Львівська примадонна

«Благословенна кожна мить життя...» — цим рядком Ліни Костенко назвала свій бенефіс відома українська актриса Любов Каганова. У залі й на сцені Театру ім. М. Заньковецької було тісно від шанувальників, які прагнули висловити акторці свої почуття в день її 80 річчя.

Свого віку Любов Каганова ніколи не приховувала. Її не називали «зіркою» через те, що не було тоді звичаю називати так акторів, яких обожнювала публіка. Любов Яківна 57 років віддала єдиному в її житті Театрові ім. М. Заньковецької. Кагановою зіграні багато ролей, характерів різного жанрового діапазону. Вона блискуче читає добірну поезію сучасників та невмирущу класику. На сотнях творчих зустрічей із глядачем, у найважчі для української культури роки, зі сцени і в цехах, по радіо звучав її голос і слова Лесі Українки, Василя Симоненка, Ліни Костенко. Навчаючи сценічної мови майбутніх акторів у студії Театру ім. М. Заньковецької, Любов Яківна передала їх смак і любов дo справжньої поезії. Зараз студійців Каганової можна зустріти й відрізнити на всіх сценах західних областей України.

Учні, друзі, глядачі, колеги — всі вони поривалися сказати Любові Яківні найважливіші слова, а що не вдалося при мікрофоні, доказували одне одному за кулісами.

— Я зустрічався з Кагановою, коли після восьмирічного «cталінського курорту» повернувся до рідного театру, — пригадує артист Борис Мірус. — Серед знайомих колег, звичайно, вже було багато нових, молодих. І серед них впало в око личко школярки. У той час Люба Каганова грала чи не всі головні ролі. Вона була дуже популярною, її любив глядач, молода актриса вже тоді мала авторитет у колективі. А я був «початківцем», все починав спочатку, вдруге... Примусово розлучений з театром, я жадібно кинувся надолужувати прогаяне, дивився всі вистави підряд, щовечора, багато разів. І майже в кожній грала Люба. На сцені вона, не користуючись якимись особливими засобами чи прийомами, завжди зворушувала своєю щирістю. Красива, співоча, відкрита, ніби створена для української класики, актриса завжди мала незаперечний успіх. Я сам часто не втримувався від сліз, захоплений почуттями, підпадаючи під її вплив. От би попрацювати поряд з такою артисткою!

Якось на читці п’єси «Чому посміхалися зорі» Корнійчука теж думав про це. Режисер Борис Тягно, ніби відчув моє бажання: за розподілом ролей ми з Кагановою мали грати молоду пару закоханих Юрка й Олю. Моїй радості не було меж! Люба — чудова партнерка, ми репетирували кожної вільної хвилини, і вона дуже мені допомагала. У нас з’явилася довіра, відчуття надійності, навіть трохи закоханість. Знаєте, на сцені взаємна приязнь допомагає надзвичайно, а тим більше, коли поміж персонажами — любов. Мабуть, ми підкупили Тягна своєю щирістю, відчувалося, що він задоволений.

Потім ми разом грали різні ролі у «Дітях сонця» Горького, «Мої друзі» Корнійчука, «Безприданниця» Островського, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Кропивницького, «Рим-17, до запитання» Зарудного, «Людина зі сторони» Дворецького, «Невольник» Кропивницького за Шевченком… І ще одне, для мене, людини з політичним тавром «У. Б. Н.», була неоціненною відчутна моральна підтримка з боку Люби, хоч прямо ніколи про це не говорилося між нами, але я вдячний і ніколи про це не забуваю.

— З Любов’ю Яківною ми були зайняті в багатьох виставах, — розповів художній керівник Театру ім. М. Заньковецької Федір Стригун, — а в «Циганці Азі» Старицького, «Вій, вітерець» Райніса, «Уріель Акоста» Гуцкова, «Синіх росах» Зарудного, «Суєті» Карпенка-Карого, «Камінному господарі» Лесі Українки були безпосередніми партнерами, парою. Вона першою з провідних актрис нашого театру побачила в мені партнера, й ввела на роль Василя у «Циганці Азі», де грала Галю. Далі Володимир Данченко передає мені роль Улдиса у «Вій, вітерець», де Каганова грала Байбу. В драмі «Уріель Акоста» ми знову були разом, у ролях Юдифі й Уріеля… Любов Яківна казала мені, що на цій виставі в ній промовляє кров, і справді, Юдиф у неї була дивовижною: очі, рухи, голос — все єство виражало любов до свого обранця, конкурувати з Кагановою в цій ролі актрисам було важко.

Любов Яківна на сцені — це справжня героїня: красива, пластична, у кожному образі вона вміє передати глибину почуттів… Своїм героїням вона не шкодувала нічого, а драматичним сценам віддавалася повністю. Гадаю, саме тому Любові Кагановій так вдавалися образи українських жінок, і вона по-своєму продовжила традиції Надії Доценко, Анни Босенко. Мені здається, те, що вона виражала на сцені, було її власним відчуттям світу.

Каганова вчилася з Бистрицькою, Задніпровським, Магдинським, Ткаченко, Зимньою, Артеменком. Разом з нею, це все імена, котрими їх учитель В.Вільнер міг, безумовно, пишатися.

Не можна не згадати, що Любов Яківна мала на своєму мистецькому шляху таку підтримку, яку далеко не кожен має — колегу, друга, чоловіка Володимира Аркушенка. Володя любив її безтямно, в творчості це має дуже велике значення.

Любов Яківна обдарована здатністю любити на сцені, а це, мабуть, не легше, ніж у житті. От ідеш на вихід, і зустрічають тебе за кулісами величезні очі, повні сліз, відразу включаєшся в атмосферу, знаходиш ключ до своєї ролі. Вона безмежно допомагає колегам: легка, уважна, толерантна партнерка, з відмінним відчуттям ансамблю. Каганова ніколи не поставить колегу по сцені в незручну ситуацію, завжди допоможе.

У останній прем’єрі нашого театру виставі «Валентин і Валентина» Рощина Любов Яківна грає бабусю. Як і всі персонажі, вона змушена вибирати між порадою розуму й бажанням серця. Її бабуся небалакуча, але вже як скаже, то скаже! Любов Яківна Каганова знає життя, а тому вона дуже щира та правдива на сцені.