Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

«Поєдную непоєднуване, і з цього виходить щось цікаве»

Як скрипаль-віртуоз Василь Попадюк став визначним музикантом у стилі world music
22 червня, 2012 - 00:00
УКРАЇНСЬКИЙ ПАГАНІНІ — ТАК СКРИПАЛЯ ВАСИЛЯ ПОПАДЮКА НАЗИВАЮТЬ НА ЗАХОДІ / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Нинішній приїзд видатного українського скрипаля на Батьківщину, який уже понад 15 років живе в Канаді, пов’язаний одразу з кількома подіями.

Спочатку Василь Попадюк дав сольний концерт на балу у Львівському католицькому університеті, потім взяв участь в урочистому відкритті Андріївського узвозу в Києві. А кульмінацією візиту став виступ скрипаля на гала-концерті фестивалю «Сходи до неба» на Європейській площі, куди були запрошені найвизначніші вітчизняні зірки, які останніми роками живуть і виступають переважно за кордоном.

Невдовзі артиста можна буде побачити й почути на фестивалі «Країна мрій» в дещо іншому амплуа — роковому (Василь любить повторювати, що Канада в музичному плані — «рокова країна»).

Львів’янин за народженням, Василь Попадюк навчався в Київській спеціальній музичній школі ім. М. Лисенка, з першого курсу консерваторії його забрали в армію (служив в Ансамблі пісні і танцю Збройних сил СРСР). Після закінчення трьох курсів Київської консерваторії виграв конкурс до знаменитого Московського театру фольклорної музики під керівництвом Володимира Назарова, перевівся на заочний факультет Львівської консерваторії. Згодом було коротке повернення музиканта до Києва (робота в ансамблі «Гопак», який утворили солісти оркестру Ансамблю ім. П. Вірського) та еміграція в Канаду...

Сьогодні Василь Попадюк — визначний виконавець у стилі world music, лідер знаменитої канадської групи Papa Duke та учасник найвідоміших у світі музичних фестивалів. Скрипка — його головний сценічний партнер, але загалом музикант володіє 15 інструментами! Із «Днем» Василь Попадюк поділився спогадами про юнацькі роки, свою поступову «еміграцію» з території академічної класики в сферу world music, року і джазу; розповів про особливості мистецького життя Канади та власне бачення сьогоднішньої України.

«ПІОНЕРСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ ім. М. ЛИСЕНКА!»

— Ви починали з класики. Яким чином відбувся перехід у суміжні музичні сфери?

— У десятирічці у нас був гурт «Опришки». Ми грали музику «Чикаго», Deep Purple, Blood, Sweat&Tears. Крім мене, з його учасників ви можете знати композитора Андрія Шустя (він написав для Олександра Пономарьова пісню «З ранку до ночі»), ударника Олега Соколова (зараз він працює в Національному симфонічному оркестрі України під орудою Володимира Сіренка), Дмитра Авер’янова (емігрував до колишньої Югославії, працює в театральному оркестрі, бере участь у музичних інтернет-проектах). Тобто цікавість до різної музики у нас була вже в школі.

— Як до цього ставилися ваші викладачі?

— Нам пощастило застати в десятирічці стару плеяду вчителів, які були подвижниками своєї справи. Моїм першим педагогом зі спеціальності був Володимир Ісакович Новак, який емігрував з України 1977 р. і став першою скрипкою Королівського оркестру в Данії. Тоді викладали Бендерський, Пелих, Єгоров... За радянських часів це була абсолютно антирадянська школа, бо політика цих педагогів зовсім не хвилювала. Одного разу мені знадобилася характеристика для виступу в Чехословаччині, а в школі ніхто не знав, чиє ім’я носить наша піонерська організація! Додзвонилися до комсорга, і він каже: «Піонерська організація ім. М. Лисенка!» Наша школа була підпорядкована не Міністерству освіти, як усі інші, а Міністерству культури. Ми могли ходити з будь-якими зачісками й без форми. Навчалися одинадцять років, причому учень 11-го класу вже вважався дорослим. Уже в школі ми мали «халтури» і заробляли гроші. Десятирічку я закінчував у Тетяни Герасимчук, вступив до Київської консерваторії в клас Олександра Григоровича Манілова, але вийшов закон, що з першого курсу можна забирати до армії — і я потрапив в «Ансамбль пєсні і пьянкі». Коли повернувся до навчання, то Манілов уже помер, і мене направили до Ігоря Андрієвського, який на той час був асистентом Олексія Горохова — дуже світлої людини, педагога від Бога, фанатика скрипки до останнього подиху. З Андрієвським ми й зараз іноді бачимося, спілкуємося...

