«Сьогодні події в Україні – це боротьба життя і смерті»

Це інтерв’ю ініційоване автором і організатором проекту-платформи Collegium musicum Lviv, диригентом, арт-директором фестивалю «Бах Маратон», засновником камерного оркестру Collegium Musicum Lviv Іваном Остаповичем. Його співрозмовником став легендарний піаніст і диригент Андрій Володимирович Гаврилов, який здобув усесвітню популярність у 1970-х як музичний вундеркінд. За брежнєвських часів, під час підготовки до турне з Гербертом фон Караяном, у молодого піаніста представники КДБ вилучили закордонний паспорт, Гаврилов був підданий примусовому психіатричному лікуванню і домашньому арешту, перебував під постійним спостереженням. Андрію Гаврилову вдалося 1985 року за допомогою подруги, доньки радянського високопосадовця, виїхати з колишнього СРСР до Англії. Останні 15 років Андрій Володимирович живе у Швейцарії, гастролюючи по всьому світу.

Нині Гаврилов є одним із найбільш неординарних піаністів сучасності. Хоча його творчість викликала суперечки, деколи гострі дискусії, але фахівці сходяться на тому, що у фортепіанному мистецтві кінця ХХ — початку XXI століття він — поза сумнівом — явище світового масштабу. До речі, А. Гаврилов не любить, коли його називають піаністом. І не хоче чути на свою адресу комплімент «віртуоз». У його розумінні, піаніст — це слово, що нічого не говорить, це просто визначення людини, яка грає на фортепіано. А людина, яка присвятила себе якомусь виду мистецтва, — це артист, і він повинен підніматися над вузькими визначеннями.

Гаврилов написав автобіографію «Чайник, Фіра і Андрій» (Tchainik, Fira and Andrey. — Washington: South Eastern Publishers, 2011), що охоплює період життя піаніста від закінчення ЦМШ (1973 р.) до його від’їзду з СРСР. У книзі наведені маловідомі факти життя Мстислава Ростроповича, Галини Вишневської, Святослава Ріхтера та інших знаменитостей, а також маестро розмірковує над загальними питаннями: про Росію, яка впала в «погану нескінченність», про якийсь «особливий шлях», про цикли, коли короткі «пожвавлення», «відлиги» змінялися довгими похмурими періодами реакції, коли головним змістом життя стає пригноблення і придушення. Автор із сумом зазначає, що на помилках ніхто не хоче вчитися. Сучасне російське суспільство топчеться на місці, гниє і загорається. Але зі свинцевою впертістю не хоче подивитися саме на себе, зібратися і піднятися хоча б на одну сходинку. Торік цю книжку випустило видавництво «СЛОВО/ SLOVO. До видання додається диск із ноктюрнами Шопена, записаний Гавриловим спеціально для цієї публікації.

Пропонуємо до уваги читачів «Дня» роздуми маестро про творчість і життя.

«У МИСТЕЦТВІ ВСЕ ВІДБИВАЄТЬСЯ НЕНАЧЕ В ДЗЕРКАЛІ ДУШІ»

— Андрію Володимировичу, що вплинуло на ваше становлення як музиканта?

— Музикант — особистість — людина — це нероздільні величини. Музика живе і розвивається в людині як душа. Аби відповісти на це запитання треба переказати все життя...

— Як складалися ваші стосунки з педагогами за фахом в ЦМШ і консерваторії?

— Моїм основним наставником була моя мати (Ассанетта Єгіссерян, учениця Генріха Нейгауза), в школі я досить формально брав участь у процесі взаємодії з педагогами, хоча Тетяна Кестнер була майстром методики піанізму, і я вважаю, що її знання були дуже корисні. У консерваторії я вчився у Льва Наумова. Він почав працювати зі мною, коли мені було 15 років. Оскільки перемога на конкурсі (1974 року Андрій Гаврилов отримав перше місце на міжнародному конкурсі ім. Чайковського) «наздогнала» мене, коли був студентом першого курсу, моє консерваторське навчання фактично не почалося. Я вчився екстерном, не відвідуючи занять. А з Наумовим музика нас пов’язала на все життя. Спочатку як наставника і учня. Лев Миколайович віддавав дуже багато моєму музичному і людському розвитку. Ми пройшли складний шлях — через хворобливий розрив, коли прийшов час мені самому шукати шляхи розвитку (це збіглося за часом з другим курсом навчання в консерваторії), до щастя бути колегами-друзями до кінця життя чудового педагога Льва Миколайовича.

— Розкажіть, будь ласка, про свою першу концертну поїздку до Європи? Чи відрізнялася публіка від радянської?

— Публіка відрізняється скрізь у відповідності до соціальних і національних особливостей. Головна відмінність між радянською публікою і нерадянською така ж, як і відмінність людей різних соціальних устроїв. Європейська й американська, а також азіатська публіка (те, що ми умовно називаємо «заходом») була вільною, радянська — скутою і забитою. У загальнолюдському плані — сприйняття музики не залежить від географії і політики, тільки реакція і способи прояву індивідуальності вельми різні, але це другорядне.

— Як відбувалося ваше творче спілкування зі Святославом Ріхтером?

— Я про це написав у своїй книжці «Чайник, Фіра і Андрій». Нас пов’язували незвичайні і неймовірно інтенсивні стосунки, які не вписуються в межі інтерв’ю.

— Чи спілкувалися ви з Караяном? Яке він справив на вас враження?

— Спілкування не було, але ми зустрічалися. Враження — талановитий і дуже владний німець із замашками диктатора, любитель слави, золота і влади. Набор якостей, який мені ніколи не був симпатичний. Музикант він був значний, але згадані «суєтні якості» заважали і заважають мені сприймати його мистецтво. У мистецтві все відбивається неначе у дзеркалі душі.

«ДУХОВНИХ БРАТІВ-БЛИЗНЮКІВ У НАС МАЛО»

— З ким із диригентів вам було найбільше «до душі» грати?

— Диригент і людина — це одне ціле! Не можна відділяти спеціальність від людини (у мистецтві особливо). Є душевний контакт — вийде музика, немає — жодна технічна перфекція не допоможе. Музики не буде. Духовних братів-близнюків у нас мало, це, знаєте, як зустріч із коханою на все життя. Ми знаємо, як нечасто це буває і як часто життя зовсім обділяє нас такими «дарунками». Тому бували тільки відносні збіги душ (було непогано з Євгеном Свєтлановим), але повного злиття не було, свого духовного брата-диригента я так і не знайшов.

— Чим поняття «часу» на сцені відрізняється від побутового поняття «часу»?

— Сцена — це дуже вузьке поняття для серйозного визначення будь-чого в мистецтві. Це може апелювати лише до музикантів-початківців, які на сцені почуваються не зовсім природно. Що стосується часу в музиці — то він існує в кожній композиції за своїми власними законами. За законами творця витвору мистецтва. Якщо твір геніальний, він живе вже в своєму космосі і міняється, як і міняється всесвіт (розширюється, звужується, з «чорними дірами», матерією — антиматерією тощо).

— Як вивчаєте нові твори?

— Техніка «розучування» і запам’ятовування більш менш у всіх однакова, незалежно від звичок — хтось учить за тактами, фразами, сторінками. Різниця невелика. А ось «розучити»твір, аби він став адекватний розміру й індивідуальним якостям особистості, яка створила його, — це завдання, з яким майже ніхто не справляється, і воно є основною мірою «успішно вивченого» твору.

— Як вважаєте, час музики Дмитра Шостаковича пройшов? І чим далі ми відділяємося від радянської реальності, тим менше ми її розуміємо?

