Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Шляхетний Iдальго»

Микола Лукаш в інтер’єрі українського шістдесятництва
17 грудня, 2019 - 18:37
ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

19 грудня минає 100 років від Дня народження славетного перекладача. Цей ювілей наукова та літературно-мистецька спільнота відзначає, зокрема, такими заходами, як міжнародна наукова конференція «Микола Лукаш: спадщина, рецепція, пам’ять» і наукова конференція «Микола Лукаш та його спадщина в контексті української та європейської культур»... Тож яким був цей дивовижно скромний геній, блискучий лінгвіст, знавець двадцяти двох мов (перекладав із вісімнадцяти), котрий за радянських часів подарував українському читачеві понад тисячу видатних творів світової літератури, представивши рідною мовою понад сто зарубіжних авторів, серед яких, зокрема, й вершинні твори — «Фауст» Й.-В. Ґете, «Дон Кіхот» Сервантеса, «Декамерон» Дж. Бокаччо?

*  *  *

Коли ми говоримо про певний бум перекладацької справи в незалежній Україні, далеко не завжди згадуємо предтеч нинішніх інтерпретаторів «чужих» текстів. А між тим, українська культура має досить потужну перекладацьку школу і традицію, закладену, з-поміж інших, І. Франком, М. Зеровим, М. Рильським, М. Бажаном, Г. Кочуром, М. Лукашем... Зазвичай прізвища останніх двох — Григорія Кочура, неформального лідера перекладацького цеху, та Миколу Лукаша називають поряд, оскільки вони були майже ровесниками (Кочур був старшим на якийсь десяток років), а головне — жили й працювали в одну епоху — епоху шістдесятництва. Дуже різні, вони продовжували різні течії українського перекладу: Г. Кочур — «класичного», з тяжінням до усталених літературних норм, новітньої національної та європейської традиції, а М. Лукаш представляв течію «фольклорну», заґрунтовану в усну народну творчість і традиції бароко, більш «живу», експериментаторську.

У середовищі шістдесятників, де статус російської мови як «об’єднавчої» (яка, проте, виконувала потужну функцію нівеляції національних мов) усвідомлювався на рівні риторичного запитання «Інтернаціоналізм чи русифікація?», особливо активно розвивалося перекладацтво (М. Лукаш, Г. Кочур, А. Перепадя, Є. Попов, І. Світличний, М. Коцюбинська, В. Стус та ін.), яке формувало культурну ідентичність, створюючи інтенсивний духовний простір високої інтелектуальної комфортності, а також було потужним націєтворчим і націєзберігаючим чинником.

*  *  *

Запрошую читача до спроби реконструкції в інтер’єрі українського шістдесятництва постаті М. Лукаша (1919, м. Кролевець Сумської обл. — 1988, Київ), котрий своєю поставою перекладача високого рівня заслужив «святобливе ставлення всіх, хто здатен чути українське Слово» (І. Дзюба), і якого Світлана Кириченко, дружина дисидента Ю. Бадзя, у спогадах «Люди не зі страху» називає «людиною винятковою для нашої культури». Зі спогадів, епістолярної спадщини шістдесятників М. Лукаш постає живою людиною з усіма характерними особливостями.

Короткий, однак наснажений шляхетною зворушливістю есей про М. Лукаша залишила Михайлина Коцюбинська, назвавши його досить пафосно, однак співзвучно самій сутності цієї неординарної людини, Майстра слова: «Шляхетний ідальго української культури: Микола Лукаш». Не можу не зацитувати ці зворушливі рядки: «Десь на межі 1950 — 1960-х, живучи на колишній вулиці Леніна неподалік від Будинку письменників, я часто зустрічала дивну, якусь «нетутешню» людину, одягнену явно не по сезону: в мороз він був не тільки без шапки, а й в одному костюмі, і погоді відповідав тільки теплий шарф, в який, видавалося, він ладен був зануритися увесь (цю властивість Лукаша — як химеру змолоду — за найлютіших морозів ходити без пальта й без шапки пояснює І. Дзюба, згадуючи його розповіді про родину. — Л. Т.). Погляд добрих короткозорих очей, лагідний і водночас дещо відсутній — мовби він десь там, в інших сферах, де завжди тепло і звучить музика... Згодом я дізналася, що то Лукаш, геній перекладу — так його кваліфікували ті, хто був уже знайомий з першими його перекладацькими спробами. А далі ця небуденна з’ява — якась автономна й самодостатня серед вуличної суєти — злилася з враженнями від його перекладів: «Фауста», «Декамерона», Імре Мадача, згодом Лорки, які переможно увірвалися в українську літературу, розширивши її обрії, засвідчивши її інтелектуальну глибину й дивовижні образотворчі можливості українського слова».

«Перекладач такого діапазону — рідкісне явище не лише в українській, а й у будь-якій іншій літературі», — наголошував найближчий його побратим по перу Г. Кочур. «Люблячи Миколу Лукаша з ніжністю, що дозволяє навіть іронію, Кочур посміювався над театральністю Лукашевих перекладацьких уподобань. Лукаш упивався литаврами Віктора Гюго, каменепадом його метафор. Гюго для Кочура — геніальний, але багатослівний декламатор. Для Лукаша Тувім — це «Бал в опері», оргія слів-страховищ, рядків-обрубків, що танцюють канкан. Для Кочура Тувім — це «Лодзь» із її «кумедною пишнотою», від якої хочеться плакати, чи «м’ята над ставом», чи крихти юності, кинуті на поживу птахам спогадів» (М. Новикова. Григорій Кочур. Друге відлуння). Цю любов Кочура до Лукаша потверджують і шістдесятники, зокрема М. Коцюбинська. До речі, в сутужний час безгрошів’я, як згадує І. Дзюба, Лукаш приймав допомогу тільки від Кочура, а дружба між ними була «унікальною і зворушливою» — для потвердження цього факту автор наводить багато цікавих фактів.

Іван Дзюба якраз і намагається відтворити певну автентичність тих років (за окремими нотатками, спогадами, відтвореними розмовами, реконструкцією Лукашевих розповідей), зокрема, в книжці «Не окремо взяте життя» (2013), до якої увійшов есей «Чаклун-характерник українського слова», раніше друкований у часописі «Сучасність» (1993 р., № 9). У короткому слові про М. Лукаша (а Дзюба його шанобливо називає Миколою Олексійовичем) знайдемо чимало цікавих фактів із його життя, ба більше — розуміння того, як жив, чим переймався, чим втішався і що обстоював цей дивний для багатьох, непристосований для звичайного життя чоловік, який посідав особливе місце не тільки в українській культурі, а й, за І. Дзюбою, в нашій національній свідомості. І. Дзюба з особливим трепетом переповідає розповіді Лукаша про діда, батька-матір, його дитячі спогади, що сприймаються ним «опосередкованим самовитлумаченням, самопізнанням». У них він проникливо відчуває глибоку Лукашеву вдячність своєму роду, представники якого мали схильність до музики і рукотворної краси.

*  *  *

Попри цькування і складні стосунки з редакторами, які уособлювали, за словами І. Дзюби, «неповторний, ніде в світі не знаний тип радянського редактора», побутову невлаштованість (і Дзюбин есей густо насичений фактажем, що розкриває цей спосіб життя: чого вартий лише факт, коли М. Лукаш при переїзді з комуналки в однокімнатну квартиру повністю «демонтував» кухню, перетворивши її на сховище унікальних книжок), перекладацьке мистецтво було для Лукаша «саме і тільки мистецтвом — мистецтвом співтворення». Як наголошує І. Дзюба, він не «калькував» текст, а «створював його український адекват. Тому мова його перекладацьких текстів була далекою від дистильованої, знеособленої, інтелігентськи зманіреної суто «перекладацької» мови, до якої виявляли потяг багато російських та українських перекладачів, навіть із найкращих. А його творче настановлення, як це визначає І. Дзюба, на «розпечатування» всіх лексичних «комор» мови, на залучення всіх її стильових шарів і «поверхів», адекватних оригіналові, навіть якщо це суперечило усталеному, традиційному сприйняттю цього оригіналу, — спричиняло критику не лише із загалу людей некомпетентних, а й часом із осередку видатних майстрів, як-от від Л. Первомайського, прихильника суворо дисциплінованого перекладацького стилю» («Чаклун-характерник українського слова»).

*  *  *

Про цькування М. Лукаша в час, коли розгорнулася боротьба проти «архаїзмів, діалектизмів, просторіччя», які нібито засмічують українську мову, свідчать не лише протоколи засідань секретаріату СПУ 1972—1973 рр., а й живі спогади шістдесятників. Так, у щоденникових записах І. Жиленко читаємо: «Клюють Харчука, Гуцала, Щербака. Заклювали золоту людиночку — Лукаша, Лукашика, Лукашенятка. Великий талант і велику людину!» (20.ХІІ.1973). Інший запис — від 22.ІІ.1974 р.: «Сварили знову Гуцала і Тютюнника. Ну і, звісно, «отщепенців»: Лукаша, Бердника, Кочура, Дзюбу, Світличного, Сверстюка. Трохи Ліну і Драча. Навіть злегка — Коротича... Драча — за те, що «неправильно» виступав на поминках Володі Підпалого. Коротича — за те, що його похвалено «за бугром»...» Зворушливо згадує І. Жиленко осінь 1970 р. і перебування в Будинку творчості в Ірпені, гру М. Лукаша з Б. Харчуком у більярд, свої з ним осінні ірпінські бесіди, їхні спільні візити до Кочурів. Зокрема, один із таких вечорів запам’ятався їй тим, що до нього завітали ще й М. Коцюбинська, І. Світличний з сестрою Надією, Паламарчуки, Бадзі, закордонні гості Віра Вовк, Анна-Галя Горбач...(«Homo feriens»).

*  *  *

Особливо трепетне ставлення до М. Лукаша мав І. Світличний. Зокрема, у своєму епістолярії (книжки «Голос доби. Листи з Парнасу» та «Голос доби») він згадує Лукашів переклад Лорки, який він надіслав подружжю Гевриків (Київ, 02.07.1969), а в листі до Віри Вовк у Бразилію (Київ, 04.04.1970), зокрема, пише: «Вчора бачив Лукаша [...]. Переклав він чимало Аполлінера [...] кажуть, дуже цікаво; проте збірки не закінчив — шкода, що він чоловік химерний і багато чого не доводить до пуття. Ті, хто за нього стоїть, виправдовують: мовляв, він залежить від натхнення, а Кочур каже: ледащо». І. Дзюба знаходить свої аргументи на захист перекладача, що звучать як реакція на виключення зі Спілки письменників, погромні статті в пресі, звільнення з роботи і переслідування, арешти інтелігенції 1965 і 1972 рр., — ідеться, отже, про травмовану свідомість людини вразливої, чутливої. «Часом це скидалося на безвільність, недисциплінованість — так би це й було кваліфіковано щодо будь-кого з перекладачів чи літераторів. Але Лукаш був генієм, яким рухала не вмілість, не воля до зусиль, навіть не почуття обов’язку, а те, що зветься натхненням, а натхнення залежить від дуже тонких і важко приховуваних імпульсів, — наголошує І. Дзюба («Чаклун-характерник українського слова»).

Лукаш, як і Кочур, справді був для шістдесятників своєрідним містком до надбань світової літератури. У листі до дружини від 09.04.1974 р. І. Світличний, зокрема, писав: «Миколин переклад «Дон Кіхотові» (ідеться про Лукашів переклад вірша П. Верлена «Дон Кіхотові») читається як сучасність: вельми дякую...» І. Дзюба, зокрема, зауважує, що його переклад «Дон Кіхота» Сервантеса «справляє враження чогось грандіозного». І пояснює: «Лукаш провів колосальну роботу, щоб адекватно відновити один із найбільших творів світової літератури. Переклад вражає неймовірним, небаченим в українській літературі лексичним багатством та розмаїттям і витонченістю стилістики. Тонко відтворено дух далекої доби, донесено відчуття історичної дистанції завдяки, зокрема, вмілому й тактовному використанню староукраїнської лексики, стилістичних та синтаксичних форм народної поетики, жаргонів, безлічі неологізмів, створених самим Лукашем цілком у дусі української мови, так що складно часом збагнути: те чи інше слово перекладач сам «скомпонував» чи виловив у якихось рідкісних пам’ятках, і часом дивуєшся, чому тієї чи іншої запровадженої ним прекрасної форми досі не вживали» («Чаклун-характерник українського слова»). Переклад славетного твору Сервантеса був для шістдесятників знаковим, а сама тема донкіхотства активно звучала в їхній творчості.

*  *  *

Окремого осмислення потребує факт написання листа на захист І. Дзюби, ув’язненого за працю «Націоналізм чи русифікація?». У березні 1973 р. М. Лукаш надіслав його до голови Верховної Ради, голови Верховного Суду і прокурора УРСР, копію — до президії Спілки письменників України, де просив «ласкаво дозволити» йому відбути замість І. Дзюби визначене йому судом покарання з огляду на поганий стан здоров’я засудженого. Пояснював це й тим, що цілком поділяє його погляди, а «перебування на будь-якому режимі» здається йому «більш-менш байдужим». Від цього «божевільного» кроку його відмовляли і Г. Кочур, і Марта Дзюба (дружина І. Дзюби) як від кроку «практично безрезультатного, але з небезпечними наслідками» (власне, так і сталося: М. Лукаша було виключено зі Спілки письменників, поновлено лише 1987 р., перед самою смертю), його перестали друкувати, тож мусив перебиватися випадковими заробітками, а в найскрутніший час його підтримували найближчі друзі. Однак, як згадує І. Дзюба, він «був непохитний і на всі аргументи відповідав: «Я роблю це для самого себе». Коментарі, як то кажуть, зайві, принаймні для тих, хто розуміє моральні поривання людської душі...» («Чаклун-характерник українського слова»). Тож з-поміж тих небагатьох, хто прийшов провідати І. Дзюбу після ізолятора КДБ, був, зокрема, й М. Лукаш.

*  *  *

...Незабутня епоха шістдесятництва з її славетними іменами, непересічними художніми творами, викличним нонконформізмом, спрямованим проти тоталітарного режиму, відходить у минуле — тим більшої ваги набирають спогади тих, хто творив новий світ демократичних свобод.

«Ми жили, і щодня прибували нам дари волхвів — нові радості, любові, діточки, книжки. Але й щодня відбували, віддані минулому, друзі. А мені все здається, що вони стоять і печально всміхаються нам услід [...] Василь Симоненко своїм відходом немовби розчинив двері смерті, і слідом за ним пішли найкращі з нас: Алла Горська, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Лукаш, Борис Харчук, Григір Тютюнник [...]. І такий він довгий, цей парад смертей, і ніколи йому не спинитись... І тільки — як спалахи — обличчя...» (І. Жиленко. «Homo feriens»).

І — більш велемовна, навіть пафосна цитата: «Справжнє безсмертя мистецтва — не в погруддях зацькованих геніїв, а в перекладах. Справжня свобода мистецтва — не в зухвалих маніфестах і не в уїдливих сатирах, а в перекладах. Мертві залишаються молодими. Душа мистецтва живе донорською кров’ю перекладачів» (М. Новикова, Г. Кочур. «Друге відлуння»).

Із цих двох цитат — Ірини Жиленко та Марини Новикової — постає велика правда життя Миколи Лукаша — великого інтелектуала, надзвичайно цікавої, ерудованої людини, котра залишила українській культурі воістину неоціненний перекладацький спадок. Своєрідним пам’ятником йому став посмертний, не виданий за життя, ваговитий том перекладів світової класики «Від Бокаччо до Аполлінера» (1990 р.), а також двотомник спогадів «Наш Лукаш» (упорядник — Л. Череватенко, 2009, 2011 рр.).

Людмила ТАРНАШИНСЬКА, доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України
Газета: 
Рубрика: