Київська оперета — у відсутності кохання і смерті
Все вищесказане з цілковитою впевненістю можна віднести до Київської оперети. Оперета Ференца Легара «Клокло» стала вже третім прем’єрним спектаклем у сезоні. Це — дійсно схоже на прорив, якщо врахувати, що ще не так давно на цій сцені новий спектакль з’являвся раз на рік, а то й рідше. Проте тут особливо вірна сентенція щодо «добре забутого старого». «Клокло» — як і більшість опереткових прем’єр — це, фактично поновлення тієї, що показувалась раніше, а потім знятої з репертуару вистави. З тією лише різницею — останній раз у Київській опереті «Клокло» йшла… 40 років тому.
В оновлений спектакль, було помітно, театр вклав достатньо праці і сил. Практично був збережений авторський формат спектаклю, внаслідок чого вийшло величезне видовище на три дії, з двома антрактами. Серйозність намірів театру підкріплялася і свого роду десантом від Національного театру імені Франка: постановником виступив режисер-«франкiвець» Петро Ільченко, а мальовану пишноту декорацій забезпечив Андрій Алесандрович-Дочевський.
Щодо самого спектаклю, то по суті своїй він представляв класичний водевіль, iз безліччю розіграшів, переодягань і забавних, безглуздих становищ. Фатальні дами, мужні красені- авантюристи, субретки, комічні старики — всі по черзі попадають у самі веселі халепи. Однак у самому сюжеті спектаклю не все так легковажно, як могло б здатися на перший погляд. Адже в «Клокло» закладені вельми і вельми їдкі випади проти пануючих класів, поліцейського свавілля і традиційної моралі. Вже сама заявка дії розпочинається з того, що в якомусь кафешантанi популярний співак Максим Балі (Сергій Павичів) співає куплети про міністра внутрішніх справ — пройдисвіта, хабарника і розпусника. За це його намагаються арештувати прямо на сцені. Сама Клокло (Ірина Лапіна) в свою чергу, давши ляпас покидьку в поліцейській формі, виявляється перед дилемою — або непомірний штраф, або півроку в’язниці — всього лише за спробу захистити свою гідність. Одним словом, вельми впiзнавані реалії. Злободенність — звичайно, не кращий художній прийом, але досить ефективний засіб для витягання художньої енергії. Але, схоже, театр цим засобом скористатися не ризикнув. Знову на сцені з’явилася мила, бравурно звучна дрібничка для «своєї» (а що значить «своя»?) публіки. Адже і розвага вимагає неабиякої роботи. Однак яка може бути розвага в спектаклі, де практично не чутно, що співають артисти, де юних героїнь виконують вікові актриси, а музика, що виконується оркестром, немов глушиться невидимою стіною, спорудженою між сценою і залом? Це тим більш дивно, що публіка у театру є — численна і вдячна. Адже їй, публіці, багато й не потрiбно. Ось театр відремонтувався, «зробили красиво» в фойє — і число бажаючих прийти сюди автоматично зросло. Ілюзія процвітання, за нинішніх умов, дається так само нелегко, як і процвітання реальне. Але все ж театр — це не тільки буфет, гардероб і парадний під’їзд. Це — в першу чергу — сценічне видовище. А ось тут, судячи по всьому, «ремонт» не проводився дуже давно.
Тут можна було б, звичайно, нарікати на унікальну в світі «законсервированість» самої пострадянської оперети. Однак у тій же Росії музичний театр переживає справжній підйом. До труп притягуються свіжі акторські сили, режисери шукають нові нестандартні рішення для вже добре відомого лібретто й успішно ставлять мюзикли (жанр, вельми близький до оперети, але не в приклад більш популярний у сучасних театралів). Загалом, шляхи виходу є самі різноманітні. Але поки що, схоже, не про нас. І наша — така улюблена, і така ж безвихідна оперета — як і раніше забезпечує своє існування за рахунок часом дуже далеких від культури джерел.
Проте, картина того, що відбувається нині в цьому театрі, була б неповною без думки людей, безпосередньо причетних до нього. Саме до них ми і звернулися з проханням прокоментувати нинішній стан речей у Київському державному театрі оперети.
Директор театру, Іван ХАРИНА:
— Оперету я очолюю з 1997 року. За цей час, разом iз дитячими музичними спектаклями- казками, нам вдалося поставити дев’ять нових спектаклів. Це — безперечне досягнення. Раніше репертуар майже не оновлювався. Що ж до грошей, то їх нам також дають не дуже багато, просто ми стали добре заробляти. Але ремонт — виключно заслуга мера, київського міського голови, — конкретно його розпорядження. Є заслуга і начальника управління культури — у нього ж 22 театри в місті, треба було вибрати, на кого витратити виділені кошти. Він вирішив, що Оперета — один з основних об’єктів. Але багато що доводиться робити самим. Наприклад, на «Клокло» нам дали 75000 гривень. Ми витратили набагато більше — декорації, костюми багаті, тут у 75000 тисяч не укладешся. Природно, що я взяв гроші зі сторони. Такі форми пошуку можуть бути різними. Звичайно, основна сфера діяльності театру — оперета. Оскільки я зробив ремонт, зараз зовнішній вигляд театру, приміщень, призначених для прийому глядача, поліпшився, природно, глядач пішов до нас, навіть на ті спектаклі, які не дуже вдало поставлені. Але ті гроші, які ми заробляємо на спектаклях, не можемо отримати цілком. Наприклад, до 25 — 30% від реалізованої продукції виплачуємо Центральній театральній касі, розповсюджувачам. Але ми ніякою комерційною діяльністю, крім здачі приміщень театру в оренду (а це все 100% грошей у театрі), не займаємося. Ось у «Вечірньому Києві» мене лаяли за те, що віддаю приміщення під виставки товарів народного споживання. Але таких виставок було усього дві. За одну з них, 1 — 5 вересня, я отримав 5000 гривень. Театр вийшов на роботу 12 вересня, а в мене вже були гроші на поточнi витрати. І ще — пишуть неправду, ніби тільки я один додумався до цього. Планетарій, Дитячий музичний театр на Подолі систематично проводять виставки, про Палац спорту я не кажу. Це засіб виживання, і розраховувати тільки на управління культури і на міський бюджет як на дійну корову — значить бути поганим керівником. Добре б мені давали гроші тільки на зарплату на цілий рік. Але я ж підробляю, щоб і цей бік закрити. Всі у мене орендують охоче. У мене немає постійних клієнтів, іноді приходять організації досить далекі від культури. Нещодавно були єврейські організації. У грудні в мене два дні буде оренда. Сподіваюся за ці два дні заробити як за три тижні роботи театру.
Труднощі зараз чисто технічні — продовження ремонту. Але сама головна, звичайно, проблема — оперета, оперета і ще раз оперета. Я вважаю, що треба більше ставити, робити більше — ще більше прем’єр — і тоді прийде глядач у театр. Це, думаю, в кращу сторону відіб’ється і на рівні самих постановок.
Марія ХРАПАЧЕВА, музикознавець, викладач у Театральній студії при Театрі оперети:
— Проблема Оперети в тому, що у них абсолютно немає молодих. Наскільки мені відомо, там сама молода заслужена артистка прийшла на роботу 23 року тому. За окремими винятками, всі давним-давно знають як що робити в спектаклях, які по 15 років вже в репертуарі. Ні разу не бачила, щоб у них репетиція була в повну силу. Вони просто повторюють про себе якийсь матеріал, і він у них нікуди не рухається. Все це, в результаті, виходить потім нудно і рідко. А нові спектаклі виглядають дуже уривчасто, компілятивно. Вони розраховують на видовищні ефекти, які в них не виходять, тому що костюми, машини, декорації безнадійно зносилися. Досить пройтися за кулiсами і подивитися, в якому стані там всі ці дошки і конструкції. Хоча у них абсолютно чудові костюмери, ретельно, з величезною любов’ю вигладжують, підшивають, пiдштопують дуже пошарпані вбрання.
Є в оперети постійний глядач, але ходить і немало випадкових людей — тому що це самий дешевий театр у місті, до того ж легкий, музичний. Найбільше люблять оперету консервативні люди у віці, який прийнято називати середнім. Раніше це були в основному військові і їх дружини, тепер тільки дружини без військових. Глядача у них майже завжди вистачає, є більш або менш касові спектаклі. Значна частина публіки просто ходить послухати гарну музику. У кожного із спектаклів — подвійний, потрійний склад — тому багато хто приходять послухати або подивитися свого улюбленого виконавця. Просто знають, що та або інша сцена сьогодні вийде, тому що грає ім’ярек.
Хронічна біда — з режисерами. Як робити оперету дійсно веселою, смішною — мало хто знає. У нас взагалі у Києві немає місця, де б готували режисерів музичного театру. Про це ще 5 років тому в Міністерстві культури йшла розмова, але перший набір на музичну режисуру в Консерваторії відбувся тільки зараз. Важко сказати, що з цього буде: адже там фактично нікому викладати. Коли ці речі викладають дуже хороші драматичні режисери, біда в тому, вони не знають, «про що співаємо». У будь-якому музичному спектаклі завжди спрощений до схематизму сюжет у порівнянні з «нормальною» п’єсою — але це зроблено для того, щоб саме цікаве, саме тонке відбувалося в музиці. Якщо режисер не знає нот, то, як би він не розводив мізансцени — результату не буде.
Якщо оперета як жанр і має якусь перспективу, то хіба що у Києві. Не уявляю жодного іншого великого українського міста, в якому це було б реально. Є дуже гарний оперний театр в Одесі, який також ставить оперети. Це між іншим один iз методів добре робити оперету: з виучкою, зі школою, із серйозним підходом спробувати щось більш легковажне.
Повторюся: в трупі Оперети майже всі — дуже вікові. Вони скаржаться, кажуть, як їм недобре, яке все нудне, відстале, ніхто з ними по-справжньому вже і танцем не займається. Кажуть, що актор тут, як і раніше, кріпак, тому що в опереті начальників більше: і режисер, і балетмейстер, і диригент. У них в усіх занижена самооцінка — або вони прикидаються. І всі ниють, але все одно приходять у театр на роботу. Вони без цього жити не можуть…
