Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

«Феномен, який ще потрібно розгадати»

Євген Слабченко (Ежен Деслав) — українець, якого називали «одним з найкращих кіносценаристів Європи»
14 січня, 2022 - 11:31
ЖУРНАЛ «КІНО-ТЕАТР» — ЄВГЕН ДЕСЛАВ. МАЛЮНОК СВЯТОСЛАВА ГОРДИНСЬКОГО. ПАРИЖ, 1931 р.

Українська історія сповнена багатьох «білих плям». З одного боку, це символ складних, часто трагічних подій нашої минувшини, а з іншого — можливість дивовижних відкриттів для сучасників. Важко навіть уявити, скільки стародавніх артефактів, цінних відомостей, малознаних постатей ще досі чекає на своїх дослідників-першовідкривачів. І щоразу кожна така «знахідка» стає стимулом по-новому поглянути на нашу спадщину.

Нещодавно інформації про ще одного українця, який є вагомою постаттю не лише для української, а й європейської історії, стало більше. «Кіномитець і дипломат, постать, яка формувала світовий вимір української культури в ділянці кінематографії, кіноавангардист, першорядний режисер, один з найкращих кіносценаристів Європи (як сучасники характеризували його в кіноколах), дипломат УНР, автор першої «Дипломатичної історії України», діяч українського скаутського руху, автор підручника «Українські скаути», січовий стрілець, кіножурналіст, громадський, культурний діяч емігрантського руху, засновник товариства «Друзі українського кіно» в Парижі — все це та набагато більше — Євген Слабченко (Ежен Деслав)», — резюмував Андрій Яців, заступник директорки Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою. Саме МІОК, спільно з Науковим товариством історії дипломатії та міжнародних відносин (з ініціативи голови його правління Ірини Матяш) організував онлайн-подію «Ежен Деслав — кіномитець і дипломат: український почерк на мапі світу».

«ТАК, У НАС КРАДУТЬ. АЛЕ Й МИ НЕ ПОВЕРТАЄМО СВОГО»

«Ми поставили собі таке завдання — говорити про людей, яких майже не знаємо, а вони повинні бути в нашому інформаційному просторі, — зазначила директорка МІОКу Ірина КЛЮЧКОВСЬКА й навела промовистий приклад: — Я прочитала це на сторінці у Світлани Мельник, дружини Надзвичайного й Повноважного посла України в ФРН. Вона пише про те, що нещодавно в штаб-квартирі Міноборони в Німеччині в історичному Блоці Бендлера відбулася дуже важлива церемонія Grosser Zapfenstreich, яка вважається найвищою відзнакою, якою Бундесвер виражає свою особливу пошану цивільній особі. Коло осіб, хто може на неї заслужити, є дуже обмежене... Цього разу збройні сили Німеччини вшановували Ангелу Меркель. Ця військова традиція відбувається у вечірню добу у виконанні спеціальної збройної формації у супроводі смолоскипів, а виконують на цій церемонії унікальний за звучанням хорал «Коль славен наш Господь в Сионе», автором музики до якого є український композитор Дмитро Бортнянський. І я подумала, що ми про це також нічого не знаємо. Ми, українці. А на всіх німецьких ресурсах він представлений як композитор Росії. І це далеко не поодинокий випадок. От хоча б відкриймо «Историю русской философии», яка починається з імені Григорія Сковороди... Такі «крадіжки» відбуваються і дотепер: згадаймо хоча б історію зі скіфським золотом...».

Можна було б, звичайно, вкотре пожалітися на нашого сусіда, однак значно важливішим є взяти відповідальність за власну історію, а отже, й по-новому поглянути на цю проблему. «Так, у нас крадуть, і дуже багато, і не тільки наші території. Але й ми не повертаємо свого, розкиданого на різних континентах світу — не збираємо, мало опрацьовуємо, не інтегруємо до культурного простору, не вводимо в науковий контекст. І ця робота, якою ми займаємося, більше нагадує волонтерство, ніж державний напрям, яким би він мав бути, з відповідним фінансовим забезпеченням. Ми слабко презентуємо себе для світу, недостатньо себе йому пояснюємо і не дбаємо, щоб повернути собі потужний духовний інтелектуальний спадок, який ми розгубили в просторі й часі, — наголошує Ірина Ключковська. — Тож наше з вами завдання — по краплинці повертати цей спадок в Україну й на цій основі вибудовувати й зміцнювати нашу національну ідентичність. Нам потрібно створити образ самих себе. Це як мозаїка Оранти у Софії Київській — образ цілісний, заповнений цілком, тому й оберігає нас. Щоб завершити, вивершити образ України для себе і для світу, ми мусимо віднаходити смальту. Ці маленькі частинки, з яких складається мозаїка, — наші скарби. І поступово виповнювати крок за кроком нашу власну мозаїку, яка була б цікавою для внутрішнього й для зовнішнього світів».

Зі словами Ірини Ключковської погодилася й Вікторія ГУЛЕНКО, директорка Українського культурно-інформаційного центру у Французькій Республіці: «Згодна, що насамперед потрібно знайти образ самих себе, оскільки нам, дипломатам, надзвичайно складно приваблювати інтерес іноземців, зокрема, французів, коли в самих українців так мало знань про наші історичні постаті, які зробили значний внесок у розвиток державности й українську культуру». Адже потрібно констатувати, що Євген Слабченко (Ежен Деслав), на жаль, маловідома в Україні постать. Проте дуже знана у Франції для тих, хто цікавиться темою кіно: Євген Слабченко був надзвичайно яскравим представником французького кіноавангарду й увійшов у всі енциклопедії.

«ІРИНА МАТЯШ — НАУКОВЕЦЬ-ПЕРШОПРОХОДЕЦЬ»

Тож як українець зумів досягти того, що закордонні кінокола свого часу називали його «першорядним режисером», «одним із найкращих кіносценаристів Європи» та «найвидатнішою особистістю сучасної кінематографії»? Про це розповіла докторка історичних наук, голова правління Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин Ірина МАТЯШ, яка вже багато років досліджує цю тему. «Мені імпонує в Ірині Матяш те, що вона ніколи не береться за розроблені теми. Вона науковець-першопроходець, любить починати масштабні проєкти та не боїться братися за теми, які вважаються непідйомними. А ще вона має просто феноменальну здатність відшуковувати нові документи, імена, відкривати нові події. Ірина Матяш є віртуозкою в заповненні білих плям історії», — так представила колегу-дослідницю українська письменниця, докторка наук, засновниця видавництва «Дуліби» Марина ГРИМИЧ.

Що ж вдалося з’ясувати про Євгена Слабченка? По-перше, завдяки віднайденню записів у метричній книзі, стало відомо точну дату його народження (8 грудня 1899 року). З боку матері митець має німецьке коріння. Його дідусь Іван Золднер — німець за національністю, працював помічником управителя Мартинівського бурячно-цукрового заводу. Оскільки Слабченко закінчив Білоцерківську гімназію, активність юнака — той став організатором скаутського загону — привернула увагу Петлюри. Скоро Євген Слабченко, як він сам пригадує, потрапив у охорону Винниченка. Дещо згодом його призначили другим аташе НДМ УНР до Сполучених Держав Північної Америки. Членом місії також був Ілько Борщак, відомий історик, який, наголошує Ірина Матяш, мав величезний вплив на Євгена Слабченка: вочевидь, ідея написати «Дипломатичну історію України», яку митець вважав своєю головною працею, прийшла саме після цього знайомства. Та доїхати до пункту призначення майбутньому кінорежисеру не вдалося. В Копенгагені надійшла звістка — США не надало юнаку дозволу на в’їзд. Повертатися в Україну вже не було змоги, адже для більшовиків він був учасником петлюрівського руху, тож митець рушив спершу до Праги, а потім і до Парижа.

ФІЛЬМИ, ЩО ЗАЛИШИЛИСЯ У СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ КІНО

Початок життя у столиці Франції був таким, що не провістив успішної майбутньої кар’єри — Слабченко працював простим робітником на заводі «Рено». Проте на околиці Парижа, де він жив, часто проводили зйомки фільмів. Якось він спробував себе в масовці, і кіно його захопило. Слабченко закінчив курси, став кіномеханіком, навесні 1925 року — слухачем російської навчальної кіностудії. Почав зніматися в кіноскетчах і друкуватися в газетах, писати невеликі замітки про кіно, людей мистецтва, підписуючись псевдонімом Деслав (що значить — зі слов’ян). А з часом — створив фільми, які залишилися у світовій історії кіно: «Марш машин» (1928), «Електричні ночі» (1928), «Монпарнас» (1930), «Війна хлопчаків» (1936), «Картинки в негативі» (1956), «Фантастична візія» (1957). Водночас його мрією, яку, на жаль, так і не вдалося втілити, був фільм «Мазепа — великий гетьман». Ця кінострічка мала «представити героїчну боротьбу українського народу за державну незалежність України».

«Деслав прийшов у кіно, коли ще була не така велика конкуренція, але існувало несприйняття. Інтелектуали старої школи критикували кіно, наприклад, Еміль Золя вважав, що кіно немає нічого спільного з культурою. Проте Деслав, як і його старший колега й земляк Олександр Довженко, показав, що в чорно-білому, німому кіно закладено величезну потенційну виразну силу. І це справді так... Один з відомих українських художників, культурологів, поетів Святослав Гординський дуже швидко визнав значущість Деслава, — пояснює Ігор ЛІХОВИЙ, перший заступник генерального директора Шевченківського національного заповідника в Каневі. — Як сьогодні пам’ятаю, 1995 року на українському телебаченні показали кінострічку «Фантастична візія» (1957), музичний фільм, який мене вразив своєю кінематографічною мовою. Це справді було французьке кіно, поетичний реалізм, як би ми сказали. У ньому вже відбивався й італійський неореалізм... Слабченко — це феномен, який ще потрібно розгадати». 

ЗАХИСТ ОКРЕМІШНОСТИ УКРАЇНСЬКОГО КІНО

Попри успіх у Франції, Євген Слабченко не забував про свою українську ідентичність — якість, яка сьогодні особливо актуальна, наголошує Лілія ЛИСИХ, заступниця директора департаменту міжнародної технічної допомоги та міжнародного співробітництва Львівської обласної державної адміністрації. Митець постійно шукав і створював можливости, щоб розповісти про українську культуру. Зокрема, йому вдалося стати французьким представником ВУФКУ. «Перебуваючи з візитом у Парижі в серпні 1927 року з метою налагодження культурних відносин з Францією, новопризначений нарком освіти УСРР Микола Скрипник під впливом розмови з Ільком Борщаком про те, що під час демонстрації в радянському торгпредстві кінопродукцію УСРР часто не згадують як українську, задля посилення враження парижан про окремішність українського кіно запропонував Євгену Слабченку представляти у Франції інтереси ВУФКУ», — розповідає Ірина Матяш.

У 1928 році митець долучився до організації показів «Звенигори» Олександра Довженка у Франції. Як пояснює Ірина Матяш: «Перший перегляд відбувся в Торгпредстві СРСР для журналістів та прихильних до більшовиків українських емігрантів, потому — в кіноклубі «Вільна кінотрибуна» для фахівців кіногалузі, де у вступному слові «Звенигору» було названо великим досягнення ВУФКУ; в кінотеатрі Латинського кварталу Сіне-Латені та Паризькому університеті разом з лекцією Леона Муссінака «Сучасні тенденції радянського кіно», в якій кінознавець високо оцінив фільм. У квітні Е.Деслав у журналі «Кіно» повідомив про успіх українських фільмів у Парижі». А стаття його називалася «О.Довженко і Сталін», і він одним з перших написав про тиск диктатора на українця.

1949 року Слабченко представляє Україну на фестивалі в Каннах, а 1952 — на бієнале у Венеції, згодом — на міжнародному кінофестивалі в Локарно (1954). Ба більше, в Локарно митець «робив велику пропаганду українській справі, влаштовуючи виставки української книжки», а ще висунув ідею «встановити українську премію за твір, написаний чужою мовою, де Україна є найкраще показана» (ідея варта того, щоби її втілити й нині). 1955 року митець причетний до виставки української книги в ательє Миколи Приходька в Торонто (в межах «Української міжнародної культурної акції»). На ній він висунув пропозицію встановити титул «Амбасадора Української Культури» та призначити «для кожної більшої держави заслужену людину, яка має відповідні здібности, заслуги та зв’язки». 1959 року Кінопалата запропонувала Слабченку провести в Женеві Великий інтернаціональний кінофестиваль (що вкотре підтверджує авторитет митця).

Окрема тема — це публікації в журналах про кіно: Слабченко був паризьким кореспондентом багатьох іноземних видань. До того ж Слабченко почав збирати світову бібліотеку україніки й створив перший український дипломатичний архів. Водночас справою його життя, безумовно, стала «Дипломатична історія України». Як зазначав сам митець: «Готую я Дипломатичну історію ось уже майже 20 років, щоб мене не розхолоджували, нікому про це не казав». На жаль, він не встиг побачити перші примірники своєї праці. За його словами, мета монографії була така: «У передмові до ДІУ я назвав її «гарною історією», присвячую її українській молоді, яка переконається, студіюючи її, що Україна завжди вважала себе незалежною. Я зробив величезне зусилля, щоби її написати, хай тепер українське суспільство зробить зусилля, щоб її видати».

«Дипломатична історія України» Євгена Слабченка, упорядкована докторкою історичних наук, професоркою Іриною Матяш, побачила світ у вересні 2016 року.

ФОНД СЛАБЧЕНКА В КАНАДІ

Водночас Євген Слабченко пов’язаний своєю діяльністю та творчістю з багатьма країнами: Іспанією, Румунією, Чехією, Австрією, Данією, Болгарією, Швейцарією, Канадою, Великою Британією, Італією, США, Бельгією, Єгиптом, Швецією. І як наголосила Ірина Матяш: «У кожній з цих країн є, напевно, архіви, які свідчать про діяльність Деслава. Це величезне поле для досліджень, оскільки як широкий спектр країн, з якими пов’язаний Деслав, так і широкий спектр його постаті».

Зокрема, в Осередку української культури та освіти у Вінніпегу перебуває фонд Євгена Слабченка. В ньому містяться вирізки з газет про Деслава українською, французькою, іспанською, болгарською, чеською, польською, російською, румунською, англійською та німецькою мовами. Загалом більшість речей у фонді відображають зацікавленість та участь Деслава в українській дипломатичній діяльности. «Найкращим прикладом цього є його невиданий рукопис «Дипломатична історія України», який охоплює тисячолітню добу минувшини України від часів Русі до ХХ ст., та зібрані ним зображення, які стосуються дипломатичних доручень УНР. Зображення, доручення, позначки, зібрані Деславом, були частиною виставки в 1970-х. Фонд також містить предмети, пов’язані з кінокар’єрою митця, — розповідає Юлія ЗМЕРЗЛА, екзекутивна директорка Осередку української культури та освіти. — Колекції української спадщини осередку є одними з найбільших у Північній Америці. Колекція музейних артефактів осередку нараховує понад 3,5 тисячі зразків текстилю, музичних інструментів, кераміки, дерев’яних виробів і робочих інструментів. Крім того, осередок має найбільшу колекцію писанок у Північній Америці — їх у нас майже сім тисяч. Наша бібліотека нараховує понад 50 тисяч примірників. Осередок колекціонує книги, які були видані в Україні до 1945 року, книги на українську тематику, а також написані українцями. Серед найстаріших видань є книга 1697 року. Колекція образотворчого мистецтва сягає одної тисячі творів. Наші архівні фонди сягають поза 500 метрів довжини. Одними з найважливіших та найпопулярніших є фонди Олександра Кошиця, Івана Боберського, Василя Авраменка, Євгена Коновальця».

І це тільки один з багатьох центрів української спадщини в Канаді. «Архівна україніка Канади: довідник» (ще один проєкт Ірини Матяш, здійснений завдяки підтримці Канадського інституту українських студій) налічує 900 сторінок, тож можна тільки здогадуватися, скільки архівів ще чекають на своїх дослідників.

Крім збереження фонду, важливими є інші форми вшанування пам’яті Євгена Слабченка. Наприклад, нещодавно завдяки зусиллям Ірини Матяш, Франко-української асоціації Лазурового узбережжя, за підтримки Посольства України у Французькій Республіці, було упорядковано могилу українського митця. Як розповів Ігор Ліховий, у Мартинівці є вулиця, яка вже п’ять років носить ім’я Євгена Слабченка. Нині працюють над тим, щоби в Каневі, Таганчі були вулиці, названі на честь митця, або хоча б меморіальні дошки. Завжди згадується Євген Деслав і на відкритті Канівського міжнародного кінофестивалю імені Юрія Іллєнка.

На завершення хотілося б навести слова Ірини ПОДИРЯКО, президентки Франко-української асоціації Лазурового узбережжя (ця організація багато робить для того, щоби розповісти французам про Україну): «Для нас як для громади постать Ежена Деслава є дуже важливою, бо вона є містком між українською громадою та французькою публікою, яка не знає українське мистецтво. І коли ми знаходимо історію Ежена Деслава, який посідає вагоме місце у французькому кінематографі, то можемо сказати: «Дивіться, ви вже його знаєте, він уже займає вагоме місце у вашій французькій культурі, але він був українцем». І тоді нам набагато легше комунікувати й розповідати про Україну». Тож культурна дипломатія Євгена Слабченка продовжується й нині.

Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: 
Рубрика: