Канська інтонація над Чорним морем

Дивно, що раніше в Одесі не було власного кінофоруму.

Адже тут набула слави Віра Холодна, тут зняті геніальні “Панцирник Потьомкін” Ейзенштейна й  “Людина з кіноапаратом” Дзиги  Вертова, тут  працювали Муратова й Жан-Люк Годар, тут розташована найстаріша в країні кіностудія.

Так чи інак, але з необов’язкового курортного огляду комедій, як його спочатку задумували організатори з Києва, ОМКФ виріс у повномасштабний фестиваль арт-хаусу з міжнародним, національним і європейським документальним конкурсами і з зірковими гостями калібру Ізабель Юппер.

Гості цього року – культовий французький кіно- і театральний актор Дені Лаван  та одна з найвідоміших японських режисерок Наомі Кавасе. Якщо перший приїхав х фільмом, де надзвичайно дотепного грає літнього лікаря-зомбі, то Кавасе привезла цілу ретроспективу свого “тихого кіна”.

Почався ж фестиваль традиційно: офіційною червоною доріжкою та церемонією в Одеському оперному театрі, під час якої Аді Роговцевій вручили почесного “Золотого Дюка”, оголосили фільми конкурсів і показали ісландсько-українську картину “Жінка на війні”, а 14 липня, в суботу, на Потьомкінських сходах, відбулося відкриття “для народу”: під живий оркестр просто неба одесити подивилися класичну німу комедію Safety Last! (1923) – з тим самим іконічним кадром, де безсмертний Гарольд Ллойд висить на стрілках годинника над містом.

Репертуарна політика ОМКФ багато в чому визначається термінами його проведення. Середина літа - це якраз достатньо часу, аби домовитися з продюсерами фільмів-учасників і призерів великих фестивалів у Берліні й Кангх, щоб наситити ними свої програми.

“Канський акцент” цього року особливо помітний в Одесі. В позаконкурсних секціях є практично всі лауреати останнього форуму на Лазурному березі, є вони і в конкурсах.

Так, міжнародний конкурс відкрила бельгійська драма “Дівчина”, відзначена в цьогорічних Каннах “Золотою камерою” за найкращий дебют. Головна героїня - 15-річна Лара, що присвятила себе кар’єрі професійної балерини. За підтримки батька вона з головою поринає в пошуки професійної досконалості в новій школі. Підліткові розчарування й дражливість Лари посилюються, коли вона розуміє, що тіло не зовсім слухається її в специфічно жіночих па, адже вона народилася хлопчиком. Очікування операції зі зміни статі стає нестерпним, конфлікти виникають постійно і в стосунках з близькими, і з однолітками. Молодий виконавець Віктор Польстер блискуче відіграє цю складну фізично й психологічно, повну болю й суперечностей роль, а режисер Лукас Донт, для якого це лише третій фільм у кар’єрі, майстерно уникає пасток мелодраматизму, перетворюючи сюжет на низку легко знятих, динамічних, настроєвих епізодів, з яких немов з мозаїки складається історія боротьби Лари за свою ідентичність.

Питання ідентичності, свободи бути самою собою – центральне й у іншому канському призері – позаконкурсних “Трьох обличчях” іранця Джафара Панахі.

Панахі перебуває на своїй батьківщині під 20-річною забороною на професію й на виїзд з країни, але, тим не менш, примудряється знімати не просто фільми, а дуже хороші фільми, передавати їх на Захід і отримувати заслужені призи: “Три обличчя” отримали в Канах нагороду за найкращий сценарій, а попереднє “Таксі” – “Золотого ведмедя” в Берліні.

 “Три обличчя” – це два дні й дві ночі з життя Панахі та його приятельки, кінозірки Бегназ Джафарі. Вони вирушають в далеке село північно-західного Ірану, отримавши розпачливе відео від місцевої дівчини  Марзіє Резаї (всі грають під власними іменами – напівдокументалістський підхід Панахі спрацьовує й цього разу). Родина Марзіє не дозволяє їй поїхати в Тегеран, аби навчатися театральній майстерності. Тож митці намагаються переконати рідню дівчини (не завжди притомну), що не варто тій заважати здійснити мрію про акторську кар’єру.

 З однаковими співпереживанням і гумором Панахі змальовує і богему, і не менш яскравих, подекуди й артистичних селян. Кожному лишає свою правду, але істину свободи все ж закріплює як найважливішу. Якщо вдаватися до ризикованих стилістичних уподібнень, то можна сказати, що великі режисери неореалізму знайшли в особі Панахі гідного спадкоємця.

Далі буде.