Маршрут №8. Одеса – вистава «Фантоми»

Ця серія публікацій розпочалася в числі четвертому, продовжилася у №№9, 14 і 19, а зараз ми розповімо читачам не тільки про переможців ІІІ Всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА», а й про кращі вистави українських театрів, які увійшли до лонг-листа престижної премії і, безумовно, теж заслуговують на увагу театрального туриста.

ХТО ПРАВИЙ, А ХТО ВИНЕН? І ЧИ Є ВИННІ?

Камерна вистава «Фантоми» на «Сцені 38» в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька поставлена молодою режисеркою Тетяною ГУБРІЙ за п’єсою 1990-х — «Фантомні болі» Василя СИГАРЕВА. Із тих часів непевності, знецінення, втрати віри у справжнє, в себе і у світ навколо. Сьогодні текст Сигарева екстраполюється абсолютно природно на наші часи.

Аби закріпити цю універсальність історії, глядачеві в якості преамбули-налаштування демонструється хроніка із одеських вулиць, де різні вікові групи, зокрема підлітки, відповідають на запитання: кого ви любите? Яким стало би ваше життя, якби ці люди зникли? Власне, це опитування в дусі телебачення, що тільки починало в 1990-х висвітлювати теми особистісного, а не лише суспільного чи партійного, — прямолінійно готує до жорсткого фіналу.

Форма цієї добре зробленої п’єси має класичні лекала. Єдність місця — дія розгортається всередині вагончика. Єдність часу — одна ніч. За півтори години сценічного часу з героями відбувається катастрофічна зміна. Присутнє навіть відсилання до безмежної, неосяжної раціональним розумом жертовності грецьких трагедій.

Мета режисерки — щоб глядач майже фізично відчув біль. Такий, що його відчувають головні герої. Такий, який можна відчути під час перегляду культового фільму «Розсікаючи хвилі» Ларса фон Трієра. Здається, Сигарев, будучи знаним сценаристом та кінорежисером, і писав п’єсу, свідомо чи підсвідомо, спираючись саме на трагічну колізію стрічки, яка вийшла в ті ж 90-ті.

Отже, початок історії цілком тривіальний: молодий хлопець Діма влаштовується на роботу в трамвайне депо. Перша нічна зміна, старий трамвайний вагончик робітників з характерними дверима, обладнаний під тимчасове житло та ночівлю, самогон, консервні бляшанки, фото оголених бабів на стінах, брудна білизна, брудний посуд — брудне все, як і язик Гліба, Діминого напарника. Алкоголіка, злодюжки, люмпена. Він же й розказує Дімі про одного з його попередників — поета-сторожа Вову та його дружину Олю. Після трагічної загибелі чоловіка Оля божеволіє — провалюється в повне нівелювання себе як особистості, адже перед смертю коханого чоловіка вони втратили ще і єдину донечку. Олі як особистості вже не існує — вона стирає себе неприродним способом: жорстким, моторошним, незбагненним. Попри це, її «ампутовані кінцівки» — донька, чоловік — не перестають нити: біль стає ще трагічнішим, нестерпнішим, пронизливішим...

Невідомо, скільки б ще Оля могла жити зі своїми фантомними болями, якби не зустрівся їй Діма — людина її кола, її образу думок, емпатична, рефлексуюча, схильна до творчості, як і Олин чоловік. Власне, з Дімою вона прокидається — не прокинувшись, виходить із цього мороку повного забуття, біль виривається з-під анестезії й перетворюється на жорстку дію. Настає спізніла реакція.

Зробивши ставку на сильний акторський склад, який дорівнював би сильній же драматургії, — режисерка навіть запрошує із Києва актрису Марину КЛІМОВУ, яка грає свою роль на межі, проте майстерно обходить всі моменти перегравання. Діма — Вадим ГОЛОВКО дуже цікаво розкрився в ролі такого собі ботана, котрий так само, як і Оля, раптом прокидається від свого рутинного життя студента. Головко теж без крутих віражів змінює свого героя наповненою внутрішньою наскрізною дією. Тим сильніше звучить фінал — різко, неочікувано жорстко, боляче.

Із режисерського погляду, на цьому перебільшено кінематографічному тексті Сигарева Тетяні Губрій мало що залишилося: трохи піддати акцентів зовнішніми деталями, стримати акторів від надмірності, що досить небезпечно в роботі з таким матеріалом, і зробити містичний фінал, аби глядач вийшов таки приголомшений. А він перегукується з початком, коли перед нами з’являється перший фантом — образ маленької дівчинки (янголоподібне створіння — Анастасія Чудна). У фіналі Оля, котра теж гине під тим клятим трамваєм, нарешті поєднується з нею. І вже двома фантомами вони пливуть на казковому кораблі кудись до країни щастя, де на них чекає батько-поет...

Фантом Вовчика також промайне лише раз — майже на початку вистави, коли Гліб, раптом протверезілий (він теж, хоч і герой другого плану — має свої малесенькі фантомні болі: «Я того вечора на тортику вперше задув свічки, як нормальна людина»), — стане уособленням людини-хору, яка викладає все те, що відбулося поза сценою, до початку дії. Актор Костянтин КИРИЛЕНКО, резидент Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, — абсолютно органічний в образі суржиковатого люмпена, але свій вихід з-під «анестезії» відіграє майстерно, демонструючи інтелектуальне акторське нутро. В цій суто режисерській мізансцені Губрій вдалася до прийому настільного театру тіней, який винахідливо зроблено із книжки віршів та малюнків поета Вови. Якраз у той момент Гліб та Діма із печеної картоплі й сірників ліплять ляльок-прототипів Вови та Олі. Їхні руки й ноги, підпалені від свічок, згоряють — зникають у полум’ї, як і відрізані трамваєм частини їхніх тіл, як символи фантомних болів, як той примарний символ сім’ї — єдиного монолітного організму, ампутація частини якого миттєво призводить до трагедії, катастрофи, початку кінця.

Вистава вражає емоційно через сюжет і менше — під кутом зору свого театрального втілення. Маючи у своїй основі потужний текст, сильні акторські роботи, вона видається вправною інсценізацією гарного кіносценарію. Зразків таких постановок у сучасному театральному просторі не бракує, якщо зробити ставку на харизматичних виконавців і вміло розпорядитися всіма висхідними, що й зробила Тетяна Губрій. Так що глядацька увага і сльози співчуття виставі забезпечені.