Невiдома «мова» Винниченка
У Державному музеї Тараса Шевченка у Києві вперше в Україні представлено малярські твори вiдомого письменника. Володимир Винниченко (1880–1951) — талановитий український письменник, драматург, публіцист, політолог, державний діяч, одна з найцікавіших постатей ХХ століття. Свого часу у видавництві «Рух» його твори було надруковано у двадцяти трьох томах. Винниченка перекладали в Європі, його п’єси ставили у європейських театрах, екранізували. Його активна і пристрасна політична діяльність уособила всю драматичність української історичної доби початку ХХ століття. Еміграція, ідеологічна заборона на Батьківщині, самотність на чужині. Людина могутнього таланту, складного і драматичного життя, повертається сьогодні в Україну ще одним своїм хистом — малярським.
Малювати Винниченко почав, живучи під Парижем, десь у другій половині 20-х років. Певний вплив на формування початківця мала паризька школа «Еколь де Парі», в яку входили Бріяншон, Блян, Лене, Удо, італійці де Пізіс, Тоцці, українці Грищенко, Глущенко, Хмелюк. Молоді художники сповідували «культ фарби», акцентували на передачі фактури речей. Про мистецькі уподобання Винниченка свідчить його запис у щоденнику: «На виставці Сальону 1925 року. Те саме, що й щороку: портрети, голі жінки, натюрморти. Велика технічна і кольорова грамотність. Але цікаво: майже на всіх працях солодкавість, рожевий сентименталізм, — бажання не дратувати нервів глядача. Десятка півтора цікавих речей, та й то тільки досконалістю техніки, а не оригінальністю та новизною змісту».
Мистецькі поради йому надавав Микола Глущенко, український митець, який на той час перебував у Парижі. Найбільше це помітно у пейзажах Винниченка, в особливостях колористичного трактування ним у зеленаво-брунатних тонах композиційних планів, у масивному накладанні фарб для передачі фактурності речей — «Хутір «Велика Бастида», «Вечір на острові Вілен», «Закуток». Можливо, імпровізовані навчальні години Глущенка ще гостріше увиразнили мислення художника-початкiвця й проникливого письменника реаліями українського пейзажу. Тим то його «Протока на Сені», «Яблуні», «Жито» сприймаються як куточки української природи. А в «Українському пейзажі», світлому, золотаво-зеленому, із замріяних абрисів уяви відверто постає українське село з білими хатками під молодими соняхами і садками, з високою лінією горизонту і далеким небом... Певно, підсвідомим мисленням українського образотворення позначена його «Зелена весна», що нагадує український наїв із відчуттям широти і всеосяжності довкілля. «Божественно гарна днина... У травні по-літньому, як у нас у пекучу спеку, стрекотять коники. Це викликає болючу, нестерпну тугу за Україною, за могилами, степами, за бідним, пошарпаним, закривавленим і рідним, болюче рідним краєм», — пише Винниченко серпневого дня у щоденнику.
Картини Винниченка відкривають важливі відтінки його душі. Імпресіоністичного ефекту сповнена його композиція «Вітер містраль», що, до речі, теж нагадує українську стихію, дивним чином перегукуючись із картиною Миколи Бурачека «Реве та стогне Дніпр широкий». Свіжий чистий мазок художника творить реалії чужого півдня — «Пляж на півдні», «Затока в Пуелі», «Сніговий пейзаж». Бентежне серце митця шукає спокій у французькому пейзажі — «Затока на морі», «У листопаді над озером», де в осінньому колориті розлитий багряний, розвихрений, хвилюючий сум. «Життя малює фарбами сірими, дрібними, страшно буденними», — занотовує він у щоденнику. А реалістичний з романтичним забарвленням пейзаж «Сен-Рафаеля» сміливими експресіоністичними мазками художника стверджує радість буття серед освітлених яскравим сонцем дерев.
Відвертою життєвою силою інтенсивного насиченого кольору вражають натюрморти Винниченка. Експресія виразу в картині «Південні овочі» потужною життєвою енергією струмує через край полотна. Винниченкове уміння писати натюрморти завжди відзначала критика.
Окрему сторінку художнього доробку Винниченка складає його портретне мистецтво. Автопортрет, жіночі портрети, портрет дружини — глибокі в психологічному, людинознавчому плані, часто дорівнюють живописному втіленню. І, якщо іноді художника зраджує малюнок, уміле колористичне вирішення і глибина психологізму врівноважує загальне враження. Його портрети завжди створюються на фоні пейзажу, що додає особливої життєвості портретованим.
Твори Винниченка експонувалися на виставках у галереях Парижа. Сенсаційною була його участь на виставці у Львові у грудні 1933 — січня 1934 років, коли громадськість не забажала пробачити художника за його політичною постаттю.
Власне, серед причин, що спонукали до образотворчої діяльності Винниченка, його тодішній знайомий український художник і поет Святослав Гординський, називає не лише мистецьку атмосферу тогочасного Парижа, який згуртував навколо себе близько 40 тисяч митців, а й його ізоляцію на той час як письменника від читача. Саме Гординський, оглядаючи мистецтво Винниченка, назвав його «маляром далеко не аматорської міри».
Символічно може читатися Винниченкова композиція «Вітер», де стежина ніби навпіл зелені гнучкі верби і жовті осінні дерева. Саме до золота осені прямує чоловіча постать, затуляючись від пронизливого вітру.
Можливо, цей стан художник рефлексійно передав у картині «Зусилля», де міцна чоловіча постать з оголеним торсом у напруженому зусиллі прагне розігнутими руками підкову. Його зосереджене в себе обличчя зраджує граничне внутрішнє напруження. А за широким овальним вікном робітні сліпучий сонячний пейзаж iз голубою рікою.
Свого часу, відгукуючись на збірку оповідань Винниченка «Краса і сила», Іван Франко захоплено і подивовано запитував: «І відкіля ти такий взявся? Серед млявої тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників виринуло щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а вались валом, як саме життя, в суміш українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не має меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості».
