Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

«Ми не знали, на що йдемо»

Київський Центр візуальної культури отримав престижну нагороду в Словенії
14 грудня, 2018 - 11:42
ВАСИЛЬ ЧЕРЕПАНІН

Центр візуальної культури (Київ) отримав грантову нагороду Премії імені Іґора Забеля в галузі культури і теорії 2018 (Igor Zabel Award for Culture and Theory 2018). Церемонія нагородження відбулася наприкінці минулого тижня в Любляні — столиці республіки Словенія.

Премія названа на честь словенського куратора, історика і теоретика сучасного мистецтва Іґора ЗАБЕЛЯ (1958—2005). Забель є ключовою постаттю словенської арт-сцени. Протягом свого життя він був активний у багатьох галузях культурної теорії та практики — як історик мистецтва, художній куратор, письменник, есеїст, літературно-мистецький критик, перекладач та наставник для нових поколінь кураторів і критиків. У доволі молодому віці йому вдалося згуртувати довкола себе цілковито різних авторів та арт-групи; фактично, саме він вивів мистецький процес у державі, яка незадовго до того набула незалежності, на принципово новий рівень.  Ці зусилля здобули й міжнародне визнання: саме Забель став куратором надпрестижної виставки «Маніфеста» в Любляні (2000), а в 2003 — співкуратором Венеційської бієннале.

Премія його імені заснована 2008 року Асоціацією імені Іґора Забеля (Igor Zabel Association for Culture and Theory) і присуджується кожні два роки кураторам і критикам за значні досягнення в розвитку та дослідженні візуальної культури й сучасного мистецтва в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі.

Цього року лауреаткою головної премії стала Джоанна МІТКОВСЬКА, директорка Музею сучасного мистецтва у Варшаві. Нагороди також отримали Едіт ЄРАБКОВА (Чехія), група Oberliht Association (Молдова) та Центр візуальної культури (Україна). Ювілейна церемонія нагородження відбулася в галереї «Модерн», якою тривалий час керував Іґор Забель.

Центр візуальної культури (ЦВК) — незалежна культурна інституція в Києві, яка цієї осені так само відзначає десятиліття з часу свого заснування. 10 листопада 2008 року відбувся перший публічний захід, організований та проведений ЦВК. Відтоді Центр провадить дослідницьку, виставкову та видавничу діяльність, організовує публічні лекції, дискусії та конференції. 2015 року ЦВК отримав нагороду Європейської культурної фундації ім.принцеси Марґріт та був організатором Київської школи — Київської бієнале-2015. Минулого року Центр виступив організатором та куратором Київського Інтернаціоналу — Київської бієнале-2017. 2018-го колектив ЦВК курував десятий фестиваль архітектури та урбаністики «Варшава в будові», розподіливши фестиваль між Варшавою та Києвом у межах проекту «Сусіди».

Від Центру отримувати премію приїхали Василь Черепанін та Олексій Радинський. Я розпитав Олексія про принципи й напрями роботи ЦВК.

— Яка ваша передісторія?

— ЦВК починався як група однодумців і друзів, які вчилися разом на кафедрі культурології Києво-Могилянської Академії. Дехто вже й викладав, як, наприклад, Василь Черепанин та Ольга Брюховецька. Ми всі тоді великою мірою гуртувалися навколо кіноклубу Києво-Могилянки. І була така думка: якщо ми вже є групою, яка поділяє спільні інтереси, в першу чергу до критичної теорії, до візуальної культури, до кіна, то нам було цікаво робити різні речі разом, не лише дивитися й обговорювати фільми та книжки. Тобто це дружба, яка певної миті переросла в щось більше, а негативний імпульс — невдоволення інституціями, які існували довкола — структурами сучасного мистецтва чи навіть тою-таки Академією, яка вже тоді була достатньо консервативною. Для людей, які працювали як дослідники, не було простору самореалізації. Окрім Кіноклубу, при Академії тоді існував ще Центр сучасного мистецтва. Ми прийшли туди на їхнє запрошення, бо вони прагнули мати якусь взаємодію з Академією, в якій вони формально перебували, але не мали зв’язку зі студентством й науковцями. Але стало швидко зрозуміло, що навіть реформування ЦСМ позбавлене сенсу, і краще зосередити зусилля в створенні своєї організації. Звісно, ми не знали, що на нас чекає, на що йдемо. Нам здавалося, що все буде дуже легко, і ми створимо корисне знаряддя, яке нашу роботу і спільноту просто зробить ефективнішою. Але створення організації в такій країні, як наша й у такому місті, як наше, є величезним випробовуванням. Якимсь чином нам вдалося все це витримати.


ОЛЕКСІЙ РАДИНСЬКИЙ ПІД ЧАС ВРУЧЕННЯ ПРЕМІЇ

— Я був навіть здивований, пам’ятаючи, наскільки скромні матеріальні можливості у вас тоді були.

— Я теж. Особливо тим, що вижила не тільки організація, а й наша дружба. Зазвичай, виживає щось одне, або нічого взагалі.

— Чому у вас вийшло?

— Бо ЦВК не є ані інституцією, ані неформальним колективом, а тим і тим потроху. Ми існуємо гібридно в стані посередині. Ми зареєстровані як громадська організація, тривалий час існували як художньо-теоретична структура, але важливо те, що змогли не впасти в жодну з цих ідентичностей остаточно.

— Як можна охарактеризувати вашу суспільну позицію?

— Ми прагнемо емансипації з лівих позицій як у першу чергу культурна організація. Тож нас цікавить мистецтво, яке сприяє звільненню як індивідуальної, так і колективної уяви. Це феміністична практика, а також різні моделі колективної взаємодії — в суспільстві, де панує атомізація і дискредитується будь-яка форма дії заради спільного блага, для нас це важливо акцентувати.

— Україна пережила травматичний досвід радянської диктатури. Чи можливо, проголошуючи ліву позицію, уникнути скочування до авторитаризму?

— Але ліва й права частини політичного краєвиду не є атрибутами минулого. Ми живемо в сучасному світі, де ще наразі, принаймні в країнах Європи, існують такі речі, як демократія і плюралізм, а структурування політичного поля на лівих і правих — це елемент демократичної культури. В СРСР не було ані лівих, ні правих, ні центру. Звісно, це дуже сумний досвід. Тож ми не орієнтуємось на модель, яка не є демократичною. Коли одна з цих сторін — ліва або права — отримує повну гегемонію, це рано чи пізно веде до диктатури. Ми просто говоримо про це в сучасних категоріях — наприклад, про екологічне мислення як частину модерної лівої політики.

— Інший напрям вашої роботи — це боротьба за збереження пам’яток того, що ви називаєте соціалістичним модернізмом. Чому саме це?

— З кількох причин. Одна з них — досить прозаїчна. Ми працюємо не в вакуумі. Як і будь-яка мистецька організація, ми потребуємо фізичного простору для проектів. Але в Києві проблема з просторами для культури. Ті культурні майданчики, які залишились зі старих часів, деградують, а нові не з’являються. Водночас у Києві досить велика кількість цікавої та навіть видатної з погляду дослідників архітектури. Проте спадщина повоєнного модернізму абсолютно не інтегрована в життя міста, вона руйнується. Ми працюємо з нею. Організовані нами перша й друга Київські бієнале відбувалися в таких архітектурних пам’ятках сучасності, як Будинок одягу на Львівській площі та «Летюча тарілка» Флоріана Юр’єва на Либідській. Є й естетична причина. В останні роки існує певна мода на повоєнний модернізм, на бруталізм у архітектурі. Навіть у МОМА в Нью-Йорку відбувається виставка, присвячена бруталізму й соціалістичному модернізму. Соцмережі завалені фотографіями цієї архітектури, яка в 1960 — 1980 рр. була місцем неймовірної творчої свободи архітекторів і художників. Звісно, був тиск бюрократичного апарату й цензури СРСР, але водночас він якимось дивовижним чином, мені до кінця не зрозумілим, створював поле для появи санкціонованих та фінансованих державою абсолютно авангардних монументальних творів мистецтва, таких, як, наприклад, комплекс Київського крематорію чи «Летюча тарілка». На думку цілого прошарку дослідників, ці споруди — можливо, взагалі найцікавіше, що є в Києві з погляду сучасної архітектури.

— Я слухав дискусійні виступи в Любляні, слухаю тебе, і мені здається, що актуальне мистецтво сьогодні просто приречене бути соціальним. Це так?

— Сфера сучасного мистецтва широка і має різні сегменти. Так, ми більш заангажовані соціально. Є багато структур, у тому числі великих і впливових, які цю модель абсолютно не поділяють, займаються суто комерційним чи аполітичним мистецтвом, і їх набагато більше, в Україні зокрема. Звісно, в останні роки територія заангажованого мистецтва дуже розвинулася практично по всьому світу. До неї належить і Фонд Ігора Забеля плюс мережа споріднених організацій. На щастя, тепер, коли робиш соціальне мистецтво, то можеш інколи отримати підтримку чи визнання. Що не є ознакою того, що ця модель якось домінує. Але мистецтво як мінімум ще з авангарду ХХ століття приречене бути в певному сенсі інтернаціональним. За нашу 10-річну історію ми не раз були приємно здивовані, виявляючи, що незалежно одне від одного, в різних контекстах і країнах є митці або групи, які поділяють наші ідеї. Мабуть, щось так складається в суспільстві. Це логічно й закономірно. Ми існуємо в глобалізованому світі, й обмін ідеями триває постійно.


ДЖОАННА МІТКОВСЬКА З ГОЛОВНИМ ПРИЗОМ ФОНДУ ІГОРА ЗАБЕЛЯ

— За що вам надали Премію?

— Формально її вручаєть чотирьом переможцям раз на 2 роки. Є головна премія та три гранти. Основною премією відзначили Йоанну Митковську, директорку Музею сучасного мистецтва у Варшаві, власне, засновницю цього музею. Вона отримала, крім премії, можливість нагородити цією субпремією тих, кого вважає за потрібне — і вона обрала нас. Причиною стало, мабуть, те, що ми цьогоріч зробили на запрошення її Музею проект «Сусіди» в межах щорічного фестивалю архітектури й урбаністики, які Музей організовує багато років. Цього року вони запросили зовнішніх кураторів, бо прагнули осмислити нову реальність Варшави, в якій нині оселилася величезна кількість наших співвітчизників, і це позначається на функціонуванні не лише міста, а й польського суспільства, яке було тривалий час моноетнічним. Імовірно, на це рішення вплинула наша участь у цьому проекті.

— Як вам вдається залучати кошти?

— Ймовірно, секрет нашого виживання в тому, що ми, як я вже казав, десь посередині між неформальним колективом та організацією, до того ж працюємо одразу на кількох полях, що дає більше простору для маневру. Ми комбінуємо мистецтво з академічними, гуманітарними студіями. Є фонди, що підтримують таку діяльність, щоправда, майже всі вони — в країнах Євросоюзу. Постійного штату, офісу, приміщення в нас останнім часом немає — так легше виживати.

— Як змінилася українська арт-сцена після Майдану?

— Відповідь залежить від того, що мати на увазі під сценою. Мені здається, що період активного розвитку і творчої енергії в сфері організованого мистецтва був у 2005—2013 роках. Якраз напередодні революції ця енергія, що оживляла насамперед Київ, пішла на спад — не знаю чому, це інтуїтивне відчуття. Але якщо подивитися на це з ширшої перспективи, то ситуація стала цікавішою. З’явилися нові пограничні форми, яким навіть непотрібна галерея — між візуальним мистецтвом і кіном. Усе більше людей, які не є формально ані фаховими художниками, ані кінорежисерами, роблять досить цікаві відео- і кінороботи. Відеомистецтво нині вигідно вирізняється на тлі інших медіа. І це пов’язано з загальним оживленням рухомого зображення після Майдану. Наче з нізвідки з’явилася кіна як не лише поодинокі роботи, а як спосіб осмислення реальності, і це так само зачепило візуальне мистецтво. От найцікавіше — це такі пограничні явища, коли в одній сфері щось відбувається, а споріднені з нею зони теж активізуються.

— Що взагалі треба українському мистецтву, аби бути поміченим в Європі?

— Насамперед у жодному разі не думати про те, що зробити, щоб бути помітними там. Це модель мислення — вгадати бажання пана — яка завжди і майже без винятків веде до протилежних результатів. В Україні вже цілі покоління змарнували себе оцими спробами вгадати кон’юнктуру.

Необхідне створення свого інституційного і художнього контексту. Частиною світового процесу неможливо стати, навмисно намагаючись туди вбудуватися. Важливіше створити формальний чи неформальний опис того, чим є своє мистецтво, яке його місце стосовно так званого глобального контексту, який насправді якраз і є синергією різних менших контекстів. Повторюся — авангардне мистецтво завжди інтернаціональне, його не зробити в окремому закутку, а в різних ситуаціях різні люди реагують на навколишній світ у подібний спосіб.

— Які плани ЦВК, після такого визнання?

— Я не сказав би, що премія радикально вплине на наші плани. Робитимемо ті речі, які й робили останні роки. Зокрема — наш архітектурний проект на вулиці Петрівській, де ми збудували разом із Олександром Бурлакою базову інфраструктуру для підтримки художніх процесів на одній дуже цікавій, хоча й занедбаній території, де вже тривалий час вирує цікаве контркультурне життя. Там відбувся фестиваль, але те, що ми там зробили, розраховане на довготривале використання, і з настанням весни ми це розвиватимемо. До речі, цей жанр архітектурного втручання в місто називається «архітектура надзвичайного стану». Ми працювали з нею — і раптом ввели воєнний стан, хай і не в Києві. Може, час отакої архітектури й прийшов.

Друге, важливе: власне кампанія навколо «Лтючої тарілки», існуванню якої як культурного об’єкту загрожує будівництво нового ТРЦ. Наступний рік буде вирішальним. Ми працюємо з Юр’євим і з усіма залученими організаціями, включно з Міносвіти, намагаємося вийти з цієї ситуації з позитивними для культури наслідками. Це те, що я можу сказати з хисткою впевненістю.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Любляна — Київ. Фото — Нада ЗГАНК (Nada Zgank) для Igor Zabel Association
Газета: 
Рубрика: