Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Стівен ВIЛСОН. Бути творцем власного всесвіту

Напередодні першого візиту до України «День» розпитав британського виконавця про цінності, які формують його ставлення до музики, соціальний вимір та виклики індустрії
1 березня, 2019 - 11:45

У суботу, 2 березня, в Києві в рамках туру на підтримку своєї останньої сольної платівки To the Bone вперше виступить британський виконавець, композитор, аудіоінженер та аранжувальник Стівен Вілсон. Це митець, для якого музика є єдиним імперативом. Про це говорить він сам, і ці слова підтверджує шлях, який пройшов музикант. Якщо Вілсон хоче грати прог-рок та метал або ж записати платівку в жанрі ембієнт із 30-хвилинними треками чи створити «форматний» поп-альбом, який потрапить у світові чарти (власне, мова якраз про To the Bone), то без вагань робить це. І кон’юнктура, прибутки, зрештою запити аудиторії, яка часом не встигає за раптовими перевтіленнями виконавця, не можуть стати цьому на заваді. Багаторічна музична кар’єра Вілсона, десятки проектів, колаборація з кращими музикантами свідчать про безсумнівну успішність такої стратегії.

«ДЛЯ МИТЦЯ ВАЖЛИВО БУТИ ГОТОВИМ РОЗЧАРУВАТИ СВОЇХ ШАНУВАЛЬНИКІВ»

— Стівене, ви ніколи раніше не були в Україні, хоча в нашій країні є шанувальники вашої музики. Завдяки чому став можливим ваш приїзд до Києва в рамках цього туру і що ви очікуєте від шоу?

— Чомусь фани часто вважають, що я сам обираю, де грати і чи грати в тій чи іншій країні. Але реальність така, що мені доводиться покладатися на запрошення. Я завжди чекаю на промоутера, у даному разі — промоутера з України, який запросить мене і зробить пропозицію, завдяки якій я зможу приїхати і зіграти. Адже моє шоу потребує суттєвих затрат. Воно містить багато візуальних ефектів, голографічний екран, квадрофонічний звук, зі мною грають музиканти світового класу. Привезти таке шоу — це недешеве задоволення. Я завжди чекаю на запрошення, і я дуже щасливий, що нарешті, після 25 років музичної кар’єри, мене запросили до України. Тепер у мене є нагода зіграти для моїх фанів тут. Насправді, я не знаю, скільки шанувальників моєї музики є в Україні. Буде дуже цікаво з’ясувати це, побачити, скільки людей прийде на шоу, як вони реагуватимуть на музику, дізнатися, як давно вони її слухають. Отже, я не певен, чого саме очікувати, для мене це новий цікавий досвід.

— Чи варто розраховувати, що відтепер Україна буде в переліку ваших наступних турів?

— Я сподіваюся на це!

— Ви вклали багато енергії в тур To the Bone, який триває з січня 2018 року. Зараз він наближається до завершення — виступ у Києві буде останнім. Чи виправдав цей тур ваші сподівання?

— Гадаю, він суттєво перевершив усі мої сподівання. Шоу в Києві буде 145-м! Це — неймовірна кількість виступів. Я не міг уявити собі, що він буде настільки популярним. Концерти були дуже успішними, я постійно отримував нові запрошення. Це дивовижно! Звичайно, я сподівався, що цей тур буде успішним, але ти ніколи не можеш знати напевне. Якби півтора року тому мені сказали, що виступи продовжаться аж до цього часу, я б дуже здивувався. Але ось — ми тут.


ФОТО ІГОРЯ РОМАНОВА

— Протягом своєї кар’єри у вас було чимало різних проектів, ви грали з десятками музикантів, працювали в різних стилях. Кожна ваша нова платівка в чомусь відрізняється від попередньої. Чи можна сказати, що ви завжди прагнете певних змін і шукаєте чогось нового? Чому це так важливо для вас?

— Безумовно, так воно й є. Чому це так важливо? Гадаю, це допомагає зберігати інтерес. Мої музичні зацікавлення — дуже різноманітні. Мені подобаються всі різновиди музики. Ще дитиною я захоплювався поп-музикою, джазом, класикою. Я любив усе! Таке ставлення до музики зберіг ще з тих часів. Це дало мені дуже широку палітру для роботи. Мені подобається співпрацювати з виконавцями з різним музичним бекґраундом, зустрічати представників різних країн і культур. Але понад усім цим мені завжди подобалась ідея музиканта, який еволюціонує, змінюється, рухається вперед і розвивається, постійно долаючи і перевершуючи очікування своїх шанувальників. Гадаю, Девід Бові, The Beatles, Ніл Янг — це ті музиканти, про яких дуже складно сказати, яку саме музику вони грають. Це виконавці, кожен з яких створив свій власний музичний всесвіт. Френк Заппа — ще один чудовий приклад. Непросто визначити, яку саме музику він створював, адже він робив усі її можливі різновиди. Він грав джаз, класику, поп, рок. Саме до цього прагну і я — бути музикантом, який створює власний всесвіт, а також постійно еволюціонувати, змінюватися, випробовувати смаки своїх шанувальників. Насправді фанам не завжди подобаються ці зміни. Однак переконаний, що для митця важливо бути готовим певною мірою розчарувати своїх шанувальників і не робити того, що вони вимагають від тебе.

ПРО МЕЙНСТРИМ І МЕЛОДІЇ, ЯКІ «ЧІПЛЯЮТЬ»

— Багато людей уважно вивчають плейлісти, які ви публікуєте у себе на сайті. Як ви знаходите цікаву музику? І що порадите тим, хто завжди в пошуках нових для себе виконавців?

— Гадаю, в цьому питанні я не надто відрізняюся від усіх інших. Якщо мені, наприклад, подобається артист, то звертаю увагу на музикантів, з якими він співпрацює, слухаю їхні альбоми. Коли купуєш платівку на «Амазоні», він показує тобі, якими ще виконавцями цікавляться люди, які її придбали. Отже, я рухаюся слідом — один гурт приводить тебе до іншого, потім ще до іншого, потім ще до трьох і так далі. Також покладаюся на поради друзів. Журналісти, як ви, часто кажуть мені щось на зразок: «Послухайте цю групу з України — вам має сподобатись». Я слухаю і часом мені справді подобається. Водночас як професійний музикант я значно більше залучений до світу музику. Мені постійно щось рекомендують, дарують різні записи, особливо під час туру. Я оточений іншими музикантами, які весь час говорять про музику. Тож, можливо, мені дещо легше, ніж іншим, знаходити щось нове.

— Знаю, що ви цінуєте ABBA, The Carpenters, Bee Gees та інших старих поп-виконавців. А чи могли б відзначити когось із сучасних поп-артистів?

— Мені не дуже зрозуміло, що саме ви маєте на увазі, коли говорите про «поп-музику». Я не надто часто слухаю те, що можна було б назвати мейнстримною поп-музикою. Вона видається мені дуже нудною, банальною та консервативною. Попри це, в наші дні довкола багато чудових виконавців. Мені подобається нова генерація музикантів, яких можна назвати класичними, але які звертаються також до електронної музики. Це люди на кшталт Макса Ріхтера, Нільса Фрама, Йоганна Йоганнссона. Я їхній великий прихильник. Мені також подобаються швейцарський піаніст Нік Берч, австралійський гурт The Necks. Йдеться про музикантів, які працюють як з акустичними, так і електронними інструментами. Альбом Double Negative гурту Low — мабуть, моя улюблена платівка минулого року. Отже, я все ще знаходжу музику, яка викликає в мене захоплення, але зазвичай це не мейнстримні виконавці.

— В інтерв’ю ви охарактеризували To the Bone як амбітний інтелектуальний поп-альбом. Ви й далі рухатиметесь у цьому напрямку чи наступна платівка буде чимось цілком відмінним?

— Це насправді буде щось цілком відмінне (Сміється. — Авт.) Водночас певні властиві мені риси завжди зберігатимуться. Передусім я вважаю себе автором пісень. Мені подобаються «гуки» (від англ. hook — «гачок», частина пісні або композиції, яка виділяється серед інших і «чіпляє» слухача), хороші мелодії, які запам’ятовуються. Гадаю, це можна назвати поп-сприйнятливістю (англ. — pop sensibility). Цей бік моєї творчості добре помітний в To the Bone. І він нікуди не зникне. Але пластинка, над якою я працюю зараз, зовсім інша. Я б сказав, що вона «темніша», там значно менше гітари. Попри це, вона не буде більш електронною. Натомість ви почуєте акустичні інструменти — струнні, фортепіано. Зараз я не певен, як ще можна описати наступний альбом, але він дійсно не буде схожим на To the Bone.

МУЗИКА ЯК ДЗЕРКАЛО

— У своїх піснях ви звертаєтеся до філософських і водночас дуже актуальних, життєвих тем, на кшталт самотності, відчуження або кризи біженців, терористичних атак. Гадаєте, музика здатна змінювати світ певним чином чи це лише спосіб для виконавця висловити свої думки і почуття? Чи розглядаєте ви музику як соціально важливе явище?

— Моя точка зору тут доволі проста. Я не вірю в те, що музику слід використовувати як політичну платформу, тобто як можливість повчати і впливати на своїх слухачів. Але водночас я переконаний, що музика може бути своєрідним дзеркалом. Автор музики діє доволі егоїстичний чином, адже він говорить про свій досвід, свої відчуття, свої емоції та думки про світ. Але коли ти представляєш свою музику для аудиторії, то наче виставляєш перед нею дзеркало і кажеш: «Ось, що я бачу, коли дивлюся на світ. Чи бачите ви своє відображення в цьому «дзеркалі»? Чи згодні з цими ідеями? Можливо, ви самі хотіли б їх дослідити і з’ясувати, чи відчуваєте те ж саме?»

Отже, я переконаний, що музика все ще здатна мати великий вплив на тих, хто її слухає, але це відбувається більш невловимим чином. Як музикант, ти шукаєш тих, хто буде здатний реагувати на твою музику, здатний встановити з нею зв’язок. Але як саме її інтерпретувати, вирішувати самим слухачам. Часто люди приходять до мене і кажуть щось на кшталт: «О, я люблю вашу пісню. Така чудова пісня, адже вона розповідає ось про це і вона дуже допомогла мені». Я ж відповідаю: «Насправді, пісня була зовсім не про це. Але я щасливий, що ви інтерпретували її саме таким чином і що для вас вона має таке значення». Гадаю, саме в цьому й полягає привабливість музики — вона проходить крізь людину, яка її слухає. Кожна пісня може бути проінтерпретована найрізноманітнішими способами різними слухачами. Ми не можемо сказати цього про інші сфери нашого життя, навіть про світ кіно та літератури, де все визначено більш чітко. Музика значно більше вимагає від людини, яка її слухає, — вона мусить інтерпретувати, розуміти музику, пропускаючи її через свої власні обставини. І це чудово!

Отже, відповідаючи на ваше запитання, можу сказати, що моя позиція десь посередині. Вважаю, що поп-музика — це значно більше, ніж просто розвага. Водночас не певен, що вона повинна говорити людям, як проживати їхні життя, про що думати і у що вірити. Це вже питання інтерпретації, які залишаються прерогативою слухача.

— Ви залучені до музичної індустрії в різних ролях — не лише як музикант та композитор, а також і як продюсер, аудіоінженер. Яких змін зазнала індустрія протягом останніх десятиліть, на ваш погляд? Чи стало сьогодні легше заробляти на життя музикою?

— Ні, значно важче! Проблема в тому, що ми живемо у світі, де люди не завжди розуміють, що за музику треба платити. Це прийшло разом із технологічною революцією, революцією інтернету. Інтернет змінив усе, але передусім він змінив поведінку людини. Мобільні телефони, ноутбуки, комп’ютерні ігри вплинули на неї кардинальним чином. Вони змінили стосунки між людьми, змінили спосіб нашої взаємодії з музикою, кіно, політикою, новинами, порнографією, з усім. Технології, інтернет, соціальні медіа змінили спосіб нашого мислення.

В часи, коли я прийшов у музичну індустрію, шлях, який треба було пройти, щоб стати професійним музикантом, виглядав так. Ти робив демо-запис, намагався зацікавити ним компанію звукозапису, укладав з нею угоду. Компанія платила тобі гроші, ти випускав музику й починав шукати свою аудиторію — за допомогою концертів і сподіваючись, що радіо прокрутить твої записи. Тепер уже це більше так не працює.

Проблема в тому, що сьогодні музики значно більше, ніж було будь-коли в історії. Нині кожен, хто має ноутбук, може придбати недороге програмне забезпечення для створення музики й вважати себе музикантом. Наступний закономірний крок — він захоче поділитися своєю музикою з рештою світу. Для цього викладає її онлайн і продає або поширює безкоштовно. І це призводить до ситуації, коли у світі стає надто багато музики. Як журналіст, ви маєте стикатися з цим повсякчас. Так, у світі часом справді забагато музики! Її неможливо охопити, немає кому її оцінювати.

Зі мною постійно діляться музикою, і значна її частина, слід визнати, дуже типова — вона звучить як мільйони інших композицій. Я отримую типові платівки у стилі метал, прогресивний рок, типові електронні альбоми. І не те що вони погані, — просто вони звучать, як чимало інших речей, які я вже чув. Сьогодні ти завжди у пошуках чогось унікального, свіжого, рідкісної особистості, чогось, що змусить тебе встати і сказати: «Це щось інше. Я не чув такого раніше!»

Отже, нині надзвичайно важко бути професіональним музикантом. Не думаю, що тепер існує якийсь визначений шлях кар’єрного розвитку, як це було в часи, коли починав я. У ті часи ти розумів, якими мають бути перші кроки в індустрію. Сьогодні ж я не знаю, з чого слід починати, як знайти свого першого слухача. Сьогодні музика — це надзвичайно перенаселена територія, і, в певному сенсі, це пригнічує. Мені дуже пощастило, адже я починав на пізньому етапі того, що можна назвати старою моделлю музичної індустрії. Тоді ще можна було робити все по-старому.

РАМКИ ІНДУСТРІЇ: ВІД РАДІОСТАНЦІЙ ДО СТРІМІНГОВИХ СЕРВІСІВ

— Деякі оглядачі застерігають, що інтернет-сервіси, зокрема стрімінгові платформи, відбирають у музикантів контроль над процесом. І йдеться не лише про те, що вони залишають собі левову частку прибутків. Вони навіть змінюють звукові налаштування — наприклад, роблять музику гучнішою. Чи згодні ви з тим, що така проблема існує?

— Вона справді існує. Але я б не сказав, що ситуація кардинально відрізняється від часів, коли панували радіостанції. Раніше радіостанції були не менш всесильними, ніж стрімінгові сервіси сьогодні. Вони могли «створити» артиста — якщо радіостанції грали твою музику, ти ставав успішним. Вони також не надто охоче виплачували гонорари — твою пісню слухали десять мільйонів слухачів, а отримував ти за це, якщо пощастить, близько 50 доларів. Щоб музика потрапила в ротацію, її також вимагали відредагувати, зробити гучнішою. Вони казали: треба прибрати гітарне соло, бо слухачам, мовляв, бракує терпіння його прослухати. Сьогодні — те ж саме, просто тепер вплив мають не радіостанції, а стрімінгові сервіси. Тож я вважаю, що світ поп-музики завжди був до певної міри таким. Нині відмінність тільки в тому, що все обертається довкола інтернету та стрімінгу, а не радіостанцій.

