Проблема демократії не в тому, чи потрібна людям свобода, а в тому, якою мірою вони здатні нею користуватися.
Алексіс де Токвіль, французький державний діяч, історик, суспільствознавець

Коломийська «Суєта»

Прем’єру галичан приурочено до двох знаменних подій
13 вересня, 2007 - 00:00
СЦЕНА З ВИСТАВИ «СУЄТА» / ФОТО З АРХIВУ ТЕАТРУ

Де логічніше за все має ставити вистави режисер Ростислав Коломиєць? Звичайно ж, у Коломиї! Саме тут, у місцевому драматичному театрі він здійснив постановку нової вистави «Суєта». Прем’єра була приурочена до двох знаменних подій в житті цього відомого колективу. Нею відкрився 160-й творчий сезон Коломийського українського драматичного театру, який відтепер буде носити ім’я І. Озаркевича.

Особистість священика Івана Озаркевича тісно пов’язана з історією Коломийського театру. Без перебільшень, його можна назвати батьком цього театру, оскільки саме він 160 років тому, бажаючи зробити Коломию центром культури і духовності, створив з ентузіастами-аматорами драматичний гурток, що став згодом професійним театром (Іван Озаркевич вважається основоположником українського театру в Галичині). До речі, перша професійна трупа українського театру М. Кропивницького в Єлисаветграді розпочала своє існування на 35 років пізніше, 1882 року...

«Суета сует и всяческая суета…» — фраза однієї з головних п’єс корифея української сцени Івана Карпенка-Карого «Суєта» давно стала своєрідним афоризмом, що характеризує перипетії людського життя. І як показав час, афоризмом, застосовним до будь-якого відрізка земного існування.

До «Суєти» і звернувся київський режисер Ростислав Коломиєць, що виступив в ролі автора сценічної версії, використавши у виставі фрагмент шекспірівського «Гамлета», чудово переклавши українською мовою центральний монолог «Бути чи не бути…». У постановочній групі взяв участь ще один киянин, актор Театру ім. Лесі Українки Олег Роєнко, що здійснив пластичне вирішення вистави.

Приступаючи до постановки, будь-який режисер реалізує власну оригінальну ідею, доводячи право на існування своєї версії, своєї інтерпретації. Ідея Коломийця в коломийській виставі — це театр в театрі. Такий прийом благодатний, він дає простір фантазії, не стримує імпровізації і істотно розширює задані рамки п’єси. На сцені, прикрашеній стрічками рушників, що створює атмосферу національного колориту, центральний предмет художнього оформлення — театральна тумба, обклеєна афішами вистав Коломийського театру і увінчана стилізованим солом’яним дахом української хатини. Театральна тумба сама по собі цікавий інформаційний об’єкт, розглядаючи її «зміст» можна дізнатися багато нового. Режисер же вирішує посилити момент таємниці театральної тумби. Що ж ховає вона в собі? За помахом режисерської чарівної палички розчиняються дві стулки круглої тумби, а за ними стулки поменше. На них силуети театральної завіси, отакий міні-театр, який хвилює передчуттям дива і пропонує ввійти, долучитися до гри. І починається весела «суєта» презентації дійових осіб. Вони на сцені все відразу, змішавши картини і мізансцени, існують одночасно в двох просторах. Іван (П. Чичук), який виступає в ролі одного з головних персонажів і в ролі автора-коментатора, дає характеристики кожному герою, знайомлячи їх з глядачами. Відбувається калейдоскоп іскрометних презентацій з грою фотографування — створення такого об’ємного сімейного альбому під українську народну музику (музичне оформлення Дениса Коломийця), що весело інтерпретується сучасними ритмами, і розпочинається безпосередній сюжет Карпенка-Карого. Хоча ще не один раз в дію уриватимуться моменти сьогоднішньої культури і артисти в джинсах і вишиванках танцюватимуть брейк, який переходить у гопак.

Місток в сучасність «перекидати» творцям вистави не так уже і складно, дякувати драматургії, приємно, що взаємодія часових шарів не руйнує органічності сприйняття такого з’єднання. Взагалі, у «Суєті» Карпенко-Карим створена дуже точна модель людських взаємин, вічні варіанти характерних комбінацій співіснування людей, наприклад: взаємини у сім’ї, батьків і дітей, братів і сестер, закоханих. І, нарешті, відносини суспільно-соціальні, майнові. У будь-які періоди історії ці моменти актуальні, хіба що час їх дещо коригує, схема ж в основі своїй залишається попередньою.

Творці вистави, показуючи в гіпертрофованому, дещо гротесковому вигляді палітру людських відносин, роблять висновок — наскільки люди, втягнуті у вир життєвої суєти, виглядають часом карикатурно і потворно, наскільки дрібні і марні зусилля тих, для кого постулати вічних істин — пустий звук.

Акторський колектив, крім трьох виконавців вікових ролей (Л. Євтушенко — Тетяна, В. Романенчук — Макар, Ю. Тодорів — генерал), — молодий, в цьому і відмінність Коломийської трупи. Працюють актори азартно, завзято, кожний знайшов для свого персонажа своєрідну, відмітну рису характеру. Видумані цікаві ракурси відомих класичних сцен п’єси. Читання малолітнього Матюши (У. Баб’як) на знамениту вимогу Терешка (З. Симчич) — «Катай напам’ять гуси!» явно нагадує сьогоднішнє засилля неповнолітніх талантів, які немов мавпочки копіюють мистецтво сумнівних «поп-зірок». Сцена іменин Михайла (Б. Базилевич) з організацією вечері розпоряд ником Акілою Акіличем (В. Швець) так схожа на обов’язкові фуршети і банкети, що закінчуються іноді відвертим пияцтвом, в яких беруть участь люди, що хизуються своїм багатством і приналежністю до так званого вищого світу. А вже про проголошення істин на зразок «шануй своїх батьків, свою землю» просто для стрясання повітря, а зовсім не для їх виконання, у наш час і говорити не доводиться!

Відверто театрально вибудовано монолог Івана — «Сцена — мій кумир!». Глядач підготовлений до її сприйняття, побачивши раніше у виконанні Івана шматок із «Гамлета», розуміє його пристрасть до театру. Тут і золотий бутафорський дощ, захоплено-урочисті інтонації декламації, вимовляючи слова, актор йде по краю авансцени. Це балансування — немов попередження про можливості не утриматися на вершині мистецтва і скотитися в безодню несмаку і вульгарності. Що ж може дати впевненість ходи, в утриманні балансу? Тільки пам’ять про своє коріння, у Карпенка-Карого — це прагнення позбавити себе засмоктуючої суєти буття, у виставі — ідея чистоти помислів, ідея відродження національного, збереження традицій своєї землі. Фінальна сцена, після того, як батьки Михайла побували в нього в місті і познайомились з його псевдоаристократкою-дружиною Наталкою (Г. Кравчук), супроводжується словами: «Бежим у своє гніздо!». Її режисер вирішує символічно: у батьківському домі становлять великий сімейний стіл, застеляють вишитою скатертиною, навколо розсаджуються всі родичі — ідилія справжнього, загального щастя, спокійного і без суєти... Проникливо звучать слова пісні: «Стоїть гора високая, попід горою гай...»

Алла ПІДЛУЖНА, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: