Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Опера не антикварний, а сучасний вид мистецтва»

У Львові декілька днів гостював відомий баритон
3 березня, 2011 - 00:00
ФОТО З АРХІВУ КОСТЯНТИНА РІТТЕЛЯ­КОБИЛЯНСЬКОГО

Ріттель-Кобилянський — єдиний українець, удостоєний премії Європейського фонду культури, а торік Костянтина було визнано кращим у Європі виконавцем партії тореадора в опері Бізе «Кармен». Його прадід Павло Юліанович був рідним братом знаменитої письменниці Ольги Кобилянської, офіцером царської армії, який служив у Нальчику. Книжки своєї прабабусі співець перечитав усі, оскільки до початку вокальної кар’єри навчався в Київському національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. Але співець також акцентує, що ніколи не спекулював на імені видатної родички.

Днями до Львова співця привела приємна місія — виступ на урочистостях із нагоди 60-річчя творчої діяльності на сцені Театру ім. М. Заньковецької заслуженої артистки України Любові Каганової. Костянтин називає Любов Яківну своєю «другою мамою». І в цьому — нічого дивного: батьки Костянтина — Світлана Кобилянська та Олександр Ріттель — працювали колись у львівському театрі.

— Досі в гримувальній тьоті Люби є канапа, на якій мене, тримісячного, сповивали, — розповідає «Дню» Костянтин Ріттель-Кобилянський. — Та й узагалі — це не просто Театр ім. М. Заньковецької, а цілий театральний квартал. Цей театр завжди був рідним домом. Низький уклін Федорові Стригуну (художній керівник заньківчан. — Т.К.) за те, що не звільняє літніх акторів. Цим він подовжує їм віку. І це не порожні слова — знаю, як буває в інших театрах: звільнені корифеї швидко й непомітно відходять, а театри залишаються без геніальних людей похилого віку, які прославили їхню сцену.

— Ви багато років живете в Німеччині, а де почуваєтесь, як удома?

— Ось приїхав до Львова — і я вдома. Причому Львів для мене — не лише чудова архітектура, а, передусім, високоосвічені, інтелігентні люди. На ювілеї Любові Яківни я зустрів режисера Львівського телебачення Євгена Григоровича Бондаренка — він багато років тому знімав моїх батьків у своїх телепрограмах і досі про це пам’ятає. Побачив і каже: «Котю, добридень!» І я відчув себе тут рідним... Усі згадують моїх батьків із теплотою та любов’ю, і частина цієї любові перепала тепер мені... Мрію приїхати до Львова й заспівати сольний концерт або взяти участь в оперному спектаклі.

— Ви співали на багатьох престижних світових сценах — у Сан-Франциско, Страсбурзі, Парижі, Штутгарті, Гамбурзі, Берліні, Дортмунді. Там опера — не антикварний, а сучасний вид мистецтва. До речі, як ви ставитеся до авангардних постановок?

— Мистецтво не може бути несучасним, інакше воно перетворюється на музейний експонат, якийсь об’єкт для витирання пилу. На Заході це розуміють, і я радий, що беру участь у цьому цікавому процесі. Будь-яке мистецтво — живий організм. Для мене кожна постановка — особливе враження, бо я працюю з різними режисерами, співцями й диригентами і це переважно сучасні постановки. Наприклад, улітку співав на Міжнародному Мекленбурзькому оперному фестивалі в опері Джузеппе Верді «Сила долі». Під час дуету з Доном Альваро (я виконував партію Дона Карлоса) на сцені відбувалася справжня військова дія — зі стріляниною, вогнем, вибухами й димом. Це була не лише дивовижна в музичному сенсі оперна постановка, а й унікальне видовище. Усе відбувалося на відкритому повітрі, температура змінювалася, було дуже холодно, я після виступу захворів на бронхіт, і довелося приймати антибіотики. Але все то дрібниці, оскільки такі постановки — завжди незабутні, як для глядачів, так і для нас, акторів.

— Чи є у вас можливість вибору репертуару?

— У сучасному оперному театрі не може бути слів «не можу», «не подобається», «мені так незручно співати» тощо. Мені доводилося виконувати найнесподіваніші завдання режисерів — співати лежачи, під час виконання складної арії їхати велосипедом або виконувати арію, стоячи до пояса у воді. Мені завжди було цікаво долати труднощі, зберігаючи добрий вокал і залишаючись одночасно органічним, «живим» артистом.

— Тобто ви — за експерименти?

— Іншого шляху немає. Життя — це розвиток. Театр, як сказав Станіславський, живе 20 років, а потім приходить нова генерація і має бути новий театр. Можна сказати гучним і добре поставленим голосом: «Я люблю тебе», — і це буде вульгарність, а можна сказати те ж саме, вклавши частину душі, і то буде високе мистецтво. Важливо не лише те, що ти промовляєш, а й як ти це кажеш і робиш. Я вважаю, що театр має бути співзвучним часові.

— А було таке, що виходите на сцену, а глядачі сидять із партитурами?

— На Заході — добре обізнана публіка, тож під час кожного виступу треба доводити, що ти маєш право перебувати на сцені цього театру. Конкуренція величезна. Мистецтво, перш за все, потрібне мені. Тому я, як співець та актор, повинен постійно розвиватися і бути в русі.

— Чи є у вас кумири в співі?

— Звичайно. Передусім — Євгенія Мірошниченко. Я навіть займався в неї. Її голос — найбільше обдарування. І при цьому Євгенія Семенівна була чудовою, дуже щирою людиною. З іронією та посмішкою ставилася до титулів, звань, орденів і медалей. Вона завжди мріяла про те, аби створити в Києві Малу оперу (Камерний театр). І поклала на це своє життя... Наприклад, у Москві чотири оперних театри, крім того, там є антрепризи, постійно створюються цікаві оперні проекти. Свого часу мене також вразив голос унікальної краси й сили Паати Бурчуладзе, який є одним із найкращих басів світу: цього грузинського співця на Заході називають «другими Шаляпіним.

— Костянтине, у вас дуже нехарактерний для оперного співця імідж: сережка, каблучки...

— Я — сучасна людина і одягаюся так, як мені зручно й комфортно.

— Чи маєте ви талісман?

— Завжди маю при собі мамину світлину.

— У кого ви навчалися? Розкажіть про ваших викладачів.

— Це були професори Людмила Іванова та Василь Навроцький. Мені взагалі щастило по життю, бо моїми педагогами були Марія Ганицька, Євгенія Мірошниченко, Маркус Горицький, Олександр Горбенко, Алла Борічко, Дітріх Фішер-Діскау... Їхні світлини висять на видному місці в моєму домі, я завжди згадую про них із теплотою та вдячністю. Але, безперечно, найголовнішим учителем була й залишається моя мама.

— У вас щільний графік?

— Так, слава Богу! Зараз, наприклад, репетирую «Тоску». Як сказав Валерій Леонтьєв, коли ніхто не телефонує, це — катастрофа. Адже ми працюємо заради глядача. Головне — не захворіти на зоряну хворобу.

— Якими мовами ви володієте?

— Англійською, французькою, німецькою, італійською. Добре розумію голландську, іспанську. На жаль, мало розмовляю по-українськи. Хотілося б більше.

— Яка подія була найцікавішою останнім часом у вашому творчому житті?

— «Я счастливым таким еще не был...» — це перший рядок пісні, яку написали для мене нещодавно Олександра Пахмутова та Микола Добронравов. А познайомилися ми абсолютно випадково в Москві — у крамниці на Комсомольському проспекті. Я не зміг стримати емоцій — підійшов до них засвідчити свою пошану і захоплення. Ми розговорилися, Олександра Миколаївна та Микола Миколайович запросили в гості. Прийшовши до них, я відчув теплу атмосферу їхньої оселі, де бували Гагарін, Корольов, Гуляєв. Відчував себе так, ніби перебуваю серед близьких, рідних людей... А за декілька днів вони зателефонували мені: «Написали для тебе пісню». Це не просто пісня, а освідчення, що мені особливо близько. Вийшло, що з Москви в Німеччину я приїхав із піснею від Пахмутової...

ДОВIДКА «Дня»

Костянтин Ріттель-Кобилянський народився 7 листопада 1975 року. Нині відомий на Заході оперний баритон. Закінчив Одеську консерваторію та вокальну аспірантуру у Вищій музичній академії Фрайбурга (Німеччина). Доктор музики. Володар однієї з найпрестижніших музичних нагород у світі — премії Європейського фонду культури при Європарламенті в Страсбурзі. Нагороджений Орденом Святої Софії «За талант і славу України». Його сольна кар’єра складається з численних виступів у провідних оперних театрах Європи та Америки.

Улюблені партії: Жермон у «Травіаті», Ескамільйо в «Кармен», Трубадур в однойменній опері. Розлучений, живе в Дюссельдорфі, Німеччина (його син Міхаель-Костянтин і колишня дружина живуть у Тель-Авіві, Ізраїль). Співець знімався в рекламі авто «Мазератті».

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments