Перемога молодих

Вперше в історії Одеського кінофестивалю урочиста церемонія закриття відбулася просто неба на Потьомкінських сходах.

За результатами глядацького голосування Гран-прі «Золотий Дюк» — головний приз фестивалю — одержав фільм Катерини ГОРНОСТАЙ «Стоп-Земля». Вердикт професіоналів головного журі цілком відповідає думці глядачів: «Стоп-Земля» так само стала володарем «Дюка» в номінації «Найкращий повнометражний фільм».

Церемонію Закриття XII ОМКФ провели телеведуча й журналістка Яніна СОКОЛОВА і телеведучий Олег ПАНЮТА. Урочистості розпочалися з виступу гурту Bedroom Music та Одеського Симфонічного оркестру під орудою диригента Ігоря ШАВРУКА.

Першими вручили дипломи ФІПРЕССІ: найкращим українським повнометражним фільмом на версією кінокритиків стала стрічка Тараса ДРОНЯ «Із зав’язаними очима», а найкращою українською короткометражною роботою — «Папині кросівки» Ольги ЖУРБИ.

Журі Національного конкурсу — Дар’я ЖУК, Елі ҐРАППЕ, Жан-Шарль ЛЕВІ, Оксана ЧЕРКАШИНА та Звіад ЕЛІЗІАНІ обрали найкращий український короткометражний фільм — «Папині кросівки» Ольги ЖУРБИ.

Спеціальний диплом журі здобув «Суперник» Маркуса ЛЕНЦА. Нагороду за найкращу акторську роботу вручили ансамблю акторів-підлітків зі «Стоп-Землі». Статуеткою за «Найкращу режисерську роботу» відзначили Никона РОМАНЧЕНКА за стрічку «Leopolis Night».

Культового британського режисера Террі ҐІЛЛІАМА, який став спеціальним гостем XII ОМКФ, нагородили почесним «Золотим Дюком» за внесок у кіномистецтво. Режисер зазначив: «Я зараз розгублений, стоячи на Потьомкінських сходах, оскільки «Панцерник «Потьомкін» — один із найважливіших фільмів у моєму житті. Для мене це насправді багато важить, як і те, що зараз я тут. Сергій Ейзенштейн — один із видатних митців в історії світового кінематографа, і я справді розгублений, перебуваючи тут, де було відзнято так багато неймовірних фільмів, де я надихаюся цим піднесеним повітрям».

Фільмом закриття XII ОМКФ виявилася класична стрічка Чарлі Чапліна «Малюк», якій цьогоріч виповнюється 100 років. Показ фільму відбувся так само на Потьомкінських сходах у супроводі Одеського симфонічного оркестру.

Катерина Горностай народилася 1989 року в Луцьку. Донька науковців Світлани ВАСЬКІВСЬКОЇ та Павла Горностая, онука науковця Петра Горностая. Закінчила природничий факультет (2010) і магістратуру з журналістики (2012) Києво-Могилянської академії. У 2012 — 2013 рр. навчалася в московській «Школе документального кино и театра» Марини РАЗБЄЖКІНОЇ та Михайла УГАРОВА. Режисерський дебют — неігрова новела «Між нами» — відбувся 2013-го на кінофестивалі «Молодість», і на долю цієї роботи випали схвальні відгуки з боку кінокритики. Брала участь у Євромайдані, під час якого знімала фото й відео. 2015 року перша ігрова робота Катерини «Віддалік» відзначена на фестивалі Wiz-Art Film, на Одеському фестивалі (приз за найкращу акторську гру) і на фестивалі «Молодість» (найкраща українська короткометражка). Фільм «Бузок» здобув спеціальну відзнаку журі та премію FIPRESCI на Одеському фестивалі 2017 року. Нарешті, повнометражний режисерський дебют Катерини «Стоп-земля» одержав «Кришталевого ведмедя» на 71-му Берлінському кінофестивалі в конкурсі Generation 14plus.

