Роман Кофман: «Те, що я займаюсь диригуванням, це — диво»

Виконуючи «Іспанську рапсодію» Моріса Равеля, «Румунську» — Джордже Енеску, «Угорську» — Ференца Ліста, «Гуцульську» — Георгія Майбороди, Академічному симфонічному оркестру під орудою маестро вдалося матеріалізувати високий смисл музики — дарувати насолоду. В «Рапсодії на тему Паганіні» для фортепіано з оркестром Сергія Рахманінова соло виконав гість із Литви, піаніст Лукас Генюшас — і він зіграв блискуче, підкоривши зал кришталевою чистотою звучання й бездоганною технікою. Весь концерт являв собою немовби сяйво звуків: так відбувається завжди, коли на сцену виходить маестро Роман Кофман. А назва жанру нагадала, що рапсод, за античним поясненням терміна, — співак-мандрівник із жезлом у руці, а в буквальному перекладі — той, хто зшиває пісні. Це ж диригент, який все життя мандрує від мелодії до мелодії, поєднуючи їх у гармонійний союз.

Кофман — автор концептуальних музичних проектів, які створюють нову реальність. Письменник і поет, серед його книжок є видання, які стали класикою: «Книга небуття», «Пасторальна симфонія, або Як я жив за німців», «Так буде завжди», «Хвала роботодавцям».

Організував перші в Україні авторські концерти Альфреда Шнітке та Гії Канчелі. Виступав із 73 оркестрами багатьох країн світу. У 2003 — 2008 роках працював у Німеччині як генеральмузикдиректор Бонна, очолював Бетховенський оркестр і Боннську оперу. Подіями культурного життя України стали авторські цикли концертів: «Роман Кофман та його друзі», «Великі імена», «Всі симфонії Шуберта», «Всі симфонії Чайковського», «Всі симфонії Бетховена», «Всі симфонії Моцарта», «Український авангард», «Тиждень високої класики з Романом Кофманом». 28 лютого 2014 року — ще не були розібрані барикади — виконав концерт-реквієм пам’яті героїв Небесної Сотні. Того ж 2014 року в Національній філармонії організував проект «Присвята українському народу» з участю Гідона Кремера та Гії Канчелі. 29 вересня 2016 грав з Національним симфонічним оркестром під час жалобної церемонії, присвяченої 75-м роковинам трагедії в Бабиному Яру. Це не просто фрагменти біографії, а вчинки, що визначають масштаб особистості.

Наша розмова з Романом Кофманом відбулася після репетиції у філармонії.

— На своєму ювілейному концерті ви зізналися, що вийшли, нарешті, з підліткового віку й починаєте серйозно займатися музичними проектами. Обіцяне виконали, почавши з відкриття сезону: у Третьому концерті Прокоф’єва партію фортепіано виконав Антоній Баришевський, прозвучала прем’єра твору Валентина Бібіка «Дзвоновий шлях». У ваших нещодавніх проектах виступали відомі солісти — піаністка Елісо Вірсаладзе, скрипаль Еммануель Чкнаворян, трубач Отто Заутер. Дуже несподіваним для слухачів став концерт «Запрошення до танцю», на якому легка музика видатних композиторів містила в собі настільки потужне послання радості, що не повірити в неї було неможливо.

— Ми грали напередодні католицького Різдва, і тому з’явилася ця, на перший погляд, дивна програма. Розважальна сторона музики даремно відкладається на третій або навіть четвертий план, її відносять до сфери джазу чи кантрі-мюзик. Музика може бути дуже серйозною, трагічною, глибокою, благородною. Але якщо повернутися до витоків, музика виникла і розвивалася або як допоміжна складова в роботі, або як обов’язковий аксесуар проведення вільного часу — а це танці й пісні. Чи пісні з «підтанцьовкою». Я ніколи не цурався так званої легкої музики й замолоду, коли працював скрипалем в оркестрі українського радіо, організував із його музикантів маленький «симфоджазик». І наш ансамбль висунули для участі у святкуванні Дня радіо 7 травня. Репертуару для симфоджазу не було, я приніс додому платівку чеського оркестру Далібора Бразди й переклав на ноти два номери: «Свято скрипок» та «Колискову» з «Поргі і Бесс». А в цей час у колисці слухала музику донька, дружина трошки сердилася — тоді ми мешкали в однокімнатній квартирі. Але я зробив партитури, і наш симфоджаз виступив у Великому залі консерваторії.

ЗВУКИ, ЩО ЛЕТЯТЬ У НЕБО

— Романе Ісааковичу, ви як майстер «програмування» вкладаєте концепцію в кожну свою програму, тому ваші проекти впливають навіть на тих слухачів, яким невідоме слово «концептуальність». Так було завжди?

— Звісно, ні. На початку моєї диригентської роботи я був позбавлений можливості складати програми. Я зібрав із друзів-консерваторців камерний оркестр, нас пускали репетирувати в Будинок композиторів на Пушкінській і надавали сцену для концертів за умови, що грати будемо тільки музику членів Спілки композиторів України. А коли 1991 року почав працювати з Київським камерним оркестром, тоді вже настала свобода. Вперше зустрівшись із Гідоном Кремером, запам’ятав його слова: «Програма — це 70% успіху». Не повірив, але потім сам до цього дійшов, і в мене це перетворилось на спорт!

— А що чекає на київську публіку в нинішньому концертному сезоні?

— У програмі лютневого концерту — музика Сібеліуса та Прокоф’єва. Майже сучасники, вони жили й творили на одному континенті — два композитори однієї проби шляхетності, високого класу композиторської майстерності. У скрипковому концерті Прокоф’єва солістом виступатиме Федір Рудін, скрипаль із Франції, а симфонічна поема Сібеліуса «Туонельський лебідь» прозвучить у Києві вперше.

Сюїту Равеля «Гробниця Куперена» та «Незакінчену симфонію» Шуберта публіка почує в березневому проекті. У Концерті для віолончелі з оркестром Шумана соло виконає французький віолончеліст Гаррі Хоффман, з яким ми познайомились і грали разом у мальовничому німецькому містечку Кронберг неподалік від Франкфурта на міжнародному віолончельному фестивалі, куди приїздять добре знані музиканти. Фестиваль засновано моїм знайомим віолончелістом Раймондом Тренклером і має дуже гарного покровителя в особі вдови великого Пабло Казальса — пуерторіканки, сеньйори Марти Казальс-Істоміної. 2011 року Гаррі Хоффман приїжджав до Києва на «Тиждень високої класики» і грав з моїм Київським камерним оркестром у галереї «Лавра», зараз зіграє із симфонічним у Колонному залі.

У травні разом із камерним хором «Кредо» вперше в Україні виконаємо ораторію Шарля Гуно «Життя і смерть». А закриємо сезон виконанням Дев’ятої симфонії Бетховена з капелою «Думка».

— Чотири роки ви очолюєте Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії.

— Для мене це значна подія — мені, нарешті, запропонували симфонічний оркестр на Батьківщині, причому напередодні 80-річчя. «Уже пора», — подумав я й погодився. На той час у мене припинилося спілкування із закордонними колективами (зараз я не літаю), і я зрозумів, що сумую за симфонічним оркестром, де вибір програм більш широкий і кольори багатші...

— Чому у своїй книжці «Диригент і оркестр, або 100 непотрібних порад молодим диригентам» ви назвали симфонічний оркестр найунікальнішим витвором людської цивілізації?

— Тому що збирається разом сотня людей і займається хтозна-чим. Є відомий анекдот: «Де ти працюєш?» — «Граю в оркестрі». — «Зрозуміло, що граєш в оркестрі. А працюєш де?» Кожен грає на своєму інструменті, ці інструменти не схожі один на одного. А ще є дядя чи тьотя, які їм пишуть партитури, і ще одна людина, якій не потрібні високі технології — лише руки та диригентська паличка... Всі разом вони виробляють продукт, який складається незрозуміло з чого: звуки, що летять у небо... І цей продукт має колосальний вплив на тих, хто його чує, тобто на слухачів.

— Уточніть, як саме він впливає?

— Якщо насправді впливає, всі дієслова доречні: вчить шляхетності, заспокоює, збуджує, приводить до тями, закликає до милосердя, доводить до сліз — словом, музика доводить до всього, за винятком злочину.

— А до сміху?

— Звичайно! Послухайте «Антиформалістичний райок» Шостаковича. Або оперету «Летюча миша» — я маю на увазі не текст, а музику.

— Чи надовго цей вплив?

— Не просто надовго — назавжди. Він нікуди не зникає.

«ХОЧЕТЬСЯ ПИСАТИ ЗАВЖДИ»

— Романе Ісааковичу, ви завершили роботу над новою книжкою — автобіографічною? В якому вона зараз стані?

— У підвішеному. Я її написав, текст і фотографії оцифровані, залишилося надрукувати.

— Яку дали їй назву?

— «Як я провів життя»... Я провів життя в гарній компанії — з Господом Богом, партією та урядом, моєю сім’єю та близькими друзями. Але підсумувати повністю ще не можу: моя книжка — перший том цієї серії.

— Ви вже думаєте про нову книжку? Хочеться писати?

— Мені хочеться писати завжди. Музикою не завжди хочеться займатися, а писати хочеться постійно. Дуже хочу повернутися до поезії. Я дуже люблю поезію, мені близькі поети, які вміють грати зі словом, його звучанням. Зараз віршів майже не пишу, тому що до них не пасує вислів: «Ні дня без рядка». До прози — пасує, до поезії — ні. Я складав вірші «нальотами», були такі періоди, і найчастіше це відбувалося через заздрість.

— Жартуєте?

— Коли мені траплялася книжка хорошого поета, одразу хотілося брати папір і писати... 1996 року вийшла моя поетична збірка «Обличчя землі», а з того часу ще написав дещо. Хотів би видати повнішу збірку віршів, а також книжку моїх несерйозних творів. У мене є чимало епіграм, іронічної поезії та прози, можна зібрати й надрукувати, якщо знайдеться видавець.

ПРО ЖИТТЯ Й ЧУДЕСА

— Чи траплялись чудеса у вашому житті?

— З певним перебільшенням можу сказати, що так. Те, що я займаюсь диригуванням, — це диво. Цього не мало статися — я не хотів бути диригентом, не прагнув цього. Коли 1966 року я пішов із камерного оркестру, мені зателефонував інспектор ансамблю Павла Вірського і запитав: «Це правда, що ти написав заяву про звільнення? Іди до нас скрипалем». Я почав делікатно відмовлятися: це не моя сфера, не академічна музика. А він продовжував: «До речі, через три місяці ансамбль їде до США, виникла необхідність у другому диригенті, і зараз у нас проходить конкурс». — «Але ж я не диригент!» — «Нічого, спробуєш. А поки приходь концертмейстером без прослуховування. І не барись». Я погодився: дружина працювала на півставки у педінституті — вела хор на кафедрі дефектології, у нас була маленька дитина, у батька — крихітна пенсія, а в матері пенсії не було взагалі...

Коли прийшов, тут, у малому залі філармонії, проходив конкурс, у якому брали участь професійні диригенти. Вони диригували оркестром, грали по два номери, і Павло Вірський усіх бракував. Після кожної проби інспектор оркестру підходив до мене: «Романе, спробуй!» — а я відповідав: «Ти хочеш, щоб я зганьбився?» І раптом ніби щось «увімкнулось» — я погодився. Мені видали дві партитури, вдома я зачинився у ванній, де було дзеркало, на рукомийник поклав партитуру і диригував. В цей час прийшла Ірина Миколаївна — мене ніде немає, а ванна кімната зачинена. Коли все з’ясувалося, вона вигукнула: «Що ти робиш! Ти збожеволів! У тебе ж немає координації рук!» (Цю її фразу я запам’ятав надовго.) Я відповів: «Пізно, завтра мені стояти перед оркестром». Прийшов, почав диригувати, а наступного дня Павло Павлович сказав мені: «Романе, заповнюйте анкету, ви поїдете з нами до Америки другим диригентом». Вдома ніхто не повірив, що мене випустять, однак анкету я заповнив — і поїхав.

В Америці спочатку тільки репетирував, потім Вірський сказав: «Романе, наступний концерт у Монреалі, час диригувати. Хочете, я буду стояти поруч, підказувати?». Я відмовився від допомоги, був зібраний, на підйомі. А всього в цьому турне диригував на 24-х концертах. Коли повернулися, мені запропонували постійну посаду другого диригента, і я поступив до консерваторії на диригентський факультет. Після повернення з Америки під час банкету в ресторані «Метро» Павло Павлович відвів мене убік і сказав по секрету, що мене викреслили зі списку вже в першій інстанції. Але він дістався «до самих верхів» і сказав: «Якщо не поїду я, гастролі не зірвуться. Якщо не поїде Кофман, гастролей не буде». А валюта була країні дуже потрібна.

— Що вам допомагає жити?

— Мабуть, байдужість до зовнішніх сторін життя та успіху, до «цяцьок» — нагород, звань. Це зберігає внутрішній світ недоторканим. Звичайно, щось зачіпає, щось непокоїть, але ніщо не відволікає від головного.

Дуже допомагає сім’я — мої прекрасні дружина і донька (дружина — Ірина Сабліна, засновник і перший художній керівник хору «Щедрик», який зараз очолює донька, Маріанна Сабліна. — О. С.). І чудовий зять, який вселяє в мене оптимізм і справді уміє надихати (Айдар Торибаєв — головний диригент Євразійського оркестру Казахського національного університету мистецтв. — О. С.). Нещодавно Айдар готував казахський молодіжний оркестр, який він створив, до гастролей у Відні і розповів, що буде виконувати Другу симфонію Шуберта у знаменитому залі Мюзікферайн. Я: «Ви до Відня везете Шуберта?! А як оркестр із цим упорається?» Він відповідає: «Але ж я головний диригент. Я кажу їм — грайте, і вони грають». А коли він бачить, як я сиджу, обкладений з усіх боків партитурами, запитує: «Романе Ісааковичу, чого ви мучитесь? Ви ж головний диригент, скажіть їм — вони будуть грати!»

— Ви відповіли на багато запитань. Чи є у вас запитання, на яке ще не знайшли відповіді?

— Запитання лише починають з’являтися. Нещодавно запитав себе: «Чому я не сокіл, чому не літаю?» — але відповіді поки що не знайшов.