«КОЛИ ПОВЕРНУВСЯ ДО НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ — ЗРОЗУМІВ, ЩО МЕНІ ТУТ МІСЦЯ НЕМАЄ...»

— Розкажіть, як проходили свою науку?

— Я вчився на класиці. Класика — це дещо «внутрішнє», а театр Володимира Назарова, до якого потрапив після третього курсу консерваторії, був чимось зовсім іншим. Нас набирали з усіх республік колишнього СРСР, ми мали стати візитівкою багатонаціональної країни. Із цією роботою пов’язано багато цікавих історій. У Назарова ми грали у великій виставі «Музика народів світу». На нашій афіші в Іспанії було написано: «35 музикантів. 150 інструментів». Виступали переважно за кордоном. Публіка бачила, що одні й ті самі люди перевтілюються в музикантів різних націй. Нас спеціально так добирали. Я, наприклад, не схожий на типового українця, міг виконувати ролі італійця, француза, цигана, єврея, гуцула! Кожен відповідав за власну культуру. Я — за те, щоб у москвичок, які співають українською, не було російського акценту. Грузин відповідав за грузинські номери. Щоб можна було заплющити очі та уявити собі, що співає справжній грузинський хор. Паралельно я працював у Московському театрі ім. Вахтангова, грав у виставі «Скрипаль на даху». Після вистави сідав у літак, здавав у Львові черговий іспит і повертався увечері до Москви. У такому ритмі прожив п’ять-шість років у Росії, а потім повернувся до незалежної України — і зрозумів, що мені тут місця немає... Тоді всіх хвилювало не мистецтво, а інші проблеми. Усі, хто раніше кричав: «Ура КПРС!», раптом стали націоналістами... Багато речей були мені незрозумілими. В музиці була паніка. Я пішов працювати в ансамбль «Гопак», який організували солісти Ансамблю ім. П. Вірського (мій тато помер за місяць до проголошення незалежності, а до того був його музичним керівником). Це був перший в Україні фольклорний колектив, створений на комерційній основі. Ми постійно їздили в США, Канаду, Італію... Але ті гастролі мені нагадували самодіяльність. Москву можна любити чи не любити, але справжня, творча Москва була тоді на значно вищому рівні, аніж Київ. Навіть взаємин артистів з адміністрацією не порівняти. Назаров (до речі, він теж «наш», родом із Дніпропетровської області) завжди казав: «Його величність артист!», а в Україні «цар і бог» — це адміністрація.

«І В МОЄМУ ЖИТТІ ВСЕ ЯКОСЬ ПРИРОДНО ПОЄДНАЛОСЯ: КЛАСИКА, ФОЛЬКЛОР, РОК»

— Ви залишилися в Канаді під час гастролей «Гопака»?

— У Канаді я залишився «з третього разу», коли нас з Валерієм Самойленком (баяніст, диригент Хору ім. Г. Верьовки) запросили на гастролі окремо від ансамблю. Тож ми нікого не підвели. На жаль, п’ять років тому Самойленко помер у Торонто.

— Захоплення українським фольклором — це у вас родинне?

— Так, мій тато був відомим сопілкарем, флейтистом, засновником ансамблю «Троїсті музики» на базі Хору ім. Г. Верьовки, народним артистом України. З дитинства пам’ятаю, як у нас удома ночами грали відомі музиканти, які приїздили в Київ на гастролі. Тато дуже любив румунську і молдавську музику. І в моєму житті все якось природно поєдналося: класика, фольклор, рок. Якось я зізнався Янові Гіллану, який у юності переграв усі гітарні соло в його піснях, абсолютно не розуміючи англійських текстів. Ми посміялися, і він запросив мене зіграти в його останньому альбомі.

Джаз я так само люблю, але не в чистому вигляді, а джаз-рок, фанк, ф’южн.

«УСІ МОЇ «ПІДЛЕГЛІ» ЯК АРТИСТИ КРАЩІ ЗА МЕНЕ!»

— Василю, а який сьогодні ваш офіційний статус?

— Я — лідер власного гурту Papa Duke, у якому всі музиканти — унікальні. Не побоюся навіть сказати, що всі мої «підлеглі» як артисти кращі за мене! Робі та Френк Ботоші — угорські цигани, представники видатної музичної династії. В Канаду Робі запросив Оскар Пітерсон. Робі — відомий піаніст, працює з Ел Джеро, Моллі Джонсон. Упродовж останніх трьох років він має титул «Best Keyboard Player In The United States». Індіанець із Еквадору Девід Вейст грає на унікальній гітарі, яку виготовили спеціально для нього. У ній міститься одна дека, два грифи і 18 струн: з одного боку нейлонові, а з іншого — металеві. Також на ній є тумблер, який «ховає» лади в гриф, і інструмент стає безладовим. У різних режимах на ній можна грати зовсім різним звуком. Девід запатентував свій винахід, тепер на такій гітарі грає дуже багато зірок. Він — сирота з Еквадору, всиновлений канадцями з Віндзору, що на кордоні з Детройтом, «столицею блюзу». Так, як Девід співає блюз, ніхто не співає! Наш бас-гітарист Віктор Хоменко — родом із Києва, але також, як і я, досить давно живе в Канаді.

— Чому, на вашу думку, стиль world music актуальний, і чим приваблює особисто вас?

— Взагалі-то, я ніколи не замислювався, в якому стилі працюю. Ми робимо свою роботу, робимо те, що нам подобається, а хтось інший, приміром, агенція нас «класифікує». За великим рахунком, world music для мене — це продовження ідеї Володимира Назарова з його Театром фольклорної музики СРСР, тільки на канадському ѓрунті й у сучаснішому варіанті, коли музиканти різних національностей грають одну і ту саму музику, знаходять у зовсім різному щось спільне.

— Ви самі пишете музику?

— Так, пишу, хоча оцінюю свої твори досить скромно. В кожному альбомі Papa Duke (усього їх уже п’ять) є дві-три мої речі.

— Розкажіть про історію гурту Papa Duke. Із чого все починалося?

— Після переїзду в Канаду я п’ять років співпрацював із грецьким гітаристом Pavlo. На рік ми давали по 150 концертів в Америці й Канаді та паралельно щось записували. Я вчився у нього, спостерігав, як працює в Канаді музичний бізнес. Перший альбом Papa Duke вийшов 1999-го, другий — 2001 року, але інтенсивна робота розпочалася десь із 2004-го, коли вийшов третій альбом. Pavlo для нього написав 12 композицій, я зробив їх аранжування, виступив його продюсером. Четвертий альбом вийшов 2006 року, а зараз випускаємо п’ятий.

— Хто з українських музикантів близький вам у творчому сенсі?

— Товаришуємо з Олегом Скрипкою, плануємо на майбутнє кілька цікавих проектів. Найближчий — на цьогорічній «Країні мрій». Ми познайомилися в Торонто і співпрацюємо вже досить довго. Перший спільний концерт дали в Івано-Франківську з нагоди святкування 350-річчя міста, де я грав разом з Le Grand Orchestra. Частину цієї ж програми виконували на нинішньому відкритті Андріївського узвозу. Інші мої друзі — київський гурт Mad Heads. Разом із ManSound записав аранжування прелюдії Шопена. Це дуже цікаві хлопці, справжні професіонали.

«ІДЕАЛЬНИХ КРАЇН НЕ ІСНУЄ!»

— Наскільки сьогодні на Заході популярні фестивалі open air на зразок «Сходів до неба»? Як часто ви берете участь у таких заходах?

— «Сходи до неба» більше нагадують європейські фестивалі, аніж американські. У них є щось «віденське», коли тисяча скрипалів грають вальси Штрауса. В Америці та Канаді літо — час фестивалів. Наприклад, одна частина концертів знаменитого фестивалю в Монреалі відбувається в закритих приміщеннях (за гроші), а друга — на вулиці (безкоштовні). Це один із найбільших джазових фестивалів у світі, в якому я також брав участь. Загалом в Америці подібні заходи орієнтовані на блюз, джаз, рок і фольклор. У Канаді проводять фестивалі національних культур. Найбільший з них — грецький, за три дні він збирає близько мільйона відвідувачів, тоді як український у Блурі — десь 600 тис. Українці вчаться у греків. Що цікаво: нас, українців, запрошують на всі фестивалі — до греків, італійців, іспанців, євреїв, але ви ніколи не побачите на українському фестивалі учасника іншої національності. Отаке моє особисте, трохи сумне спостереження...

— Ви буваєте на Батьківщині, маєте змогу спостерігати за змінами в Україні. Які ваші враження?

— Країна, з якої я виїхав, і та Україна, в яку я приїжджаю сьогодні, — це дві різні держави. Кажуть, що тут усе відбувається дуже повільно, що хотілося б швидшого розвитку, але рух є! Сьогодні Україна виглядає значно привабливіше, помітно поліпшився сервіс. Ще рік тому я не бачив стільки посмішок на обличчях людей на вулицях, як зараз. Треба розуміти, що ідеальних країн не існує!

Канада та Україна — дві зовсім різні країни, їх не можна порівнювати. Щось краще там, а щось — тут. Я сумую за друзями. У Києві живуть мама і брат. Вони приїздили в Канаду, але в Україні їм краще. У Канаді працюють закони. Немає такого хамства, як тут, ніхто тебе не «підріже» на авто... У плані мистецького життя треба розуміти, що Канада — рокова країна. У Торонто є оперна компанія, але оперного театру немає. Наприклад, неможливо піти й подивитися «Севільського цирульника», а на Різдво в усіх театрах — суцільний «Лускунчик»! Знаєте, коли подаєш документи на еміграцію, треба мати постійну роботу. Через це багато хто йде на будівництво. Для мене таким «будівництвом» став Національний балет Канади, де я працював концертместром. Але за першої ж нагоди я звідти пішов.

— З українською діаспорою маєте налагоджені контакти?

— Особисто мене вони часто запрошують виступити, разом з Papa Duke — рідше. Цього року поїду в Клівленд на Український фестиваль, після цього разом із бендом виступимо в Блурі, де завжди відбуваються фестивалі української культури. Якщо треба виступити на відкритті пам’ятника або благодійному концерті, де, наприклад, збирають гроші для чорнобильців, завжди допомагаю: йду і граю.

«МОЖУ УВІЙТИ В ФОРМУ ЗА ПІВГОДИНИ»

— На скрипці досі займаєтеся щодня?

— Ні, я дуже лінива людина! Усі дивуються, думають, що займаюся по вісім годин на день, але це не так. Перед виступами навчився дуже швидко розігруватися, маю власний метод, можу увійти в форму буквально за півгодини.

— Коли просять зіграти щось із класики, погоджуєтеся?

— Буває й таке. Іноді навіть просять випустити цілий класичний альбом. Взагалі дуже люблю Паганіні. Баха теж люблю, але він інтимніший. Зі Скрипковим концертом Чайковського випускався із консерваторії. Вважаю, чим більше всього ти робиш, тим краще. Якось покійний Джеф Гілі, з яким мені також доводилося виступати разом, відкривав у Торонто власний клуб і запросив мене. Там було багато відомих музикантів, усі сиділи за столами, пили пиво, знайомилися. Навпроти мене сидів крутий старий продюсер. Ми розговорилися, він запитав, чим я займаюся. Кажу, що граю на скрипці. Йому стало мене шкода: «Це ж тобі, щоб вижити, треба в матроській формі на скрипці грати!» От, власне, цим я і займаюся — поєдную непоєднуване, і з цього виходить щось цікаве.

Трапляються й курйозні випадки. Якось у травні зателефонувала одна аргентинська компанія. Сказали, що в них у вересні чотири шоу в Торонто, а перша скрипка не може приїхати, попросили замінити. Запитують, куди переслати ноти, а я самовпевнено відповідаю: «Танго? Дасте ноти за два дні до концерту». Приходжу на репетицію, а там — танго Астора П’яццолли, пасаж на пасажі! Коли я це побачив, ледь не посивів! Цілу ніч учив. Дякувати Богу, пронесло... От ви запитували, коли я займаюся. Коли треба! Я захопився музикою П’яццолли, в новому альбомі Papa Duke є одне з його танго в нашій обробці. Коли грав із мексиканцями, то мені начепили на голову 20-кілограмове сомбреро, в яке раз у раз влучав смичок. З африканцями дуже цікаво грати джаз, бо ніколи не знаєш, коли закінчиться пісня...

«КЛАСИЧНИЙ ВАРІАНТ ІНСТРУМЕНТА МЕНЕ ЦІЛКОМ ВЛАШТОВУЄ»

— Чим для вас є скрипка?

— Скрипка — частина моєї прихованої душі. Я в житті й на сцені — це дві різні людини з різними думками. Мій нинішній інструмент — «француз». Попередню, дуже хорошу скрипку в мене колись украли в Москві, але це давня історія.

— Ви пробували експериментувати зі скрипкою — додавати струни, підключати електроніку?

— Класичний варіант інструмента мене цілком влаштовує. Скажу більше: якось одна відома компанія безкоштовно пропонувала мені грати на її електричній скрипці, але я не взяв. Мені не подобається її звук. Звісно, в рокових проектах її можна було би спробувати, підключати до різних «примочок». Але для мене це все несерйозно, таке собі тінейджерство.

— Чи доводиться вам долати страх перед сценою?

— Сцена для мене — адреналін. Трохи хвилююся, але це нормальне хвилювання. Проте завжди переживаю за звукорежисера, який може тебе просто «зарізати». Я завжди борюся із цим, під час саундчека роблю такий звук, який мені подобається. Але все одно побоююся людей, які на репетиції обіцяють одне, а під час концерту роблять по-своєму.

Юлія БЕНТЯ, музикознавець
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments