Сповідь жінки

Хвилями національного самоусвідомлення, якими «штормила» історія України впродовж багатьох століть, у наше не менш бурхливе «сьогодні» повертається знаменита донька знаменитого батька — Анна Ярославна — дружина французького короля Генріха І, королева Франції, мати майбутнього короля Філіпа І, прародителька Бурбонської та Орлеанської королівських династій. І доки фахівці намагаються розібратися, що в історії Анни Ярославни правда, а що — з царини легенд, звичайні люди чубляться у соцмережах через національну приналежність королеви, театр виконує свою творчу  місію.

«Анна Київська — королева Франції» — моновиставою за мотивами монографії Євгена Луняка «Анна Руська — королева Франції» та Велесової книги розпочала свій шлях творча майстерня «Мій театр», очолювана режисером Петром Ластівкою (віднедавна — ще й директором Черкаського обласного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка). Ластівка є режисером-постановником, автором сценографії та інсценівки цієї «сповіді жінки», як означено жанр вистави; у ролі Анни Ярославни — Олена Ластівка, актриса Волинського музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка (на фото).

...Її називали втіленням мудрості та краси; на Євангелії, яку вона привезла з Києва, до революції 1793 року присягали усі французькі королі під час коронації. Вона вільно читала грецькою та старослов’янською і писала кирилицею та глаголицею, тоді як її чоловік — французький король — на свідоцтві про шлюб замість підпису поставив хрестик... Такі ж свідчення неписемності французьких баронів оточують підписи Анни Ярославни на численних державних французьких документах. Ці та інші свідчення унікальності Анни Ярославни змальовує вистава, яка, по суті, є автобіографічною драмою, прокресленням одного складного життєвого шляху в контексті історії середньовічної Європи. Цю сповідь Анни Ярославни приймають глядачі, а породжує ця сама Історія — час, коли Київська Русь була наймогутнішою державою Сходу, і поріднитися з її очільником стало за честь королям Норвегії, Угорщини, Польщі, Франції, імператору Візантії. Це був час, коли у Парижі мешкало близько 15 тисяч чоловік, а в Києві — понад 50 тисяч; коли майбутня королева Франції вивчала математику, історію, іноземні мови, правила етикету, що вважалося природнім для дітей київського князя, а в усій Європі не кожен чоловік-дворянин знав грамоту. «Батьку, батьку, у яку варварську країну ти мене послав...» — з розпачем стогне Анна. І — «Як я хочу додому...» — ці слова є рефреном сповіді київської княжни, вирішеної в жанрі моновистави, який для актора є одним із найскладніших. Часто він — іноді підсвідомо, іноді на рівні режисерської концепції — шукає виходу зі свого монологу на діалог, хоче отримати відповідь на свої слова через вихід на об’єкт для діалогу.

Вистава «Анна Київська — королева Франції» ламає цей шаблон моновистави через вирішення проблеми сценічного переживання, яка була (і в певному сенсі залишається) однією з найголовніших проблем акторської творчості. Тут виявляється роздвоєність свідомості, про яку говорив також Сильвіні, коли мав на увазі гру актора: перевтілитись, але так, щоби залишитися самим собою. Тут перед глядачем постає майже просто герой вистави — красуня у розкішній сукні (художник костюму — Богдана Бочкай), велична київська княжна, яка впродовж свого земного життя гідно несла наймення свого батька, а тепер нарешті повертається додому... Проте велич та гідність французької королеви продиктовані особистістю актриси, і тому Анні Ярославні у виконанні Олени Ластівки не потрібен діалог як спосіб підтримки. Власне кажучи, вважається, що ідеальне співвідношення крайньої емоційної чутливості і повного володіння собою в процесі переживання ролі і характеризує талановитого  актора.

Логічно, що по завершенні такої вистави виникає чітка впевненість, що Україна наразі повинна очолювати Євросоюз, а не випрохувати безвізовий режим...

Виставу «Анна Київська — королева Франції» глядачі побачать  у театрі  «Сузір’я» 24 та 25 грудня.