«Катастрофа рейсу МН17 прийшлася на мій день народження»

Європейська прем’єра картини відбудеться на 72 Берлінському кінофестивалі. Фільм відібрано до «Панорами» — паралельного конкурсу Берлінале, а світова прем’єра «Клондайку» запланована в січні на американському фестивалі «Санденс», де драма Марини ЕР ГОРБАЧ стане першою в історії українською ігровою стрічкою в програмі World Cinema Dramatic Competition (Конкурс світового драматичного кіна).

Фільм розповідає про рядову родину, яка опинилася в епіцентрі подій довкола авіакатастрофи рейсу MH17 «Малайзійських авіаліній» 17 липня 2014 р. в селі Грабове Донецької області. Ірка (Оксана ЧЕРКАШИНА, зірка картини Наталії ВОРОЖБИТ «Погані дороги») і Толік (Сергій ШАДРІН) очікують народження першої дитини, однак війна вривається в їхнє життя. Жінка відмовляється евакуюватися, навіть коли село захоплюють озброєні угрупування. Уламки збитого літака падають неподалік їхнього будинку.

«Клондайк» створений у копродукції з Туреччиною. У травні 2021 р. стрічка стала одним із двох проєктів, які підтримало Міністерство культури та туризму Республіки Туреччина в категорії міжнародної копродукції. В Україні, в свою чергу, проєкт переміг на ХІ пітчингу (конкурсному відборі) Держкіна та отримав державне фінансування у розмірі 20 мільйонів 768 тисяч гривень.

Як підкреслив ко-продюсер фільму Мехмет БАҐАДИР ЕР:

«Санденс» і Берлінале — велика можливість для України через історію трагедії MH17 привернути увагу міжнародного глядача до подій російсько-української війни. Водночас присутність на цих фестивалях свідчить про художню цінність «Клондайку».

Відбірники «Санденсу» зі свого боку зауважують:

«Сценарій та режисерська робота Марини Ер Горбач — це значуща та емпатична ода людській стійкості. «Клондайк» емоційно та глибоко окреслює невизначеність життя родини в зоні бойових дій. Камера розповідає про збитки, завдані їхній оселі, з пронизливим визнанням того, що їхні життя також були назавжди змінені».

Марина Ер Горбач народилася в Києві 17 липня 1981 року. Випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Миколи МЕРЗЛІКІНА), а також Школи режисерської майстерності Анджея ВАЙДИ. Окрім «Клондайку», має в доробку ще три повнометражні роботи: «Гарчання чорних псів» (2009), «Люби мене» (2013), «Омар і ми» (2019). Членкиня Європейської кіноакадемії. Одружена з турецьким режисером і продюсером Мехметом Баґадиром Ером. Живе у Стамбулі.

72 Берлінський кінофестиваль відбудеться з 10 по 20 лютого 2022 року, його головне журі очолить американський режисер, сценарист та продюсер М. Найт Ш’ЯМАЛАН. «Панорама» — конкурсна програма Берлінале, яка фокусується на найбільш актуальному міжнародному кіні. Куратори описують її як «виразно феміністську, політичну — й водночас таку, що прагне мислити поза межами цих категорій; програма завжди шукає щось нове, сміливе, нетрадиційне й дике в сучасному кіні». Також у рамках «Панорами» присуджується окремий приз глядацьких симпатій.

Фестиваль незалежного американського й світового кіна «Санденс» пройде з 28 січня по 3 лютого.

Український прокат стрічки заплановано на 2022 р.

Ми поговорили з Мариною Ер Горбач невдовзі після презентації «Клондайку» в Києві.

«НАС ВИХОВУВАЛИ ЯК ТАКИХ СОБІ РЕЖИСЕРІВ-ХАРАКТЕРНИКІВ»

— Марино, як ви зайнялися кіном?

— Спочатку пішла на курси в школі реклами при Інституті журналістики Київського національного університету імені Шевченка. Правда, в рекламі як такій не працювала зовсім.

— То яка тоді користь від того була?

— Користь у тому, що під час навчання мене дуже зацікавила відеореклама. Тож потім вступила до Університету імені Карпенка-Карого за фахом «режисер телебачення» на курс Миколи Мерзлікіна. Він як романтик-максималіст був налаштований на те, щоби його студенти знімали кіно. І ми тоді всі захистили дипломи з роботами на плівці.

— Для 2006 року це звучить неймовірно.

— Нам як телережисерам плівку не давали, а ось у наших операторів вона була — так і виходили зі становища. Потім я ще вчилася в кіношколі Вайди, до речі, разом з Валентином ВАСЯНОВИЧЕМ. І одружена я з режисером та продюсером. Тож, можна сказати, кіно мене вибрало саме.

— Де ви більше набули професійного досвіду — в Карпенка-Карого чи у Вайди?

— Більше в Карпенка-Карого. Там я провела майже шість років, і в нас була дуже сильна школа роботи з акторами, а це, фактично, основне. Ну, й, крім того, нас виховували (Зі сміхом.) як таких собі режисерів-характерників, щоб ми не здавалися за жодних обставин. А до Вайди набирали вже людей із досвідом, ми одразу показували свої сценарії та готові роботи. Навчання в Польщі для мене стало школою переходу з короткого до повного метра. Вони допомагали перелаштовувати мозок на інший формат. І, звісно, дуже допомогла мені остаточно сформуватись як режисерці турецька кіношкола, в яку я сильно інтегрована. Це вже знання поза будь-якими інститутами.

«У ТУРЕЧЧИНІ БАГАТО ЕНЕРГІЇ ДО КІНА»

— Із чого ж почалася ваша турецька історія?

— Ми з Баґадиром познайомилися на одному фестивалі в Азербайджані — це, можна сказати, перехрестя для наших культур. А власне історія, про яку ви питаєте, почалася на Берлінале в 2005 році. Я тоді брала участь у Talent Campus (навчальна програма при Берлінському кінофестивалі для молодих кінематографістів і кінематографісток. — Д.Д.). Потім ще раз зустрілись у Берліні, а коли я вчилась у школі Вайди, Мехмет постійно приїздив. Ми, тоді ще студенти, дивилися короткометражки одне одного і зійшлися на ґрунті кіна.

— Чи легко було вам, іноземці й початкуючій режисерці, пробитись у турецькій кіноіндустрії?

— У мене радше не було можливості боротися, бо я приїхала вже в досить дорослому віці зі своїм характером і пріоритетами. Не було такого: «О, великий Стамбул, буду тебе зараз підкорювати». У нас сімейна компанія, всі рішення приймаємо самі, самі пишемо сценарії, самі продюсуємо, займаємося своїми фільмами і отримуємо від цього задоволення. Якби в мене було бажання знімати серіали чи іншим чином вступити у велику індустріальну гру, будувати комерційну кар’єру, то, можливо, було би важче.

— Ким виступає чоловік у ваших проєктах?

— По-різному. У першому фільмі — «Гарчання чорних псів» — він був сценаристом, продюсером, співрежисером і навіть актором. У «Люби мене» — співсценаристом. В «Омарі й нас» — його сценарій. А в «Клондайку» моя тільки режисура, бо дуже важливо було точно втілити мій задум. Тож Баґадир взяв на себе співпродюсування, міжнародні контакти, продажі. Постійно сидить за комп’ютером.

— Чи можна сказати, що ви вчитеся одне в одного?

— Не знаю, як він, а я точно навчилася дуже багатьом речам. По-перше, навчилася дивитися на свої проєкти глобально. Коли ти приїздиш з іншої країни і тобі кажуть: «Ми будемо знімати таке-то кіно, будемо його самі продюсувати й просувати на фестивалі», — це виглядає трохи як маячня. Бо це ж неможливо! Але виявилося, що таки цілком можливо. З роками ми навчилися позиціонувати свої проєкти, виходячи з власних інтересів, брати за них відповідальність, слід ще додати сценарну майстерність. Тож весь мій прогрес — це Баґадир, я дуже багато в нього навчилась, і буду рада й далі вчитися.

— Що вас спонукало підняти в картині «Омар і ми» таку чутливу, особливо в Туреччині, тему — масову міграцію із зон конфліктів?

— Це завжди проблема, бо для значної частини будь-якого суспільства мігранти все одно лишаються чужинцями. Питання в тому, як не зруйнувати щоденну комунікацію одне з одними. У певний період у Туреччині було багато відкритої агресії стосовно біженців. Ми намагалися бодай трохи пом’якшити цю тему. Показати глядачам, що ставилися до мігрантів упереджено, що ті не за власним бажанням вирішили заїхати в Стамбул. Дуже важливо бачити конкретних людей, адже головних героїв у нас грали справжні мігранти — Тадж Шер ЯКУБ і Хала АЛСАЯСНЕХ. І на прес-конференціях вони говорили від себе, розповідали свої історії.

— Як склалися їхні долі?

— Тадж працює в кіноіндустрії, в продакшені, його знають. Хала завдяки кіну переїхала в Париж до своєї родини, отримавши спеціальну візу, причому її родина — це саме такі мігранти, що втікали на човні, просто їй забракло місця.

— Не можу не спитати про особливості турецької кінематографії. Ви, звісно, працюєте у фестивальному кіні, але все одно маєте знати про це чимало.

— Вони дуже люблять дивитися своє та про своїх, і їхня традиція кіна дуже давня. А зараз там триває величезна дискусія: виходить багато фільмів про село, про повернення на батьківщину, про конфлікти з батьками. І, точнісінько як в Україні, активна частина громадськості хоче крутих яскравих арт-гаусних проєктів про місто, про молодь. Загалом же, Туреччина спирається на сильних авторів, на сценарії, на тематичний підхід і, звісно, на кіно для масового глядача. Мають розвинене серіальне виробництво, випускають прокатні гіти, в цьому сенсі мій улюблений приклад — що «Аватар» зібрав менше, ніж локальна комедія. Зараз кіноіндустрія переходить на платформи — наприклад, турецький стрімінговий сервіс Blue TV може цілком скласти конкуренцію «Нетфліксу». У них багато енергії до кіна. Це важливо.

— Коли йде мова про турецьке кіно, звісно, перше ім’я, що спадає на думку, — Нурі Більге ДЖЕЙЛАН, який взяв у Каннах усі мислимі призи, з «Золотою пальмовою гілкою» включно.

— Джейлан у них, наче Юрій Гагарін — вони його дуже поважають, навіть якщо не подобаються його довгі кадри. Він нічого не пише в Twitter, але має купу читачів, фоловерів. Пам’ятаю той день, коли він вийшов на сцену Каннського фестивалю, аби отримати Гран-прі журі за «Одного разу в Анатолії», та сказав, що присвячує цей приз «Моїй прекрасній і самотній країні». Нам навіть сусіди дзвонили після цієї новини. Хоча, здавалося б, де ми, а де Джейлан.

«НАШІ СТРАХИ ПІДЖИВЛЮЮТЬ МІФ ПРО НАДДЕРЖАВУ РОСІЮ. В МЕНЕ ЦЕ ВИКЛИКАЛО ПРОТЕСТ»

— Із чого почався «Клондайк»?

— Сама катастрофа рейсу МН17 прийшлася на мій день народження. А цього дня в нас ще й була прем’єра в Одесі, ми святкували, до того ж у мене ще недавно друга донька народилася. Дуже емоційно піднесений момент — і саме тому ця новина так уразила. Я дуже гостро переживала війну й анексію, але саме трагедія МН17 справила дуже сильне враження, надто ж тому, що нам майже одразу запропонували евакуацію в Туреччину. Попросили нікому не говорити, просто бути готовими сісти в літак. Ось ми святкуємо, ось мої сестра і мама, і тут підходять працівники консульства з такою пропозицією. Тобто небезпека вже безпосередньо торкнулася тебе. І все одно ти цього не бачиш, не бачиш цей жахливий момент удару ракети по пасажирському авіалайнеру і того, що відбувається потім, усіх тих пограничних ситуацій на землі. Власне оця комунікація з уявою є основним принципом режисерського бачення в «Клондайку». Фільм цілеспрямовано апелює до глядацької уяви. При цьому я хочу не просто розповісти історію, а зробити це через свої емоції.

— Це зрозуміло, але ж ви ставили перед собою певне режисерське завдання?

— Я точно не думала передавати щось глобальне. Мені особисто було дуже страшно. В певну мить прийшло розуміння, що цього страху вже забагато, що я втомилася від нього. Наші страхи насправді підживлюють міф про наддержаву Росію, яка прийде, всіх тут переможе й оберне на рабів. У мене це викликало протест. Неможливо весь час бути в стресі. Але, мені здається, кіно вийшло набагато глибшим за протистояння власним страхам чи засудження мілітаризму. Використовуючи трагедію рейсу МН17 як драматургічну основу, я намагаюся дати відповідь на запитання про людей із зони конфлікту: чому вони не тікають, чому залишаються там? І на друге, не менш важливе: чому там узагалі відбувається війна, чому там стріляють по їхніх будинках?

«СЕРГІЙ ШАДРІН І ОКСАНА ЧЕРКАШИНА УТВОРИЛИ НА ЕКРАНІ НЕЙМОВІРНУ ПАРУ»

— Наскільки мені відомо, ви маєте свою систему роботи з акторами. У чому вона полягає? Чи доводиться її змінювати залежно від того, працюєте ви з турецькими чи українськими виконавцями?

— Турецькі актори дуже люблять зі мною працювати. Тамтешня школа спирається на сценарну справу і на тематичний підхід. Коли з акторами працюєш, як з глиною, вони це дуже цінують і люблять.

— Розшифруєте?

— Спочатку ми створюємо біографію героя. Це не опис, а ціла історія, просто починаючи з того, де він чи вона народилися. Де родина зараз, які батьки, у що вдягались, який характер мав у дитинстві, поворотні точки в житті. Тобто максимальне наповнення персонажа всіма можливими деталями ще до зйомки першого кадру. Ми нарощуємо цю біографію етюдними методами. Актори приходять і так грають — коли їхні персонажі були маленькими, як уперше закохались, як вирішували конфлікти з батьками. Все, що тільки можливо. За один-два місяці такої роботи актор проживає свого героя. І потім він заходить у кадр з уже готовим характером.

— Тобто ви не репетируєте у звичному розумінні слова?

— Так, ми уникаємо заграної репетиції, яка черевата штампами. При такій системі, як у нас, часто виникають цікаві нюанси. Таким же чином я працюю і з непрофесіоналами. З ними буває навіть цікавіше, бо вони одразу віддаються.

— «Клондайк» багато в чому, вочевидь, тримається на дуеті українських виконавців. Чому ви обрали саме їх?

— Я, коли ще в 2017-му представляла проєкт на пітчингу Держкіна, показувала майбутніх героїв як персонажів картин Марії Примаченко. Я взагалі вірю, що люди — це тварини. Для мене було дуже важливо знайти правильні образи — тож і шукала виконавців із тваринними ознаками й інстинктами, із зовнішністю, яка могла би підтримати задум, і так само психологічно, емоційно гнучких. Сергій Шадрін та Оксана Черкашина утворили на екрані неймовірну пару. Я захоплююся тим, як вони виклалися, та їхньою дисципліною. Навіть коли доводилося знімати 27 дублів і було дуже важко, особливо Оксані, бо вона багато працювала фізично, тілом, — все одно вони знаходили внутрішні  ресурси і йшли далі. У нас не було жодного епізоду, де довелося б сказати: «Ну все, всі втомилися, стоп».

— До речі, ви мали намір відкрити акторську майстерню на вшанування Сергія Шадріна, якого не стало незабаром після завершення зйомок. На якій стадії цей проєкт?

— Ми домовилися з однією організацією в Україні, й ми обов’язково це зробимо. Восени, на жаль, не вийшло — але фестивалі якось неочікувано швидко почали відповідати, буквально за два дні до виходу прес-релізу про запуск майстерні ми раптом отримали запрошення від «Санденсу» і зрозуміли, що одне накладеться на друге. Крім того, її відкриття після «Санденсу» й Берліна буде набагато ефективнішим. Більше людей заохотить прийти. Тож відклали на осінь наступного року. Я точно це зроблю.

«ПОКИ ЩО Я У СВОГО ФІЛЬМУ НА РОБОТІ»

— Берлінале й «Санденс» — перші фестивалі такого калібру в вашій кар’єрі. Побоюєтеся?

— Ні. Дуже багато оперативної роботи зараз. Працюю на те, щоб «Клондайк» гідно зустрівся з глядачем. Розумієте, дуже приємно, коли відбірники пишуть листи, коли ми особисто зустрічаємось, але поки не побачиш глядача, не відчуєш його реакцію, — складно назвати цю кінопродукцію фільмом Марини Ер Горбач. Ось коли я відчую емоцію глядача, то зможу сказати, що це моє кіно. Поки ж що я у свого фільму на роботі.

— Паралельно з вами в іншому конкурсі «Санденсу» братиме участь українсько-данський фільм «Будинок зі скалок», і він теж торкається теми війни. Знаєте, у мене складається враження, що великі фестивалі й узагалі світова кіноспільнота помітили наше кіно лише тоді, коли воно заговорило про війну. Згадати Ірину ЦІЛИК — приз у тому ж «Санденсі» за «Земля блакитна, ніби апельсин», Васяновича з «Атлантидою» та Наталю ВОРОЖБИТ із «Поганими дорогами» — в обох призи у Венеції...

— Ну, це не зовсім так. Зовсім невоєнний фільм Марисі НІКІТЮК «Коли падають дерева» відібрали у 2018 р. в берлінську «Панораму», де й ми беремо участь. А щодо сприйняття теми війни — то нічого дивного тут немає. Згадайте, скільки фільмів знято про Боснію. Бо війна є дуже помітною подією в плані драматургії. Неможливо про неї не говорити. Але спочатку починається війна, а потім ми робимо про неї фільми, на жаль. Сподіваюся, вийдуть й інші картини. Цьогоріч на пітчингу в Одесі я бачила багато цікавих проєктів не про війну.

— Вибачте за банальність цього питання, та все ж — ви турецька чи українська режисерка?

— Я українська режисерка, яка живе в Туреччині. Я і ментально, і культурно пов’язана з Україною. Це не про місце, це про відчуття себе. А перебування паралельно у двох культурах тільки збагачує.

— Звичайно, ви зараз зайняті фестивалями. Але, напевно, вже задумувалися, що робитимете далі?

— Дуже хотіла б зняти дитяче кіно. Дитячий арт-гаус, так би мовити. Не знаю, чи знову подаватимуся на пітчинг Держкіна — це надто травматичний досвід, потім тижнями приходжу до тями. Можливо, задіємо американські зв’язки, в цьому сенсі дуже сподіваємося на «Санденс» — там великий скаутінг нових проєктів. Ми вже є в цій базі даних і бачимо, як це працює.

Ще один сценарій — як я його називаю, комедія існування — про молодого містянина. Плюс у Баґадира є два проєкти — просто мрію, аби він їх зняв. Як швидко все це станеться — ніхто не знає.

— Чи маєте захоплення поза кіном?

— Так, є. Полежати, коли мене ніхто не чіпає. Дуже люблю природу, не знаю, чи можна це назвати гобі, але без прогулянок чи подорожей у безлюдні місця не можу. Мені потрібен спокій і простір без зайвих шумів чи людей. Дуже люблю побути сама. Генерую усі ідеї на самоті. Отаке захоплення. (Із посмішкою.) А от виховання дітей точно гобі не назву.