«Нас тільки двоє на світі...»

Адресувалися ці слова не тільки ліричній героїні твору, а й реальній жінці з його чернігівського буття. Звали її Олександра Іванівна Аплаксіна (1880—1973 рр.). Хто ж вона? Ким була для українського класика? Чому тривалий час її ім’я було під якоюсь негласною забороною, у офіційній біографії письменника представляли широкому читацькому загалу тільки одне, ретельно цензуроване, але якесь, наче поранене, крило його творчого натхнення?

МУЗА ПИСЬМЕННИКА

Мабуть, у кожного Данте мала бути своя Беатріче, натхненниця, Муза, яка змушувала серце Поета народжувати те, що має залишатися навіки у вдячній пам’яті людства. Свою Беатріче Данте бачив лічені рази в житті. Беззмінно ж поруч була поетова дружина, про існування якої мало хто знає взагалі. Леся Українка в своєму знаменитому вірші про жінку Дантову назвала її «забутою тінню».

У класика української літератури Михайла Коцюбинського все було начебто навпаки — його дружина Віра Устимівна (1863—1921) ніколи ніякою тінню не була — відома громадська діячка, багатодітна мати й господиня літературного салону. Такою забутою тінню скоріш за все була зовсім інша жінка — молодша від нього на шістнадцять років Олександра Аплаксіна, яка, полюбивши письменника, свідомо не зазнала щастя подружнього життя, материнства, бо не дозволила собі зробити будь-яких рішучих кроків, щоб забрати письменника з сім’ї. Не шукала вона для себе й іншої пари — у неї був і назавжди залишився тільки Михайло Михайлович Коцюбинський, «її комік», як він часом підписував свої листи до неї. «Если великий Данте имел свою Беатриче, — писав 1909 року Коцюбинський, — то пусть позволено будет мне, обыкновенному смертному, иметь свою Беатриче — Шурочку, любовь которой зажигает во мне огонь и согревает сердце».

Їхні поштові скриньки у вилозі Шуроччиного жакета або в парасолі. Нечасті побачення десь на вулицях рідного Чернігова, прогулянки, розмови. Й розпачливі нарікання на погоду, коли вона не давала їм зустрітися. Він писав їй і з сусідньої вулиці, і зі столу, який стояв зовсім поруч у Чернігівській губернській земській управі, де їм довелося служити. Писав до коханої у каюті річкового пароплава, у вагоні потяга, на борту морського судна й у лікарняній палаті. Ці листи — безцінний інтимний щоденник письменника, подекуди дуже близький до духовної сповіді. Він писав їй з Карпат, де народжувалися його «Тіні забутих предків», зі своїх поїздок до друзів, з острова Капрі, де довгий час лікувався в останні роки життя. Ті листи не лише вражаючий документальний літопис життя, не тільки відгомін найменших, найтрепетніших порухів закоханої душі Коцюбинського, але й неймовірні, багатовекторні заглиблення у творчу лабораторію письменника: «Звичайно Михайло Михайлович розгортав передо мною схему майбутніх творів, ділився своїми сумнівами, просив поради» (Олександра Аплаксіна «Сторінки спогадів»). Йому необхідно було комусь проговорити те, що вирувало в душі, перед тим, як чергова новела ляже на білий аркуш.

Так було з новелою «Цвіт яблуні», — першим твором Коцюбинського, який вона прочитала українською. Після Шевченка це було друге, надзвичайно яскраве враження російськомовної дівчини — золотої медалістки, народженої в Олонецькій губернії (нині Вологодська область) Росії, яка змушена була по смерті батька опікуватися матір’ю-вдовою з мізерною пенсією по втраті годувальника та шістьма молодшими братами й сестрами. Іноді він сам читав їй нові твори.

І враження ці були для його Шурочки незабутніми: «Читав Коцюбинський гарно — спокійно й виразно. Читав він «Цвіт яблуні».

Скінчивши читання, Коцюбинський підійшов до мене. Хтось приніс йому стільця. Я, між іншим, спитала Михайла Михайловича, чи вмирала в нього дитина.

— Ні, — відповів він». (Олександра Аплаксіна «Сторінки спогадів»).

Так вона поступово починала розуміти те, що поруч із нею митець надзвичайного таланту. А він потроху, але цілеспрямовано вводив її у свій літературний світ, долучав її до своєї рідної мови й культури.

З роками цей його світ стане й для неї рідним і дорогим. Племінниця письменника, літературознавець Михайлина Коцюбинська згадуватиме пізніше: «Людина російської культури, тітка Шура, хоча й, звісно, добре знала українську мову, не зважувалася нею говорити, соромлячись свого прононсу. Щоб зробити їй приємність, я іноді читала їй Коцюбинського — вона побожно слухала, випроставшись у кріслі й поринувши в якісь знані тільки їй світи...«( «Мати свою Беатріче...»).

Вони мріяли бути разом, але ці мрії виявилися ілюзією: їх перекреслив непереборний конфлікт між обов’язком і почуттям. І, за образним висловом, Михайлини Коцюбинської ту власну іпостась щастя Олександра Аплаксіна гідно пронесла крізь усе своє життя: «Уривчасті побачення, гострота щастя від зустрічі (зізнається, що з кожного побачення повертається буквально п’яний від щастя), радість очікування і згадування. Залежність від невблаганних суто зовнішніх чинників, передусім від погоди. Холод, дощ сприймаються як особисті вороги: «Злюсь на погоду: эта стена холода разделяет меня с моей милой, родной деткой»; «мы с тобой поистине «лишенные крова» (Михайлина Коцюбинська «Мати свою Беатріче...», с.320). Це була любов без інтиму. Але та любов, яка, здавалося, давала їм набагато більше: «Ты наполняешь мою жизнь так, как солнце в полдень воздух» (лист 1906 року). Добре відомо, що Михайло Михайлович дуже любив сонце і називав себе «сонцепоклонником». «Мій бог — сонце», — писав і говорив не раз він мені» (Олександра Аплаксіна «Сторінки спогадів»). Олександра асоціювалася у нього з улюбленим, довгожданим сонечком. Письменник мав хворе серце. Й іноді тією своєю (може, й надмірною) любов’ю до сонця він навіть шкодив собі, бо міг переборщити із засмагою, а потім ще довго хворіти.

РОМАН У ЛИСТАХ

Життя Коцюбинський сприймав як творчий процес, свідчитиме Михайлина Коцюбинська. Всюди шукав можливості реалізувати себе як письменник. Так, уже на порозі смерті, в лікарні, вийнятий із живого життя, шукав матеріалу — у книжках. Відкривав, аналізував, порівнював Джека Лондона з Максимом Горьким та Бретом Гартом. А листи для нього були своєрідними творчими «запасниками». У цьому контексті дуже важливе й таке твердження Михайлини Коцюбинської: «До речі, подібність описової частини листів Коцюбинського до дружини й до Аплаксіної, якої не можна не помітити і якою не раз дорікали письменникові, багато в чому пояснюється саме цим».

Він описує процес полювання на акулу (1910 р.), міста, де він подорожував — наприклад, Константинополь (1910 р.) або Відень: «Вечер провел довольно «безумно», на Пратере (парк на несколько верст с развлечениями для народа), катался на американских горках, — даже дыхание захватывало, а женщины визжали невероятно. Поднимался на колесе высоко над городом, был на грандиозном балу венской прислуги и всяких подонков (очень интересно) и вообще провел вечер очень интересно» (1909 р.). Ми сьогодні зазвичай згадуємо «Віденський вальс» Штрауса або якісь особливі «віденські» бали для еліти, які сьогодні увійшли в моду навіть у Києві, а виявляється, віденці у часи Коцюбинського проводили такі бали не тільки для знаті, але й для «простолюдинів».

А подальший опис гірського пейзажу справляє враження справжнього словесного діаманту-новелетки: «Если бы ты видела, какая оригинальная картина получается здесь в горах во время дождя. Тучи плывут низко, цепляются за горы, сосновые (собственно еловые) леса, кажется, дымят. Точно горные потоки кипят и подымают облака пара. Вот туча закутала вершины, вот уже исчезла целая гора, наконец вся долина (котловина), как горшок до краев, наполненяется тучей, ничего не видно. Наконец из тучи показалась где-то вершина, плавающая в туче, как по морю. Я не раз испытывал такое чувство, точно вся Криворивня поднялась в небо и плывет среди туч, как аэроплан» (1911 р.).

Він захоплено придивляється до художніх деталей, які можуть стати окрасою його нових новел — «погода положительно невозможная: вот уже две недели почти непрерывно падает дождь, со всех гор ринут в долину потоки и водопады, все горы шумят и поют, а река Черемош просто ревет и с такой быстротой несет мутные воды, что вся покрыта пеной, словно кипит в своем каменистом русле». Відгомін цього пейзажу можемо знайти, наприклад, у «Тінях забутих предків». Письменник часом дивує і навіть лякає своєю відчайдушною сміливістю: «Дараба» мчится по вспененной реке с удивительной быстротой среди скал и порогов. Это восхитительное, хотя немножко опасное путешествие, т.к. раньше как через семь часов остановиться нельзя и бывают случаи, когда дараба разбивается о скалы. Но волков бояться — в лес не ходить. Надеюсь быть целым и невредимым и, кроме того, с запасом впечатлений. Но все зависит от погоды» (1912 р., Криворівня). У листі до дружини цього періоду поет Олександр Олесь, який мав намір подорожувати разом із Коцюбинським, пояснює це специфічно гуцульське поняття «дараба» так «дерева, зв’язані докупи, сплавляють по бурхливому Черемошу», тобто це гуцульські плоти. Збереглося унікальне фото, на якому екстремал Коцюбинський на тій дарабі з Чорного Черемошу разом зі знаним фольклористом, етнографом і перекладачем, секретарем Наукового товариства імені Шевченка у Львові Володимиром Гнатюком та пані Будзиновською 1910 року.

Тут він знаходить собі нових друзів, майбутніх своїх героїв, таких, як оцей граційний супутник горосходжень письменника — «мой конь-гуцул удивлял меня своей отвагой и ловкостью: он сходил в такие пропасти, влезал на такие скалы, что я потом, оглянувшись, не хотел верить, что был там. А конь ступает, как балерина, легко и грациозно, не руководимый мною, а руководящий» (1911 р., Криворівня)».

Увечері 5 червня 1908 року Михайло Коцюбинський у супроводі поміщика-мецената Євгена Чикаленка прибув на відпочинок до його маєтку в селі Кононівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині — Драбівського району Черкаської області, за 20 верст від Яготина), де пробув до 30 червня. Тут народилася одна з його найкращих новел «Intermezzo». Тут він мав щасливі хвилини поетичного занурення в небесну голубінь, і його творча фантазія творила нові й нові коцюбинськівські метафори: «Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину». На світлинах того часу й у листах того періоду ми бачимо будинок Чикаленків, де у червні 1908 року мешкав Коцюбинський і з якого «списав» дім, у якому мешкає герой його хрестоматійної новели. Бачимо вівчарок Чикаленка — «мелянхолійну» Паву, «солідного, розважного» Трепова і «чистого сангвініка» Оверка — героїв новели «Intermezzo». Вони — також на світлині серед ілюстрацій до книги «Листи до Олександри Аплаксіної».

Якісь нові, надзвичайно свіжі й світлі відчуття надиктовує йому поетична муза: «Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка»; «Сейчас я один в имении. Кругом — бесконечный простор полей, целый океан влажного, солнечного воздуха. Представь себе меня, идущего бесцельно вдоль зеленых полей. Не дорожу временем, пью воздух и бронзирую лицо на солнце. Со мной только что спущенные с цепи три громадные белые овчарки, злые и неукротимые: Трепов, Пава и Оверко. Приятно и жутко смотреть на их дикие курбеты во ржи, зная, что, еще не освоившись, они могут броситься на тебя» (лист до Аплаксіної).

Він присвятив «Intermezzo» кононівським полям. Йому й справді було тут вільно й затишно: «Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твое сердце, хочется очиститься и отдохнуть. Какая чудная вещь молчание, как облагораживают и возвышают эти бесконечные пространства земной и небесной красоты. Я просто сливаюсь с этой, голубой и зеленой, чистотой и сам становлюсь спокойнее и чище». І зізнається коханій: «Здесь, знаешь, все-таки хорошо. Много простора. Все больше ходил среди полей, теперь думаю провести два-три дня в лодке, среди зарослей камышу, водяных лилий и цветов. Кое-что прибавится в душе, кое-что попадет в записную книжку, которую я очень беспокою».

І Євген Чикаленко своєю самовідданою й звитяжною працею в ім’я України, і Михайло Коцюбинський новелою «Intermezzo» заслужили, щоб у тій дивовижній Кононівці постав літературно-мистецький меморіальний музей. Але й сьогодні, через багато літ після прочитання кононівського репортажу якогось журналіста, у мене мурашки по тілу йдуть — там повідомлялося, що у радянський час конфісковану чикаленківську садибу перетворили на птахофабрику, і стіни дачі одного з найзнаменитіших меценатів української культури навічно просякли відповідним курячим духом. Яке вже там «Intermezzo»!..

Свої листи до коханої Коцюбинський писав здебільшого російською — так спілкувалися вони на службі, такою мовою від народження говорила його люба Шурочка. Але іноді, забуваючи про все на світі, він говорить до неї українською, таким чином вихлюпуючи з душі цілий шквал до часу затаєних почуттів: «Вибачай, моя голубко, що я не зараз одповів на твій останній лист: три дні я був у дорозі, їздив на ярмарок в Лубенщину, а звідти в Лубни. Ярмарок цей незвичайний, такого я не бачив. Місце — дике, долинка серед високих гір, порослих лісом, в долинці криничка. Тисячі селян з’їздяться сюди тільки для того, щоб цілу ніч не спати. Кожне село стає окремим гуртом і цілу ніч співає. Цілу ніч, до самого сходу сонця, співає долина, співають гори сотнями хорів, горять скрізь вогні і свічки на рогах волів. Щось незвичайне. Як побачусь, розкажу тобі про все. Звідси з’їздив у г. Лубни, дуже гарне місце, і цілий день катався по річці Сулі, такій гарній, що трудно описати. Верстов 15 проїхав водою, а може й більше. Сьогодні знов їду на один день, а завтра напишу тобі довшого листа, бо сьогодні дуже хапаюся. Коні вже стоять запряжені. Голубочко моя, дорога моя дитино! Я так скучив за тобою, що б я не отдав, щоб хоч на хвилинку притиснути тебе до серця! Ти таку приємність зробила мені, що хочеш мати од мене українські листи. Пишу їх охоче» (1908 р., Кононівка).

Він називав її пташкою, квіточкою, вранішнім сонечком, голубкою, серденьком, своєю (і навіть духмяною!) весною, дочкою й дитинкою, Шурочка й Шурок. «Пік» листування Коцюбинського з Аплаксіною припадає на останні роки життя письменника, коли хвороба загрозливо посилилася, поглинала й диктувала все, визначала стратегію життя. Хіба ж реальні в такій ситуації докорінні зміни житейського статусу? Гадаю, що письменник (як і його адресатка) дуже чітко усвідомлювали це» (Михайлина Коцюбинська «Мати свою Беатріче...».

«INTERMEZZO»...

Першопублікацію листування Михайла Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною здійснив 1938 року відомий свого часу літературознавець Ілля Стебун — рідний брат відомого українського поета Абрама Кацнельсона. Те видання було піддане різноспрямованому цензуруванню, а коментарі до листів були недостатньо глибокими, не позбавленими фактологічних неточностей і почасти виразно тенденційні. Крім того, Стебун приклав немало зусиль для демонізації образу Віри Коцюбинської, чим компрометував письменника і ображав пам’ять його дружини. Адже завданням публікатора було зробити таку собі навкололітературну сенсацію.

Немає у тому давньому виданні і 113-ти унікальних ілюстрацій, на яких бачимо не тільки портрети Михайла Коцюбинського і Олександри Аплаксіної, їхніх знайомих, пейзажів тих місць, з якими пов’язані їхні життєві дороги, вже згаданих нами кононівських полів, яким присвячене «Intermezzo», немає Кармели і Енріко — виконавців «Тарантелли» та Блакитного гроту на Капрі, які свого часу так вразили письменника, нема якихось малюнків з письменницького нотатника, фото Коцюбинського на капрійському пляжі й риболовлі в компанії з Максимом Горьким, нема світлини у палаті терапевтичного факультету клініки Університету св. Володимира у Києві і багатьох-багатьох інших...

Крім Іллі Стебуна, досліджували цю тематику й публікували свої роботи про це Олекса Ющенко, Елеонора Блажко, Іван Денисюк. Було якесь доволі піратське видання 1999 року, в якому повторилися всі похибки 1938-го.

У виданні, яке Ілля Стебун здійснив 1938 року, були вміщені далеко не всі листи, дещо не було на той час знайдено. У багатьох місцях з цензурних міркувань робилися купюри (подеколи знімалася й ціла сторінка тексту!). Особливо постраждали освідчення письменника в коханні: «а я ведь трепещу, когда думаю о тебе» (с.335, №217) і безліч подібних «заборонених» висловлювань. Пропуски в текстах не були ніяким чином пояснені, а часто й не відмічені спеціально, тому в листах зяяли лакуни — на місці згадок про Федора Шаляпіна, Грушевського, «міліонера Терещенка», вилучено абзаци про синів письменника — розстріляних в часи першопублікації «зрадників Батьківщини». Не було місця й для надзвичайно важливих свідчень, як, наприклад, оці: «Одна есть черта, свойственная самоучкам: он боится, чтобы его не приняли за необразованного человека и потому щеголяет разнообразными знаниями без всякой надобности». Це про Горького.

12 грудня 1911 р. Коцюбинський описує різдвяну процесію на Капрі (на це звертає увагу Михайлина Коцюбинська): «Когда-то люди носили так идолов, затем Христа (, потом будут носить какую-нибудь статую свободы — и так в бесконечность — назад и вперед. И чувствуешь себя одним из звеньев большого кольца человеческой жизни)» (текст у дужках було вилучено). Особливо вражають всі ці вівісекції над текстом у виданні 1999 року, коли потреби в них уже не було — просто це видання повторювало попереднє». А ті, хто перевидавав, не навантажували себе зайвою звіркою публікацій з автографами.

Ці «пробіли» автоматично були повторені й у перевиданні 1999 року. У зв’язку з цим Михайлина Коцюбинська у своїй статті «Мати свою Беатріче...» стверджує: «На прикладі цього препарування листів Коцюбинського, яке свого часу було нормою ідеологічного проникнення в усі пори тексту, усвідомлюєш, наскільки змінилася на краще атмосфера, в якій живемо і працюємо. Ми швидко звикли до абеткової свободи слова, сприймаємо її як належне, і зіткнення з такими недавніми цензурними реліктами дуже корисне, освіжає пам’ять».

Освіжити нашу національну пам’ять необхідно було великим науково-монографічним виданням, яке у безлічі різноманітних деталей, відтінків, контекстів розкривало б значний відрізок життя Михайла Коцюбинського, підтверджуючи те, що «Творчість і кохання до жінки для нього — то справді речі одного емоційно-психологічного ряду». Показовий факт, який засвідчує Іван Денисюк: листування, видане Іллею Стебуном 1938 року, було викрадено майже з усіх бібліотек. Отже, книга читачам була й є потрібною, але здійснити її треба було в зовсім іншому, не одіозному й зухвало цензурованому виданні. Таке фундаментальне видання листів Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної (640 сторінок) здійснене видавництвом «Критика» 2008 року. Задумав цей грандіозний проект улюблений автор «Дня», професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко. У здійсненні того задуму брали, крім нього, активну участь Михайлина Коцюбинська, Галина Степанець, Борис Черняков, Віктор Дудко, Алла Диба та Степан Захаркін.

У цьому унікальному виданні вміщено 335 листів і записок Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної (1904—1913 роки), а також доповнення, у які увійшли «Сторінки спогадів» Олександри Аплаксіної, «Нові матеріали до біографії Коцюбинського (1902—1913)» ( Сюди увійшли такі дослідження: 1) Коцюбинський та його оточення в Чернігівському земстві; 2) Коцюбинський на Капрі; 3) Коцюбинський та його російські видавці; 4) хвороба і смерть). Тут подані документальні свідчення про співробітників Оціночно-статистичного бюро Чернігівського губернського земства на 1 квітня 1902 року, листи чернігівської знайомої Михайла Коцюбинського Ольги Пустосміхової до доньки письменника Ірини Коцюбинської (за 1961—1970 роки), записи про Коцюбинського у щоденнику знаного російського видавця Костянтина Пятницького (за 1910—1912 роки), листи й рахунки книговидавничого товариства «Знание» Коцюбинському (1911—1912 років), проспект Книговидавництва письменників у Москві, надісланий Коцюбинському 1912 року, лист російського журналіста і видавця Ніколая Кльостова (Ангарського) до Коцюбинського з Москви від 5 грудня 1912 року та «Історія хвороби Коцюбинського за 1912 рік».

Приблизно половина книги охоплена скромною назвою «Додатки». Вона містить дуже гарну статтю нашої незабутньої Михайлини Коцюбинської «Мати свою Беатріче...», грандіозні, по-справжньому фундаментальні коментарі (243 сторінки з 640-ка!), на які спромігся кандидат філологічних наук Степан Захаркін, де він дослідив навіть квіточку, яку колись Коцюбинський надсилав коханій з острова Капрі. Тут же представлено декілька покажчиків.

Михайлина Коцюбинська розповідає у своїй статті «Мати свою Беатріче...»: «Для мене Олександра Аплаксіна — не просто персонаж української літературної мітології, а цілком реальна, з плоті й крові, тітка Шура зі світу мого дитинства. Вона часто бувала в чернігівському музеї Михайла Коцюбинського, і не просто як офіційна особа, а як друг нашої родини. Жила в типовому чернігівському дерев’яному будиночку із садком на вулиці Урицького разом із сестрою Зінаїдою та її родиною. Часто лишалася в нас на кілька днів, особливо коли батько десь виїздив, щоб нам із матір’ю було не так самотньо».

Переживши стрес від утрати коханого й тяжку побутову травму, вона осліпла, але продовжувала трепетно зберігати листи коханого, завжди добре пам’ятаючи його слова: «Две только вещи тяжело переносятся: разлука с тобой и невозможность писать» (Олександра Аплаксіна «Сторінки спогадів»). Адже він не раз жартома зізнавався Аплаксіній: «Да, милостивая государыня, у Вас имеется соперница. Блондинка она или брюнетка — решайте сами, но соперница несомненная: это m-lle Литература, ревнивая и страстная особа. Но мы сумеем помирить ее с Вами и будем жить вместе в любви и согласии. Не правда ли?» (1911 р.).

У тих своїх листах вони намагалися дізнатися одне про одного якнайбільше, обов’язково цікавили якісь побутові деталі, одяг, їжа, стан здоров’я й настрій. Деяким дослідникам це здавалося якимсь грубим міщанством, егоїзмом, гурманством. Михайлина Коцюбинська намагається посутньо дискутувати з ними, вважаючи, що все це природні поривання, особливо тоді, коли не можеш щодень реально опікуватися дорогою людиною: «Соломію Павличко, авторку епатажної розвідки «Пристрасть і їда: особиста драма Михайла Коцюбинського», з якою не раз полемізуватиму, дратує надмірна «прозаїчність» у стосунках Коцюбинського й Аплаксіної: він турбується, чи тепло вдяглася, чи не застудилася, чи поправилася під час відпочинку тощо. Я ж убачаю в цьому якусь мимовільну компенсацію віртуальности їхніх стосунків, якийсь ерзац нормального подружнього життя, родинних буднів, потребу «прози» для життєвої повноти й реальності».

Михайлина Коцюбинська звертає увагу на надзвичайно важливі спостереження дядька-письменника: «Йому імпонує внутрішня культура італійців, любов до мистецтва («тут даже кухарка, стоя у плиты, между одним и другим блюдом пишет стихи» — 12 червня 1909 р.), пієтет до своєї культурної спадщини, музикальність. Добрий естетичний смак, темперамент, чуття гідности. Залюбки згадував такий епізод: шукаючи, де полагодити взуття, запитав перехожого, чи тут живе чоботар. Почувши це, старий майстер-італієць вистромив голову з підвального віконечка й поправив його: «Тут живе синьйор чоботар» (Михайлина Коцюбинська «Мати свою Беатріче...»).

Дивним чоловіком був цей Коцюбинський!.. Багато з наших землячків не намагаються й рідної мови вивчити, не кажучи вже про чужі, а цей «комік» в одному з листів 1910 року зізнається в тому, що «делаю приятное открытие, что я еще не забыл турецкого языка, чем вызываю удивление правоверных».

Він ще мріяв про поїздку до Швеції, мав зустрітися зі шведським письменником Юханом Августом Стриндбергом, довгий час підтримував дружні зв’язки й листування зі знаним шведським славістом і перекладачем Альфредом Антоном Єнсеном. У цьому листуванні ми зустрічаємо безліч цікавих подробиць того, що Михайлина Коцюбинська називала «повнотою життя, суверенністю внутрішнього «я», постійного джерела світла й тепла, потужного творчого імпульсу». Надзвичайно цікаве й таке її спостереження: «Читаючи листи Коцюбинського з-за кордону, не можна не звернути увагу на його органічну самозрозумілу вписаність у європейський культурний простір. Провінціял-чернігівець чується як риба у воді не тільки в Італії, а й у Відні, Константинополі, почуває себе «європеєм», якщо користуватися улюбленим визначенням Миколи Лисенка».

Олександра Аплаксіна у своїх спогадах свідчить: «В 1911 році Київське товариство допомоги українській літературі і науці ухвалило видавати Коцюбинському дві тисячі річного утримання. Я добре пам’ятаю день, коли Михайло Михайлович поділився зі мною незвичайною радістю» (с.267). На превеликий жаль, та допомога прийшла запізно чи то життя Коцюбинського закінчилося так рано, у страсну п’ятницю 12 квітня 1913 року вдома в Чернігові. Напередодні, у страсний четвер, у нього стався тяжкий серцевий напад. Його останніми словами були: «Жити хочу, жити!!». Але зболіле, стомлене серце зупинилося, і 15 квітня його ховатимуть на кручі чернігівської Троїцької гірки.

Незважаючи на заборону дружини, в труну поклали вінок з цвіту яблуні, який спершу приснився Олександрі, коли вона ще не знала про те, що втратить коханого, а вже потім вона його сплела. Кохана ішла за труною Коцюбинського, а потім ще шість довгих десятиліть жила пам’яттю про нього.

Знайома Коцюбинського Персида Березняк згадувала: «Усі, кому довелося працювати з Михайлом Михайловичем Коцюбинським, глибоко поважали його; на роботі він завжди був спокійний, чемний, ввічливий, надзвичайно стриманий. Прийшовши на роботу, він вітався за руку з усіма своїми співробітниками, потім починав працювати; ніколи він нікого не ображав, не гримав, а якщо треба було зробити зауваження, він тихо, спокійно робив його. Не тільки сам він був завжди чемний, але ніхто ніколи не дозволяв собі сваритися між собою, ніяких спліток, ніяких склок не було».

Спогадаймо ж і ми сьогодні добрим і теплим словом цих людей, які вміли любити одне одного й цю землю, свою рідну Україну, і світ, який відкривався перед ними і який вони трепетно передали у спадок нам, нащадкам.

Фото з книги «Михайло Коцюбинський. Листи до Олександри Аплаксіної»