідомщеними й непохованими жертвами, котрі виявилися зникомо малою частиною колосальної статистики вбивств, а також — до нестерпного сьогодення, розірваного між цим жахливим минулим і метушливим майбутнім, про яке Іда розпитує у закоханого в неї музиканта (Давид Огроднік): «А потім?» Але те, що потім — одружитися, купити будинок, собаку, завести дітей — не так важливо як те, що зараз.
Вона мовчки йде дорогою, на фонограмі — Бах, назустріч — машини, їдуть туди, у «потім». Те саме зосереджене, спокійне обличчя. Їй, як і раніше, не потрібно нічого говорити. Вона знає, що було. Вона знає, що її звуть Іда. Пробуджене дитя в часі.
