Тіні наших незабутих, незабутніх українських предків мають знайти спокій, навіки оселившись у пам'яті народу.
Іван Драч, український поет, перекладач, сценарист, політичний і громадський діяч

Рукописи не горять. А архіви?

Про долю одного з вітчизняних архівно-музейних комплексів
5 жовтня, 2017 - 09:20
ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

Минулої п’ятниці відбулася дискусія про долю історичної спадщини в архівах України, присвячена 100-річчю архівної справи в нашій державі. Однак більше говорили не про майбутній ювілей (його мають відзначати у грудні), а про жалюгідний стан, в якому перебувають архівні установи — за мінімуму грошей, технічного забезпечення, просто елементарної уваги з боку влади. Ба більше, іноді складається враження, що наше доблесне чиновництво просто заповзялося понищити архіви...

ПОДАРУНОК НА ІМЕНИНИ

Ювілей належить зустрічати подарунками, і українська влада вирішила не порушувати цієї традиції. У це важко навіть повірити, але так і є: йдеться про, як мінімум, призупинення роботи на невизначений час Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ). Призупинення, яке може стати початком фактичної ліквідації — бо ж підвішений у часі та просторі архів може просто розсипатись на друзки, буде втрачено його цілісність.

Звісно, ніхто не говорить ні про яку ліквідацію. Боронь Боже, все прикрито «правильними» словами й такими ж «благородними» намірами. Просто настав час... Архів-музей від моменту свого виникнення, понад 50 років, міститься у приміщенні колишньої бурси на території Національного заповідника «Софія Київська». Ну, й досить, дирекція того самого заповідника вирішила не продовжувати договір оренди. Бо ж приміщення таке старе, можна вважати, аварійне, треба робити ремонт. Треба, і квит. Що робити архіву (державному!) — практично нікого не цікавить. Фонд держмайна запропонував на вибір приміщення. Покинуті й поруйновані заводські приміщення, напівзнищені будови — от сюди, ласкаво просимо. І якнайшвидше!

Хтось собі може уявити, яким чином можна нашвидкуруч перенести з одного місця до іншого, та ще у непристосовані, і то м’яко кажучи, приміщення, — десятки тисяч архівно-музейних матеріалів? Спеціалісти кажуть, що за такого переселення загине до половини цих матеріалів. Утім, подібна перспектива анітрохи не лякає ні Фонд держмайна, ні Міністерство культури, які вже офіційно повідомили про недоцільність продовження договору з ЦДАМЛМ; із 29 вересня перебування архіву-музею на території заповідника є незаконним. Аби надати ситуації вигляду законності, швиденько підготували акт про аварійність приміщення, підписали його в київській мерії. Хоча директор архіву Олена Чижова стверджує: не було жодної комісії, яка могла з’ясувати ту саму аварійність. Заочники вони і є заочники — все поза очі роблять. Обійшовши все архівне приміщення, я не помітив якихось серйозних ознак чогось справді тривожного. Так, приміщення старе, є якісь тріщини, за якими потрібно вести постійне спостереження. То й робіть це...

Звісно, я не фахівець, проте нескладно здогадатися: хтось і щось спровокували тривоги високого, і не дуже начальства. Хто саме? В кулуарах мені назвали прізвище — справді «отакенне». Можливо, це наклеп на ту поважну персону, буває. В одне я не вірю — що чиновники середнього рівня можуть самочинно, та ще й так синхронно, зненацька «стурбуватися». На засіданні парламентського комітету з питань культури і духовності, яке відбулося в червні, заступник міністра культури Тамара Мазур заявила, що архівне приміщення просто конче потребує ремонту, і якщо він не відбудеться, Софію Київську вилучать із списку ЮНЕСКО, позбавлять статусу пам’ятки. На що голова комітету Микола Княжицький відповів: «Якщо вибирати між списком ЮНЕСКО та архівом, я вибираю архів!»

«ТІНІ ЗАБУТИХ...»

Ставлення одного з керівників Мінкультури і справді дивовижне: для неї важливіше, виходить так, залишитись у списку (хай би там яким він був важливим), задля цього долею архіву, в якому зібрано скарби нації, можна й пожертвувати. Звісно, пані Мазур скаже, що зовсім не те мала на увазі. А що ж тоді? Типова поведінка нашого чиновництва, яке радо слухає вимоги та рекомендації західних мудрагелів, хоч би якими нищівними були вони до самої України. Воістину «за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси!»

Сам міністр культури Євген Нищук у нещодавньому інтерв’ю («Україна молода», 27 вересня) пояснив: «Ніхто, звичайно, на вулицю установу не буде виселяти». І тут же послався на моніторингові комісії ЮНЕСКО, які вимагають реставрації. Тож, констатував міністр, «треба рано чи пізно якимось чином робити переселення. Тимчасове, з поверненням чи ні — це вже інше питання».


ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Далі міністр нагадав про недобудоване спеціалізоване приміщення на Солом’янській площі, яке почали будувати десять років тому. Почали — і заморозили. А це, власне, і є єдино можливим варіантом розв’язання проблеми — добудувати, наповнити приміщення сучасною технікою для якісного зберігання архівів і вже тоді перенести туди всю архівно-музейну складову ЦДАМЛМ. Перенести не за місяць-два, звичайно, а поволі, так, щоби нічого не зникло і не зазнало пошкоджень.

Та ба, на це в державі немає грошей. Ніде їм, бідним, узятись, і квит. От на утримання парламенту, Адміністрації Президента, уряду, силових відомств у державному бюджеті 2018 року грошенят підкинули, ще й ого-го скільки, а на архіви, на те, щоби пам’ять нації зберегти, їх немає. Чиновна братія про себе дбає перш за все, про власний комфорт та безпеку — всьому іншому зась, хоч би скільки говорили про ЮНЕСКО чи щось подібне. Тіні ніби ж то забутих традицій нехтування культурою оживають знов і знов...

«КОНІ НЕ ВИННІ»

До речі, до найвищої влади звернулися провідні діячі вітчизняної культури — з проханням втрутитися, розв’язати проблему архіву-музею. Отримали відписку Мінкультури за підписом тієї ж Тамари Мазур (яка, до речі, до свого міністерського призначення жодного дня у сфері культури не працювала). Сам Нищук прокоментував те звернення так: «Часом люди, не розібравшись, ведуться на прохання: «Там хочуть щось забрати, підпишіть листа...» І підписуються відомі чудові люди, яких я знаю, яким я довіряю. Але вони не вникали в суть проблеми і не хочуть почути насправді достовірну інформацію».

Ох, пане Євгене, вникали, ще і як вникали. Скажімо, на тому ж засіданні парламентського комітету ваша заступниця пояснювала — аж як «достовірно», особливо вкупі з відео, на якому ми бачили зруйновані заводські приміщення, що їх Фонд держмайна готовий люб’язно надати архіву для переселення. А от чи вникав сам міністр — тут є питання. Бо в архіві мені сказали, що пан Нищук жодного разу там не був останнім часом.

Отже, повівся сам, довірившись тій самій Мазур, напевно. Тож хочу звернутись до пана Євгена: «Шановний, я знаю й ціную Вас як людину культури, як чудового артиста, небайдужого та сміливого. Давайте зустрінемось у тому самому архіві-музеї з тими людьми, які, по-вашому, «не вникли», і знайдемо вихід — такий, щоби не зашкодити ні самій установі, ні нашій спільній справі. І хочу нагадати Вам, що один із Ваших попередників, Богдан Ступка, називав Мінкульт Міністерством оборони культури. Тож будьмо союзниками в цій обороні, і нехай не роз’єднує в цій справі, і не розводить нас усіляке лукаве чиновництво!»

Дуже хочеться вірити, що так і буде, що Микола Княжицький (він справді переймається збереженням архіву) та Євген Нищук очолять боротьбу за збереження ЦДАМЛМ, а також за радикальну зміну державної політики у сфері архівної справи, яка на сьогодні виглядає доволі ганебно.

Сергій ТРИМБАЧ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments