«Небезпечний»... режисер

У Київський ТЮГ на Липках наприкінці минулого тижня завітав із Криму режисер Тарас Мазур. Ще недавно це не було би подією — режисери і мають приходити у театр. Але у випадку з Тарасом — це особлива історія. Він приїхав із Севастополя, з міста, яке рашисти з «города русской славы» вмить перетворили на город «русского бесславия». Режисера Севастопольського театру імені Луначарського  не просто звільнили з роботи з порушенням законодавства (за те, що він бував на Майдані),  а його заарештували та протримали цілий день у полоні!  Про те, як це було й як його арешт та звільнення з роботи сприйняли у колективі, де він пропрацював більше року, Тарас Мазур розказав «Дню».

— Переїхавши до Севастополя з Білої Церкви, де ви шість років пропрацювали після Харківського університету мистецтв, певно, тішилися такій удачі? 

— Так, ми з дружиною дуже тішилися, коли переїхали до Севастополя, де почали працювати в Театрі ім. Луначарського. Море, сонце, театр, відомий колектив... Що ще може бути кращим? А потім почався Майдан. Вперше туди я поїхав на вісім днів ще у грудні, коли трапилися перші штурми й хотіли захопити КМДА. Коли ж повернувся у Севастополь, то в театрі мені сказали, що роботу над виставою, над якою вже почав працювати, переносять на рік. Мовляв, немає грошей на постановку. Думки про те, що це неспроста, звичайно, заворушилися. Але я їх відігнав, подумав, що все може бути, якщо такі події у державі, можливо, справді немає грошей. Спробував знайти щось камерне, і почав роботу над п’єсою «Сублімація кохання» Бенедетті. Там усього три дійові особи. Однак і цю роботу відмінили... Тоді я вдруге поїхав на Майдан (подумав, якщо роботи немає, то чого даремно сидіти без діла).  Третій, четвертий раз поїхав у Київ, правда, вже ненадовго -всього на два-три дні. А потім Майдан закінчився. Я, між тим, все не міг розпочати репетиції, директор Вадим Альбертович Єлізаров мені говорив, що тільки-но з’явиться можливість, відразу розпочну роботу. І от 24 березня, коли художній керівник  театру Володимир Володимирович Магар скликав загальні збори колективу, мені дали на підпис наказ про те, що проти мене розпочато службове розслідування. Мене звинувачували у прогулах за ті дні, коли я був на Майдані. Незважаючи на те, що в нас ненормований робочий день і мені не давали розпочати репетицій, а значить я міг доводити свою правоту, я все ж підписав цей папірець — було зрозуміло, що правди я вже тут не знайду. Як тільки розпочалися збори, до залу зайшли чотири особи в балаклавах у козацькій формі, взяли мене «під білі ручки», вивели й відразу одягли на голову мішок.

— І все подальше відбувалося з мішком на голові?

— Так, за винятком того моменту, коли мене, немов злочинця, фотографували у профіль і  анфас. Після цього знову одягли на голову мішок, і почалися розмови про те, як мене заріжуть, потім  про те, що буде з моїми рідними й яка я «курва», оскільки на Майдані був, а значить, не люблю Росію. Все допитували, за що я її так не люблю. А я ж на Майдан поїхав не через те, що не люблю Росію, а через те, що люблю Україну. Хтось підходив і казав, щоб я помолився, згадав рідних, яких вже ніколи не побачу...

— Страшно було?

— Я не молився, бо ще тільки визріваю для віри. Мабуть, радянська спадщина дається взнаки, поки не дійшов до Бога. Щодо страху, то спочатку, звичайно, боязно було. А потім, коли ти розумієш, що нічого змінити не можеш, залишається тільки «Слава Україні!» — попускає. Врешті-решт мене привезли, як я зрозумів із розмов, у комендатуру й посадили в камеру. Там дуже все суворо було. Наприклад,  у туалет не випускали годин п’ять, хоча два рази викликали на допит. Головне звинувачення полягало у тому, що я є одним із координаторів «Правого сектору» в Криму. Так що мені тепер «Правий сектор» за рік роботи,  певно, щось винен. Дуже багато розмов було про мою сторінку в соцмережі, де я виступав проти вторгнення Росії у Крим. Там були мої фото з Майдану, що їм дуже не сподобалося. Паралельно їхня бригада шманала мою машину, яку я потім знайшов у жахливому стані. Закидали мені й наркотики, й пропагандистську літературу...

— Це так «освободители русского народа» борються з українськими бандерівцями-націоналістами?

— Мене постійно передавали з рук у руки різним силовикам, але не один із них навіть не представився, все робиться анонімно і самосуд без суду та слідства може статися в будь-який момент. Врешті решт, мене знову викликали в каземати на допит і спитали, чи маю претензії. Мішок із голови зняли, і коли ти бачиш здоровенного амбала, який тебе запитує, чи маєш ти претензії, то звичайно, ти говориш, що претензій не маєш і підписуєш відповідний папір. Віддали речі, поставили обличчям до стіни, замотали скотчем очі й сказали, що везуть відпускати. Посадили в мікроавтобус, охорони було п’ять-шість осіб...

— Такий ви небезпечний?

— Такий я, театральний режисер, небезпечний! Везли хвилин сорок, і я подумав, що якщо так ретельно готовляться, до, певно, «відпустять»... Врешті, приїхали,  вивели з машини, повіяло морем і... ялинками. Сказали йти і рахувати до ста, і тоді я побачу свою машину. Я йшов, рахував і думав, коли вже будуть стріляти... Але коли почув, що рушила їхня машина, то зняв з очей скотч. Було близько десятої вечора, я був за містом. Знайшов свою роздовбану машину і поїхав додому. Коли наступного ранку прийшов у театр, то заступник директора Анжела Едуардівна сказала: «Пишіть заяву на звільнення, бо ви в нас не любите Російську Федерацію, ви бандерівець, у вас у Контакті жахливі фотки»  і т.ін. Художній керівник цього разу зі мною не зустрівся.  Так закінчилася моя праця в Театрі ім. Луначарського.

— А як творчий колектив відреагував не лише на ваше звільнення, а й на арешт?

— Ще за два дні до арешту актори кричали мені: «Фашист, як тебе досі не розстріляли!» Тому я і заяву написав, бо як після всього працювати в такому колективі! Лише людей п’ять-шість із усього творчого складу (а в театрі близько сотні людей) тихо висловили обурення тим, що зі мною під час арешту повелися грубо. Але при тому вони впевнені, що Росія діє правомірно, що Крим має бути у складі РФ! Зараз дружина з дитиною поїхала до батьків, а я — у Київ. Буду шукати роботу, аби забрати сім’ю у столицю.

P.S. Коли готував до друку цей матеріал, у соцмережах надибав цікаву статтю севастопольця Бориса Ескіна «Когда раскалываются сердца». Дуже рекомендую почитати, оскільки автор там у питанні «слави Севастополя» розставляє всі крапки над «і». До того ж він — колишній завліт Севастопольського театру ім. Луначарського, і можна бачити, як деградував колектив без таких людей, як Борис Ескін, чи, наприклад, Роман Мархолія.

Певно, після повернення Криму Україні доведеться дати театрові іншу, більш сприятливу для культури назву, бо покровительство комуняцького «наркома просвещения» не кращим чином впливає на моральний дух колективу. Не можуть люди, які свого колегу готові віддати на розстріл лише за те, що у нього інші погляди, сіяти розумне, добре, вічне! Що ж стосується Тараса Мазура, то він шукає роботу, однак тепер це зробити нелегко, але будемо сподіватися на краще!