Пам'яті Соломії

За вікном розвиднювалося, клапті несвіжого снігу здавались єдиною реальною субстанцією цього жахливого, переповненого задушливою млою світу. Я спромігся лише на одне запитання, зрештою, типове для всіх людей у таку хвилину: «Господи, чому?»

Соля — так ми її називали. Це справді її ім'я — в ньому і світло, і музичність, і здатність бути солісткою. Втрата солістки — це найнищівніша з можливих втрат. Втрачено ще одну неповторність, цілісну й живу незамінність. Такого прекрасного поєднання таланту, розуму, працездатності, сумління і цілеспрямованості більше не буде — ніде й ніколи.

Ще довго нам не вдаватиметься звикнути до того, що трапилося. Зрештою, в цьому незвиканні — чи не єдина можливість людського опору. Прірва навколо нас зухвала і самовпевнена. Нам залишається бути такими ж зухвалими у відповідь і прийняти її виклик. І все ж — де взяти тієї твердості, щоб не зірватись на шал і трепет?

Нас покинула не просто вона — першокласний літературознавець, критик, перекладач. Нас покинула насамперед видатна особистість, велика душа, згусток живої теплої енергії. Поруч із нею з'являлася надія. Вона була втіленням чистої творчої радості й несамовитої активності. Очолювані та ініційовані нею проекти, зокрема видавничі, упродовж останнього десятиліття забезпечили справжній прорив україномовного інтелектуального середовища у глибини світової філософської та культурологічної думки, зокрема, класичної, модерної й постмодерної. Закинуті нею в дискусійний обіг ідеї вже сьогодні спрацьовують на користь нашого іншого майбутнього.

Майбутнього, якому тісно в теперішньому. Досить часто її не розуміли й навіть атакували, вбачаючи всього лише потяг до скандалів там, де насправді було напружене шукання істини у свободі і свободи в істині. Соломія Павличко належала до того малопоширеного типу сучасних українських інтелектуалів, які волею свого виховання, становлення і мислення (чи, скажімо, просто обставин часу і місця), опинилися в полі особливо високої й жорсткої етико- естетичної напруги поміж різного кшталту тоталітарними ідеологіями, що й далі безроздільно панують у нашому суспільстві. Протистояння їм вона розуміла як свій найперший обов'язок. Власне кажучи, тут ідеться навіть не про запрограмованість, а про приреченість — український інтелектуал, який справді хоче змінювати нашу б…ку ситуацію, таки приречений виглядати в очах своїх опонентів скандалістом. Соломія робила надзвичайно невдячну і вкрай необхідну роботу, пов'язану з ревізією канону національної культури, зокрема, письменства. Послідовне змивання бронзи з класиків, їх відважне і цілком вмотивоване «олюднення» неминуче наштовхувалося на обурене несприйняття та примітивно-брутальні звинувачення. Соломія була свідомою того, на що вона наражається і в ім'я чого вона не наражатися не може.

Вона мала свою візію тієї країни, в якій усі ми живемо. Вона хотіла бачити її інакшою й робила для цього, як ми зненацька зрозуміли сьогодні, навіть більше, ніж могла. Прірва, що розверзається поруч кожного з нас, не схотіла їй цього подарувати. Соломію було раптово вихоплено з життя за кілька годин перед початком нового 2000 року.

Нам залишається дешифрувати цей знак. Що означає піти у вічність останнього дня в тисячолітті? Назавжди загрузнути у своєму часі? Вистрибнути з часоплину? Змінити рівень буття?

Я не вірю у справедливість і рівновагу світу, в якому ми живемо. Я не вірю, що Соломія зникла з нього тому, що встигла сказати все. Однак я переконаний — її присутність у ньому триває. І це не банальна фраза для самовтішання — це підтвердиться новими книгами, полеміками, спалахами пристрастей, ідейними вибухами. Я не схильний до прекраснодушних перебільшень і знаю, що кажу. Завтра ви це побачите.

Років тринадцять тому (ми ще не були знайомі) я написав рядки, суть яких повсякчас здавалася мені змінною, але сьогодні врешті означилася: Я продаю квитки на цитри й тамбурини. Втікає вам із рук ця музика ламка. О вуличні філософи і кав'ярняні прими! Це Соломії соло. Так тече ріка.

Її соло триває. Вічна їй пам'ять. Добра їй вічність.

РЯДКИ З БІОГРАФІЇ

Соломія Павличко народилася 15 грудня 1958 року в місті Львові; її батько — відомий український поет Дмитро Павличко. Закінчила романо-германський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. З 1985 року працювала в Інституті літератури НАН України. Доктор філологічних наук, професор Києво- Могилянської академії, член Спілки письменників України. Автор п'яти книжок: «Філософська поезія американського романтизму» (Київ, 1988), «Байрон. Нарис життя і творчості» (Київ, 1989), «Letters from Kiev» (New York, 1992), «Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії» (Київ, 1993), а також «інтелектуального бестселера» (рідкісна доля для наукового дослідження!) «Дискурс модернізму в українській літературі» (Київ, 1997). Її перу належать численні переклади на українську мову художніх творів, серед яких і майже хрестоматійні «Володар мух» Вільяма Голдінга та «Коханець леді Чаттерлей» Герберта Лоуренса, котрі не тільки витримали конкуренцію з російськими перекладами, але й сприяли подоланню упередженого громадського стереотипу про вищість російських перекладів перед українськими. Останні роки із захопленням працювала у видавництві «Основи», втілюючи програму видання світової наукової та художньої класики українською мовою. Померла 31 грудня 1999 року.