— Шостакович геніальний — тому евклідовий час його не стосується. Велика помилка прив’язувати його творчість до такого мізерного історико-політичного утворення, як Радянський Союз, і крихітної, за історичними мірками, кривавої години, з ним пов’язаної. Геній піднімає «текучку» на рівень метафізичний, що Шостакович і зробив. Страждання, протистояння митця інквізиційному суспільству, краса і багатство особистості (від сарказму до великого споглядання і співчуття, глибини думки, не кажучи вже про неправдоподібну майстерність) — все це явлене в музиці Дмитра Шостаковича з силою, що перевершує майже все, створене людиною в музиці. Ті, хто бачить у ньому дзеркало радянської дійсності, — сліпі, дрібні жертви різних систем і убогого світогляду. Його ніхто і за життя не розумів, не розуміють і зараз. За великим рахунком «його час» ще навіть і не настав!

— Ви викладаєте? Хто ваші учні?

— Ні, тільки даю майстер-класи останні чотири роки, але і це закінчую. Немає часу...

— Ви грали зі знаменитим українським диригентом Степаном Турчаком. Як би охарактеризували його як особистість?

— Вогненний талант!

— Ви виступали у Львові 2009 року Які враження від міста, людей?

— Одна з найближчих мені по характеру «територій» України. Мабуть, через культурну близькість до центральної Європи.

«НІГІЛІЗМ, ЕКСТРЕМІЗМ, ТЕРОРИЗМ, «НЕЧАЄВЩИНА» І, НАРЕШТІ, БІЛЬШОВИЗМ — ВСЕ ЦЕ НІЩО ІНШЕ, ЯК РІЗНІ ЛИЧИНИ ОДНІЄЇ ПОДІЇ...»

— Зараз Україна переживає важкі часи...

— Будь-яка політична, соціальна подія має в своїй основі глибинне історичне і метафізичне коріння. Для мене очевидно, що сьогодні події в Україні — це боротьба життя і смерті!

Смерть — це Російська імперія (екс-СССР) і минулі роки лихоліття після юридичного зникнення цієї страшної злоякісної пухлини.

Життя — те, що сталося на «Майдані Гідності». Паростки життя, що пробилися крізь товщу могильної плити над Російською імперією, оголили зненацька колосальну історичну правду...

До речі, кращі російські філософські уми почали бити на сполох ще в середині XIX століття. Сполох, пов’язаний із розумінням проблеми життєздатності російського народу, що визначав поведінку Російської імперії. Жахало найрозумніших людей російське підсвідоме, таке, що стало натурою і свідомістю, в якій ужилися тяга до смерті і знищення всього живого; ідеалізація смерті як «порятунку від скверни життя». З іншого боку, підступне виправдання будь-якого кривавого безчинства, жорстокості й підлості в реальному житті, яке «не є справжнім життям», а лише «жалюгідна земна чернетка» перед «достовірно святим» життям у майбутньому... Увесь цей жах у спотвореній варварською, дикунською свідомістю «православній вірі» і темній свідомості народу ставав все очевиднішим для людей, які гостро відчувають і глибоко розуміють природу розвитку російського суспільства.

Нігілізм, екстремізм, тероризм, «нечаєвщина» і, нарешті, більшовизм — все це ніщо інше, як різні личини однієї події — загибелі, знищення, ідеалізації смерті і руйнування, торжества механічного прилаштування живого тіла, суспільства — тобто умертвіння його. СРСР не історична випадковість, а закономірне продовження цієї тенденції самознищення й агресивної спроби амбітних, войовничих дикунів встановити царство смерті на планеті під егідою комуністичного світу. Планету захопити не вдалося, але вдалося частково спокусити або криваво підпорядкувати ідеї тотального знищення життя задля торжества «рівності». Київ повстав після майже вікового торжества небуття, будучи пронизаний розкладанням смерті не меншою мірою, ніж його сусід — Московське царство смерті. Виявилось, що тільки в Україні десь у глибинах народу збереглося життя серед могутньої імперії розкладання... Я вдячний долі за те, що став свідком цієї історичної битви. Боротьба сил життя в Україні і повна їхня перемога, в якій я не сумніваюся ні на мить, зробить величезну частину планети готовою до розпушування «ґрунту» і можливості сходу «насіння» нового життя реінкарнованого слов’янства.