Нації, де переважають «нейтральні»... неминуче засуджені на смерть і рабство.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Переможниця

Назва нового фільму Пола Верховена — «Вона» — вичерпна і недвозначна: це фільм про жіночу долю
11 жовтня, 2016 - 10:44
ФІЛЬМ ВЕРХОВЕНА — БЕНЕФІС ЮППЕР / ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

Лишається тільки зрозуміти, хто це — вона.

За сюжетом (заснованим на романі Філіпа Діжана «Ох...») це — 52-річна Мішель Леблан, власниця компанії з виробництва комп’ютерних ігор. Розлучена, має роман з чоловіком подруги, син дорослий, хоча й непутящий. За тиждень до Різдва трапляється біда: на Мішель у її квартирі нападає чоловік у масці. Б’є і ґвалтує. Кошмар на цьому не закінчується: ґвалтівник продовжує переслідувати її, лишати повідомлення. Мішель намагається зрозуміти, хто це. Зав’язується гра з непередбачуваними наслідками. 

У режисерській структурі Вона — Ізабель Юппер у ролі Мішель. Як неодноразово зазначено критиками, фільм Верховена — її бенефіс. Решта героїв і героїнь на її тлі виглядають невиразно. Але це, здається, не суперечить задуму режисера.

Чим, власне, цікавий Верховен в першу чергу? Вмінням згущувати жанрові стереотипи до майже фарсової концентрації. Це він довів, зокрема, знаменитим «Основним інстинктом». Тим самим він і займається у фільмі «Вона». Цього разу Верховен діяв у полі французького кіна, тож узяв у розробку місцевий кінематографічний архетип чоловічого/жіночого (masculin/feminin) і так само абсурдував його. Всі кокетують, всі невірні, всі мають таємниці, в основі більшості вчинків і настроїв — саме гендерні уподобання чи відраза. Однак головним засобом жанрового вивертання якраз і виступила Юппер.

У фільмі вона існує в двох режимах. Перший — леді-бос. Діловита, зібрана, усміхнена, інколи навіть нахабна. Що важливо — приваблива.

Водночас Верховен залучає і темний бік її обдарування — який вона блискуче показала в «Піаністці» Міхаеля Ханеке (за що отримала приз у Каннах як найкраща акторка в 2001-му) і в нині напівзабутому фільмі «Маліна» (Вернер Шрьотер, Німеччина, 1991) — бути жертвою, жінкою на межі нервового зриву, непередбачуваною і небезпечною в першу чергу для самої себе. Це проявляється, наприклад, у сцені, де вона удає мертву під час сексу зі своїм коханцем, а також, власне, в епізодах з ґвалтівником.

Оця роздвоєність Юппер між станами жертви і агресора є ключовою, вона по суті тримає фільм; без неї це була б або надривна драма, або банальний трилер про відплату. Але це саме те, що кажуть прокатники: трагікомедія. І сміх, і гріх. І Ерос, і Танатос. І вона, і ще раз вона — переможниця.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