Монреаль: нерівно, нервово, актуально

Монреальський міжнародний кінофестиваль (фр. Le Festival des films du monde; FFM, буквально — Фестиваль фільмів світу) — один із найстаріших у Канаді і єдиний північноамериканський фестиваль-змагання, акредитований Міжнародною асоціацією кінофестивалів FIAPF, проходить щороку наприкінці серпня — початку вересня в Монреалі, столиці франкомовної канадської провінції Квебек.

Цей фестиваль тримається, по суті, волею однієї людини: надзвичайно свавільного і колоритного вихідця з Югославії, успішного бізнесмена, власника величезного кінського ранчо, нині вже 84-річного Сержа Лозіка. Він FFM породив 1977 року, він його регулярно і вбиває, сварячись то із владою, то зі спонсорами. Останні навіть намагалися запустити альтернативний фестиваль, але зазнали поразки. Нещодавно Лозік відмовився розкрити свою бухгалтерію на вимогу регіонального уряду, через що знову втратив фінансування, проте став героєм простих громадян. Цього року теж не обійшлося без неприємностей: ледве не почався страйк кіномеханіків, бо останнім не заплатили обіцяне. При цьому Лозік знає всіх у кіносвіті, в 1970-х міг, наприклад, запросити до Монреаля легендарного французького кінематографіста Годара з лекціями — одне слово, авторитет його величезний, що серед іншого було продемонстроване на церемонії закриття — директор вийшов на сцену вже після роздачі нагород і не із зали, як лауреати, а з-під по-театральному піднятої завіси.

Звичайно, заданий засновником курс на підтримку авторського і некомерційного кінематографа витримується неухильно. Цього року основний конкурс (в оригіналі — «Світовий конкурс», World Competition) склали 25 повнометражних картин із надзвичайно широкою географією учасників: від Китаю до Фінляндії і від Бразилії до Росії. При цьому — жодної зірки, жодного гучного імені — все одно, режисерського чи акторського. Задля справедливості слід зауважити, що Північна Америка в цілому не має настільки розвиненої структури фестивалів, як Європа. Знаменитий форум у Торонто, на якому знаменитостей достатньо, є, по суті, величезним кіноринком без конкурсів і журі, а ось нічого рівного за призовою впливовістю Каннам, Берліну або Венеції в США і Канаді немає — але місцева кіноіндустрія і влаштована дещо інакше.

Зі свого боку, FFM нагадує типовий європейський фестиваль. Помітне бажання організаторів підтримувати діалог кінематографій різних країн, наводити мости між далекими культурами. Інший знайомий компонент політики відбору — акцент на соціальному або навіть актуальному політичному кіно.

Так болгарський «Досьє Петрова» (режисер — Георгій Балабанов, приз за кращу режисуру) і російський «Душа шпигуна» (Володимир Бортко) стосувалися роботи спецслужб в країнах, що пережили комуністичні режими. Але якщо «Досьє Петрова» хоча б місцями задовільно показує закінчення епохи диктатури і труднощі, які доводиться переживати простим обивателям в перехідний період, то «Душа шпигуна» виявився справжньою художньою катастрофою — передовсім через бажання Бортка «олюднити» працівників сьогоднішньою ФСБ. У «Душі шпигуна» погано все: актори, режисура, діалоги, сценарій — і це складно поєднати з фактом, що автор такої халтури зняв знамените «Собаче серце». Втім, спад таланту часто веде до зростання підлості і дурості в окремо взятому режисері, письменнику або музиканті; «Душа шпигуна» це лише підтверджує.

Друга світова війна в нинішній Росії, заполоненій мілітаристською і шовіністичною істерією, також входить до числа злободенних тем. «Дорога на Берлін» (Сергій Попов) цікава як спроба подивитися на заїжджену тему з іншого ракурсу: головні герої — двоє радянських солдатів, які мимоволі опинилися у становищі конвоїра і конвойованого. Попри всі старання у Попова вийшло третьосортне фронтове кіно, просочене відповідними штампами: німці або звірі, або мішені, казах і росіянин в бою, а українець на кухні, наша справа правильна, радянська влада сувора, але справедлива. Те, що батальні сцени і декорації збудовані сяк-так, особливо не дивує; робилося ж бо не задля мистецтва, а задля пропаганди; цікаво інше — коли хоча б режисери в Росії навоюются? Адже це вже навіть не смішно.

Свого роду відповіддю «Дорозі на Берлін» стало німецько-польське «Літнє сонцестояння» (режисер — Міхаль Рогальський, приз за кращий сценарій). Це історія двох молодих хлопців в окупованій Польщі влітку 1943 року. З одного боку — поляк — машиніст паровоза, з іншого — 17-річний німець-окупант. Кожен із них опиняється в ситуації важкого і неминучого морального вибору. Режисер показує без особливого співчуття і німців, і російських партизанів, і окремих користолюбних поляків. Загалом «Літнє сонцестояння» виявляється екзистенціальною історією про вибір — поза прив’язкою до конкретних історичних реалій.

Теми нацизму, вже в сучасних умовах, торкається і «Джон Хрон» (John Hron, Швеція), знятий на основі реальних подій. Режисер Йон Петтерссон розповідає про розгул неонацистських банд, що в 1990-х тероризували Швецію, і про протистояння їм сміливого хлопця на ім’я Джон Хрон, який залишився в своїй боротьбі самотнім — що призвело у результаті до трагедії. На жаль, добрий намір не підкріплений тут достатнім рівнем режисури.

Те ж саме можна сказати про більшу частину конкурсу. Один за одним розчаровували фільми начебто відомих і серйозних кінематографій. Більш-менш задовільно виглядала «Дівчина-король» (The Girl King, спільне виробництво Німеччини, Канади, Фінляндії і Швеції) 60-річного Мікі Каурісмякі — брата культового фінського режисера Акі Каурісмякі — проте ця історична драма про легендарну шведську королеву XVII століття Крістіну  (Малін Буска відмічена у результаті як краща актриса), явно розрахована для комерційного прокату, навряд чи відповідала фестивальному формату. Приємним винятком став «Секрет» (режисер Селім Евсі, Туреччина) — легко, але майстерно зроблена, точна за виконанням родинна драма могла б претендувати на безперечне лідерство, проте у результаті поступилася іншому, що цікаво, теж турецькому фільму, про який трохи нижче.

Я стежив за подіями у не дуже звичному для себе амплуа, будучи першим за всю історію фестивалю українцем — членом журі — конкретно, журі ФІПРЕССІ (Міжнародної асоціації кінопреси).

Наша команда складалася з шести осіб, усі з різних країн: Іспанії, Польщі, Італії, Канади, а очолював нас чилієць на ім’я Андрес Назарала, людина надзвичайно інтелігентна і по-батьківськи дбайлива. Робота полягала в терплячому перегляді всіх конкурсних фільмів незалежно від їхньої якості і подальшому обговоренні. Оскільки приз ФІПРЕССІ був передбачений також і для конкурсу дебютів, ми розділилися на дві групи. Дискусії не вирізнялися тривалістю з огляду на те, що фаворита ми визначили практично одноголосно, з деякими незначними нюансами, після того, як подивилися турецьку «Гостю» (Misafir, режисер — Мехмет Ер’їлмез).

«Гостя» сильна не лише надзвичайно органічними акторами, але й увагою режисера до візуальних деталей (чого бракувало іншим конкурсантам). Ер’їлмез не жаліє екранного часу, аби зупинити камеру на якомусь килимку на стіні під час напруженої розмови, і це «перебивання» вплітається в полотно фільму нерозривно і вагомо, повідомляючи про стосунки героїв не менше, ніж найбільш багатослівний діалог. З побуту небагатої і недружньої сім’ї режисер виростив справжню кінематографічну поему і свої винагороди, звичайно, заслужив.

Зрештою «Гостя», окрім нашого призу, отримала ще і другий за значимістю спеціальний Гран-прі головного журі — тоді як першу нагороду отримало явно слабкіше «Безумне кохання» (режисер — Філіпп Рамос, Франція), що переваг турецької картини не відміняє.

Наскільки б протокольно це не звучало, але в журі справді немає місця амбіціям; справжній критик завжди пам’ятає своє місце — в обслузі мистецтва. Робота в журі допомагає робити те, чим ми, критики, і так займаємося: підтримувати хороше кіно, цього разу — не лише рецензією, але і деяким об’ємом влади, який дає фестивальне суддівство. І я щасливий, що у мене з’явилася така можливість.

Наостанок повторю те, що вже виголошував раніше: свою роботу в журі ФІПРЕССІ Міжнародного монреальського кінофестивалю я присвячую в’язням совісті, українцям Олегу Сенцову і Олександру Кольченку, несправедливо засудженим путінським режимом.