Герої «Стоп-землі» — київські старшокласники і старшокласниці. Акторки й актори, відповідно — непрофесіонали. До слова, щоби правдиво відтворити реалії сучасної школи, режисерка взяла інтерв’ю у більш ніж 200 українських підлітків і набрала повноцінний клас — 25 молодих людей. Грають фактично самих себе або, якщо бути точним, настільки органічні, що виникає саме таке враження. Тобто перед нами якщо й не «портрет покоління», то доволі правдива його замальовка.

У центрі сюжету — Маша, Яна, Сеня й Саша. Перші троє — друзі-нерозлийвода. Маша потай закохана в Сашу, у того — постійні конфлікти з матір’ю-одиначкою. А втім, у всіх тут свої біди й свої причини для радості. Горностай тримає в полі зору ще, як мінімум, добрий десяток персонажів, і кожного наділяє опуклим характером.

І все тут як у будь-якому класі: молодечі забави, всякі стрибки й вихватки, жартики та ігри в пляшечку. Але без принижень. Є сильніші, яскравіші, популярніші, є слабші, блазні, аутсайдер(к)и, але ніхто не стверджується за рахунок інших. Так, матюкаються. Так, можуть хильнути зайвого чи покурити веселого. Але без ієрархій та харчових ланцюжків. Мають море інформації під рукою — бо висять в інтернеті і «втикають» у телефони — й завдяки цьому ширші в поглядах, вільніші в думках, аніж попередники. Ти із біднішої родини? Не біда. Ти бісексуал(к)а? Аби тобі було добре. Штовхнули випадково? Вибач.

Тривоги їхні насправді одвічні. Як жити далі, враховуючи, що твоє дитинство вже на виході? Як насмілитися запросити на танець хлопця, котрий тобі подобається? Як розібратися з депресією, що гризе тебе без будь-якої очевидної причини? Як забути те, що ти, будучи ще зовсім малим, пережив у прифронтовому містечку на Донбасі?

Горностай їх не ідеалізує. І не спекулює їхніми проблемами. Просто дивиться на них, як на рівних. Бо не забуває про свої 17. Саме такого погляду нашому кіну дуже бракує.

Пропонуємо нашим читачам розповідь тріумфаторки Одеського кінофестивалю про те, як вона створила свій фільм.

«Я була до нестями закохана в своїх акторів...»

ДЖЕРЕЛА

— Катю, з чого для вас почалося кіно?

— З татового фотоапарата «ФЕД-3». Знаєте, був такий. Звісно, репліка зарубіжного приладу — як і багато чого в СРСР. Я знімала спочатку на «мильницю», потім узяла цей ФЕД і почала там щось крутити. Це стало для мене регулярною подією: раз на місяць купуєш плівку, знімаєш, біжиш і здаєш на проявку та друк. Потім дивишся результати, якась магія...

Одного разу до нас у школу прийшла дівчина, котра вчилася в Могилянці на соціології і так розрекламувала свій виш, що я подумала: «Хочу знімати й хочу вчитися там, піду на журналістику». Виявилося, що журналістика — тільки магістратура. Тож довелося поступити на біологію — через бакалаврат і стипендію. І вже закінчивши магістратуру за спеціальністю «Журналістика», я зрозуміла, що найбільше хочу знімати, причому документальні фільми. А потім було навчання у школі Марини Разбєжкіної та Михайла Угарова.

— Із яких джерел постали ваші перші фільми?

— Із автобіографічних. Моя курсова документальна короткометражка «Між нами» — дуже особиста, дуже про мене. Я навіть її й не передивляюся. Саме тому я зрештою перейшла в ігрове кіно — бо легше говорити про те, що мені близько, але мої історії — із минулого. Адже в документалістиці складно передати те, що вже відбулося, легше відтворити в грі.

НАЙКРАЩИМ УКРАЇНСЬКИМ ПОВНОМЕТРАЖНИМ ФІЛЬМОМ НА ВЕРСІЄЮ КІНОКРИТИКІВ СТАЛА СТРІЧКА ТАРАСА ДРОНЯ «ІЗ ЗАВ’ЯЗАНИМИ ОЧИМА»

— Щойно почавши шлях у режисурі, ви потрапили на Майдан. Мабуть, у людини з камерою рівень страху під час таких подій інакший.

— Я там усього боялася дуже. На Майдані хотілося бути, але якщо ти вже там, ти мусив щось робити. Щось привозити, допомагати на кухні. Я відчула, що моєю природною функцією є фільмувати. Але я одразу збагнула, що на передовій заклякаю від страху і цим підставляю себе та людей, котрим доведеться мене рятувати. Тому пішла собі в тил і знімала людей, котрі теж просто вболівали. Це дуже травматично, коли тобі хочеться знімати те, що ти вважаєш найсправжнішим, а ти не можеш.

— Проте в «Зубах Леніна», де ви зафільмували те, що відбувається довкола скинутого пам’ятника навпроти Бессарабки, ви все ж уловили історичний момент.

— Так, один із найкращих моїх матеріалів майданівської тематики. Як у Школі Разбєжкіної жартували — це посмішка документальних богів.

ЗАДУМ

— Як виник задум «Стоп-Землі»?

— Я мала для нього зняти шкіц про дівчину, котра по дорозі до музичної школи зустрічає однокласника, в якого закохана, вітається, а після школи йде на дискотеку і там запрошує його на танець.

Я дивилась-дивилась на цю сторінку і почала її допрацьовувати. Так додалися сюжети про дружбу і взаємини між персонажами, про внутрішні конфлікти героїні. Спочатку я спиралася на особистий досвід. Потім стало цікаво змінювати деталі, стать персонажів. Фінальна версія виникла, коли ми вже провели кастинг і я познайомилася з цим нашим класом. Виявилося, що всі вони такі круті, що для них варто написати свої лінії. Епізодичні характери теж набули важливості. Ми їх інколи дописували прямо під час зйомок задля створення колективного портрета, адже особиста історія там занадто проста.

— Що було найскладнішим?

— Потрапити до школи в Києві, подивитись, як там зараз. У нас це вийшло завдяки колосальній роботі нашої продюсерки Віки ХОМЕНКО. А ще я боялась, що Маша через свій характер, своє аутсайдерство не схоче звернутися до нас. Але Машу ми таки знайшли. В школі й знайшли.

ЛЮДИ

— Ваш кастинг, до речі, уже став свого роду легендою...

— Ми покликали всіх охочих, збирали цей колектив, але в певну мить я збагнула, що радше вибираю цікавих дівчат та хлопців, аніж шукаю героїв. Ось приходить хтось, і мені спадає на думку, що вона взагалі із іншого фільму, але дуже цікава, з нею легко. Тому хочеться її забрати до нас.

НАЙКРАЩА УКРАЇНСЬКА КОРОТКОМЕТРАЖНА РОБОТА — «ПАПИНІ КРОСІВКИ» ОЛЬГИ ЖУРБИ

Другим туром після інтерв’ю ми провели шестигодинне заняття, щоб перевірити, як вони працюватимуть одне з одними і з тренерами, чи хочуть цього взагалі. А потім влаштували лабораторію.

— Не могли б ви розказати про це детальніше?

— Нічого надприродного. Але класичні театральні заняття закінчились у нас на німих етюдах. Ми мали дуже класних тренерів — зокрема, з рухових практик, які допомагають розкріпаченню. Дуже цікаві заняття з розкриття голосу — навіть не співи, а медитативні голосові практики. Займалися документальним театром. Наприклад, завдання: витягти із капелюха наосліп адресу якого-небудь місця, там зустрітися, провести годину, записати все, що діялося й говорилося, і потім представити це у формі спектаклю. Ми постійно змінювали пари та трійки, щоб подивитись, яка хімія виникатиме між ними. Придумували якомога більше етюдів, які стосувалися ролей, але прямо про них не розказували. Мені хотілося максимально усунути конкуренцію, щоб це була дійсно групова робота. Щоб усі були на рівних. На той час для мене навіть фільм відійшов на другий план, наш оператор Сашко РОЩІН за це переживав.

— Тож виконавці самі доповнювали сценарій?

— У нас з’явилися персонажі, яких не було в початковому задумі. А коли в тебе перед очима немає людини, яка має втілити певний образ, ти й не можеш цей образ дописати. Позначено — хтось щось робить, а як робить — стало зрозуміло, коли вони, немов частинки пазлу, зайшли у свої ролі. Тобто на кістяк натягнули м’ясо. Персонажі виявилися дуже різними, заговорили кожен по-своєму.

— Тобто спочатку ви підбирали людину, а потім на неї писали роль.

— Частково так і вийшло, і я далі хочу це практикувати.

— Як би ви могли описати вашого актора?

— Люблю працювати з людьми, у котрих виходить одразу сам на сам говорити зі мною на теми болючі й дражливі. Я їм про таке саме розказую зі свого боку. За перші п’ять хвилин одразу зрозуміло — можеш ти розкрити цю людину чи ні. Одним словом, мої виконавці — це ті, хто приходить і хоче віддати. Так само як і я хочу віддати їм.

— Діти здружилися?

— Так. Деякі — дуже. Продовжують спілкуватися. Познаходили собі друзів.

РОЗГУБЛЕНІ Й ПРЕКРАСНІ

— Яке враження склалося у вас про теперішніх 17-річних?

— Я в них була до нестями закохана увесь час підготовки і зйомок. Хотілося їх якось надихнути. Трошки заспокоїти їхню надмірну тривожність. Щоб глядач їхнього віку вийшов із залу з розумінням, що багато хто переживає такий самий досвід, він у всіх вперше, і це нормально.

Про них знають не так і багато. Це покоління має небачений раніше доступ до інформації — це і добре, і погано. Авжеж, з одного боку, ти можеш усе що завгодно, а з другого — не знаєш, за що хапатися. Отака розгубленість. Куди йти, що робити, в який виш поступати? Я йшла на біологію, бо хотіла вчитися, бути в університеті, бо подобався самий дух студентства. Це все вже не для них. Вони хочуть точно знати, що вони робитимуть і як, проте часто не пробуючи. Вони дуже критичні — і це круто, бо, можливо, менше піддаватимуться пропаганді, але, з другого боку, в них нема авторитетів. Марина Олександрівна досі для мене великий авторитет, і це важлива складова мого розвитку. Вони чомусь не цікавляться цим. Авторитетами є розмиті, не персоніфіковані речі, на кшталт трендів у «Тік-Току». Звідси й відсутність інтересу до іншої людини та її досвіду. І ти ніби такий сам один собі у світі. Мені здається, вони менше проводять часу одне з одними, ніж ми показали. У мене були друзі, з котрими ми постійно тусувалися, для нас це багато важило. А в них є заміна віртуальним світом, і живого спілкування дещо менше. От я ще хотіла показати в цьому фільмі, що живе спілкування важить якраз дуже багато в будь-яких стосунках. Бути поруч, в одному просторі, говорити не онлайн.

— То можна їх назвати втраченим поколінням?

— Радше розгубленим. Але вони прекрасні все одно.

МОНТАЖ, БЕРЛІН І ПАПОРОТЬ

— Яким чином ці зйомки змінили вас?

— Я точно тепер менше боюся деяких речей. Говорити з людьми — перший такий комплекс, який мені вдалося подолати. Стояти на своєму — другий. Під час зйомок у нас було вдосталь свободи, а далі треба було контролювати й напружено працювати, особливо в плані монтажу. Я дуже рада, що ми з Никоном Романченком, нашим режисером із монтажу, зробили саме такий фільм, який хотіли.

— З цим були якісь проблеми?

— Скажу так: були різні думки, в тому числі від людей, від яких багато чого залежить. Усі казали, що дві години — провальний хронометраж, але в півтори години ніяк не вкладалися, тож тут ми наполягли. Багато за що ми боролися й багато в чому експериментували. Як на мене, якщо ти робиш кіно і в тебе там немає експерименту, то дуже велика частина азарту зникає. У цьому і втіха, і виклик — коли береш конструкцію, з першого погляду не надто живучу. Двоє повноправних героїв — Маша й Сашко, в кожного своя лінія, причому дівчина на перший погляд неконфліктна, а у хлопця типовий конфлікт. Як їх збалансувати в ході монтажу?

— І як?

— Сашка монтували меншими порціями, а Маші дали більше себе проявити. Монтаж таки дуже цікавий і важкий процес.

— Запрошення на Берлінале було несподіванкою?

— Воно було мрією! Це мій перший фестиваль, на якому я побувала 2016-го завдяки призу на «Молодості» за найкращий короткий фільм української програми. Закохалась у Берлін миттєво. Бо на інших фестивалях важливіші червоні доріжки, індустрія, якісь там ритуали. А Берлінале дійсно для глядача.

— Чи є у вас плани щодо наступних картин?

— Є. Певні задуми з’явилися ще під час зйомок. Накопичуєш якісь маленькі коштовності, які не стосуються актуального проєкту, розумієш, що вони стануть наступною історією. Колекціонуєш, колекціонуєш. Навіть ще коли ми готувалися до зйомок, у мене виникла ідея, якою я захопилася, а потім вирішила все-таки зосередитись на «Стоп-Землі». І доки вона не народилась як слід, я не маю права працювати над новою історією. Перші покази — це питомий етап життя фільму, хочеться його повноцінно пережити й уже потім братися до наступного.

— Чи є у вас хобі, не пов’язане з кіном?

— Рослини. Особливо папороті й мохи. У мене їх доволі багато. Мабуть, почав повертатися біологічний бекграунд. Зараз це трохи на другому плані, маю тримати себе в руках, аби більше нікого не заводити. Це захоплення актуалізувалося під час підготовки до зйомок, тому ми з художником Максимом НІМЕНКОМ доповнили простір наших персонажів рослинністю. Але не в сенсі декору, а в сенсі присутності дружньої форми життя поряд з людиною.

НАВІЩО

— Закінчимо фундаментальним питанням. Навіщо ви знімаєте кіно?

— У мене суперечка з колегами — чи можливо створити щось унікальне сьогодні. Моя позиція — ні, неможливо. Усе вже сказано в різних формах.

— То який вихід?

— Відтворювати ті ж самі речі, але через свій унікальний досвід. Я фактично розповідаю відомі банальності, але так, як це було саме в мене. Це може бути цікаво тому, хто пережив подібне. Комусь сподобається реалістичність відтворення досвіду. Частково це також терапія. Дуже хотіла би, щоб це стало терапією і для глядачів. Мені хотілося б таких батьків для Маші, щоб батьки, які прийдуть у кіно, зрозуміли, що можна не тиснути на дітей, можна давати їм свободу і залишатися включеними при цьому в їхнє життя. Щоб були й учителі, які були б як друзі для дітей, але це теж трохи із майбутнього.

— Невже у школі досі нічого в цьому плані не змінилося?

— Я думала, що авторитарні вчителі уже в минулому, але якось ми пішли на дослідження, посиділи на одному уроці літератури. Так-от я, просто гостя в тій школі, буквально втискалась у парту, бо вчителька поводилася бундючно. Це неприємне дежавю. Щомісяця наша завучка стояла при вході у школу й перевіряла нігті в дівчат — щоб були короткі й неяскраві. Прямо при ній доводилося зрізати собі нігті... Цілий ритуал. Плюс форма — теж гнітючий момент. Тобі не хотілося в ній ходити і неможливо було відмовитися від неї. Спочатку я включила такі моменти у сценарій, а потім змінила, бо хочу інакшого ставлення і в школі, і в сім’ї. Вирішила загадати на майбутнє. Отака моя персональна утопія.

А відповідаючи на ваше «навіщо» — хочеться розповідати різні історії, тож кіно стало для мене найзручнішим медіумом. Я пробувала різне, але всюди було більше фрустрації та незадоволення. Кіно — одне із найпростіших мистецтв, бо синтез усього, і так само дуже складне, бо є результатом зусиль багатьох людей. Подобається колективність. Це найкраще, коли кіно є автобіографічним не для одного режисера, а й для інших людей. У «Стоп-Землі» безліч деталей, якими поділилися всі, хто брав участь у зйомках. Це сподобалося мені найбільше. Цей фільм, сподіваюся, зможуть назвати автобіографічним геть усі учасники процесу. Ось я хотіла б робити кіно й для цього теж.