Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Оксамитовий баритон, який хвилював душу

27 грудня відомому акторові Віталію Розстальному виповнилося б 80 років
25 грудня, 2016 - 08:58
Фото з архіву Національного театру ім. І. Франка
Знаковою у творчій долі актора стала вистава «Украдене щастя». На фото: Віталій Розстальний (Михайло) та Лариса Хоролець (Анна)

До ювілею майстра сцени  у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України  відбувся вечір, у якому взяли участь  його колеги та син Віталія Григоровича — Юрій, який продовжив акторську династію Розстальних.

Звичайно, видається дивним — а то й навіть несправедливим,  що такий кремезний чоловік, такий козарлюга, яким був Віталій Григорович, півроку «не дотягнув» до свого 70-річчя. Це якщо міряти людське життя не Божим, а нашим, далеким від непогрішності розумінням того, що справедливо у цьому світі, а що ні. З іншого боку, багато хто міг би В. Розстальному позаздрити. Особливо ті його колеги-актори, чия творча доля склалася не так яскраво.

Між тим, міряти своє життя варто не чужим заздрісним оком, а  зсередини. Тобто, власним відчуттям успішності, яке не завжди співпадає з успіхом зовнішнім. Відчуттям  щастя — головного мірила вартості людського життя. Ніхто — окрім рідних, хіба що, — не скаже тепер за Розстального, наскільки щасливим він себе відчував. Хоча є підстави вважати, що він таки знав смак блаженного переживання свого буття, якого всі так прагнуть, і яке, зазвичай, розмінюють на сумнівні задоволення. Бо у Віталія Розстального було все, щоб припинити звертати увагу на зовнішні чинники свого життя й зосередитися на його внутрішній складовій.

Одразу після закінчення театрального інституту
ім. Карпенка-Карого 1963 року, де він навчався на курсі
М. Верхацького, учня Леся Курбаса, молодий актор потрапив на роботу  до Львівського театру ім. М.Заньковецької (а до того він мав щастя одружитися на жінці, яку кохав, яка чекала його з війська, незважаючи на залицяння інших женихів). П’ятнадцять років роботи на славетній сцені принесли не лише ролі, славу та любов публіки. До того ж, у 30 років Віталій Григорович почав зніматися в кіно, а згодом багато працювати і на радіо, що давало можливість розкрити різні грані свого таланту. Головне ж, що дав Львів, — співпраця зі «своїм» режисером, якого актор знайшов в особі Сергія Данченка. Він же наприкінці 1970-х забрав його разом із Богданом Ступкою, який був одним із основних сценічних партнерів Віталія Розстального, до Києва. Чи не найбільш пам’ятним їхнім сценічним дуетом стала робота в «Украденому щасті», яке Данченко вдруге поставив на сцені Театру ім. І.Франка, де Розстальний грав Михайла, а згодом — Війта, вирішивши, що вже застарий для ролі фатального коханця. Скільки їх було, чужих життів: Воронцов, Протасов, Часник, Микола Струг, Воєвода, Боцман Кобза, Понтій Пілат, генерали та маршали, воєводи й гетьмани…

Розповідаючи про свого батька, Юрій Розстальний згадував як щасливі, так і неприємні миті його життя. До перших, наприклад, належить їхня сімейна любов до пісні — «тато з мамою дуетом співали постійно: вдома, в машині, в селі». Син теж, бувало, співав разом із ними, акомпануючи домашньому тріо на гітарі. Чи не найбільш зворушливими епізодами останніх років життя Віталія Григоровича була його дружба з онукою Мар’яною, яку, за словами родичів, «любив несамовито» і яка «виросла на широких долонях діда». Нагадавши про головну колізію життя усіх порядних людей покоління шестидесятників — розбіжність між парадною радянською ідеологією і тією правдою життя, яку актор замолоду дізнавався у театрі від старших колег, колишніх в’язнів ГУЛАГу, — пан Юрій розповів про те, як його батька намагалися завербувати до КДБ. Посилаючись на те, що Розстальний був сином бойового офіцера і до всього ж не був «западенцем-бандерівцем» (народився на Чернігівщині), люди в штатському запропонували йому інформувати їхнє відомство про настрої та розмови колег. Віталій Григорович сексотом бути відмовився, бо і він сам, і його герої не в’яжуться зі зрадництвом та підлістю. Він був занадто вибагливим до себе самого не лише на сцені, а й у житті. І поблажливим до інших.

Протягом багатьох років В. Г. Розстальний плідно співпрацював із національним радіомовленням. Ним були записані численні фондові радіовистави, передачі за кращими зразками національної спадщини. Його оксамитовий баритон хвилював душі слухачів. Талант і колосальна працездатність актора неодноразово привертали увагу кінематографістів. У послужному списку В. Г. Розстального було чимало цікавих, неповторних образів, які було створено на найрізноманітніших студіях. Для кожного, хто бачив
В. Г. Розстального на сцені, чув його голос по радіо, зустрічався у житті, його ім’я назавжди залишиться символом невичерпності, життєдайності, людяності української нації...

Вадим ДИШКАНТ
Рубрика: