Євген Авдєєнко опинився «У полоні пристрастей»
«Фірмова» вистава Російської драми пережила друге народженняВідомий актор Віктор Сарайкін, який дванадцять років грає Дон Жуана в «Камінному господарі (У полоні пристрастей)» за Лесею Українкою, передав естафету своєму колезі Євгену Авдєєнко.
Мабуть В. Сарайкіну, що зіграв у попередньому сезоні відразу в двох прем’єрах — «Нахлібнику» та «Джульєтті і Ромео», — очевидно, образ Дон Жуана став менш цікавий. І добре, що в театрі є молодий артист, готовий опанувати настільки складну роль. Про те, як відбувалося введення Євгена Авдєєнка у виставу «В полоні пристрастей» «Дню» розповів режисер-постановник Михайло РЕЗНІКОВИЧ.
— Сарайкін та Авдєєнко — дуже різні за типажем артисти. Ви навмисно обрали для введення принципово іншого Дон Жуана?
— Вирішальним чинником було те, що після дванадцяти років роботи в театрі Женя Авдєєнко готовий грати кохання. А якщо у п’єсі Лесі Українки Дон Жуан не любить Анну, немає сенсу грати виставу. Український варіант знаменитої легенди відрізняється від версій інших класиків — Тірсо де Моліни, Мольєра, Байрона, Пушкіна — тим, що жінка в цій історії виявляється сильнішою. Спочатку Дон Жуан протестує проти суспільства, вважає себе вільним, однак сила пристрасті заганяє його у пастку. Жінка — її пристрасть, воля, прагматизм — перемагають. Тому, коли виникла необхідність заміни героя, ми насамперед шукали того, хто через вік та життєвий досвід вже розуміє, що таке кохання, щастя та біль. Мені здалося, що Євген Авдєєнко достатньо дозрів для того, щоб це грати. Під час репетицій відчувався зворотний зв’язок: я щось пропонував — він відгукувався й реалізовував, втілював. Це, висловлюючись мовою Олександра Миколайовича Островського, «дорогого стоит».
— Коли ви зрозуміли, що артист Авдєєнко «дозрів»?
— Це не відбувається відразу. Женя зіграв Жадова у «Прибутковому місці», і, слід зазначити, зіграв непогано. Мені здається, він зростає у цій ролі. Він вже по-іншому грає в «Жирній свині». А колись чудово грав Асафа в «Іграх на задньому дворі». Отже ідея із введенням в «Камінного господаря» з’явилася поступово і природно. Крім того, я розумію, що потрібно піклуватися про наступні покоління. Женя Авдєєнко, Стас Бобко, Максим Нікітін, Віталій Овчаров, Андрій Пономаренко, Юрій Дяк — вже грають серйозні ролі. Це покоління треба просувати. Хлопці повинні грати, розвиватися. Застосовувати на майданчику емоційний досвід, здобутий у житті. Адже вони стають старшими, на їхню долю випадають серйозні випробування, поступово виробляється ставлення до навколишньої дійсності, бажання в чомусь протистояти їй, життя «бьет дубинкой по одареному лбу»... Все це має наповнювати персонажів на сцені. Ми сприяємо цьому процесу як можемо.
— У програмці, випущеній до прем’єри, є ваша фраза про те, що «глядач, тобто час, змінює театр». Як за дванадцять років змінилася вистава?
— Вона стала мудрішою, більш пристрасною і жорсткішою. Тому що жінки — Донна Анна (Наталія Доля) і Долорес (Ольга Кульчицька) — залишилися, а чоловіки — не лише Дон Жуан, але й Командор — змінилися. Спочатку ми ставили виставу про дуже юного Командора. Про юнака — не про чоловіка (його грав Роман Трифонов). З приходом Володимира Ращука Командор став сильнішим, нещаднішим, і від цього вся вистава стала більш жорсткою, трагічнішою. При цьому вона не втратила тенденції. Вона як і раніше полягає у зіставленні двох думок. Переконання Донни Анни в тому, що «без влади немає свободи» й віри Дон Жуана в те, що «вільний той, хто знехтуваний суспільством». На цьому зіставленні побудовано виставу, весь її видовищний ряд. І, як і раніше, перемогу в поєдинку одержує жінка... Але з приходом більш юного Дон Жуана-Авдєєнка один з акцентів вистави став яскравіший: контраст мертвого, абсолютно мотрошного суспільства та живої людини. Людини, яка бореться, тріпоче, намагається щось змінити... але суспільство рано чи пізно ставить її на місце. Мені здається, це робить виставуу об’ємною та живою. Я дуже радий, що «Камінний господар» у нас в репертуарі, що це постановка не для «галочки», а дійсно візитівка театру. Як і «Глузливе моє щастя» за листуванням Антона Чехова і «Скрізь один» за щоденниками Тараса Шевченка. Всі ці вистави — живі.