Звісно, я не в захваті від цього. Свої записи я створюю не для того, щоб задовольнити стрімінгові сервіси чи радіостанції. Я випускаю музику, щоб люди слухали її у себе вдома. Не прагну зробити її гучнішою, навпаки — намагаюся зберегти динамічний діапазон. І я все ще мислю в термінах альбому як музичної мандрівки, яку люди слухатимуть від початку до кінця. Визнаю, це доволі старомодний спосіб мислення, однак гадаю, що саме його цінують мої фани.

— Ви відомий також як автор сурраунд-версій багатьох культових альбомів. У 2007 році платівка Fear of a Blank Planet гурту Porcupine Tree була номінована на Греммі в категорії «Кращий сурраунд-мікс». За що ви любите сурраунд-звук і що можете відповісти людям, які визнають його лише в контексті кіно, але не музики? (Прим.: англ. surround, тобто «який оточує» — об’ємний багатоканальний звук, який відтворюється через систему гучномовців, розташованих довкола слухача.)

— Сурраунд — це сфера, яка сьогодні активно розвивається. Щойно ми говорили про стрімінгові платформи і про виклики, які з ними пов’язані. Але як це часто трапляється, коли існує потужний рух в певному напрямку, з’являються й легкі коливання в інший бік. І ми, безумовно, спостерігаємо це сьогодні — зокрема, у зростанні продажів вінілових пластинок, в популярності аудіофайлів високої якості (англ. — high-resolution audio). Все більше людей починають цінувати сурраунд-звук, багатоканальне аудіо. Це немов щось протилежне прослуховуванню неякісного мп3-звуку. Йдеться про дуже красивий, багатий у звуковому плані досвід для слухача.

Сурраунд-звук нині дійсно демонструє зростання. Коли The Beatles випустили Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band і The White Album у версії 5.1, раптово з’явилося багато людей, які виявили бажання інвестувати в системи сурраунд-звуку. Схоже, частково саме в цьому ключ до таємниці — що більше артистів випускають сурраунд-альбоми, то швидше зростає ринок. І саме в цьому полягає моя політика. Коли я почав займатися цим близько десяти років тому, ще не було так багато слухачів, як сьогодні. З того часу з’явилося чимало каталогів, чимало класичних альбомів у сурраунд-версіях. Багато музичних фанів зацікавилися цією темою.

Звісно, сурраунд — це не для кожного. Але щодо мене, то я люблю його. Хіба не чудово мати свою улюблену платівку в «тривимірній» версії? Сидіти «всередині» музики, чути клавіші й бек-вокал, які лунають з усіх напрямів, — це неймовірний спосіб пізнавати музику, яку ти любиш. Зі свого досвіду, можу сказати, що кожен, хто звертався до мене, щоб створити новий мікс свого альбому, навіть якщо спершу в цієї людини були сумніви, щойно вона чула сурраунд-версію платівки, одразу закохувалася в неї!

Чимало людей мають нині домашні кінотеатри у себе вдома. І, гадаю, все частіше вони запитують себе: «Якщо в мене є сурраунд-система, на якій я слухаю саундтреки фільмів, чому б не спробувати на ній альбом The Beatles, Pink Floyd або, зрештою, Стівена Вілсона». Зростання цього ринку дуже надихає. Переконаний, кількість платівок, які виходять у сурраунд-версіях, зростатиме з кожним роком.

ДОВІДКА «Дня»

Стівен ВІЛСОН — нар. 1967 р. Лідер і співтворець гуртів та проектів Porcupine Tree, No-Man, Storm Corrosion, Blackfield, Bass Communion, Incredible Expanding Mindfuck. Випустив п’ять студійних соло-альбомів. Співпрацював із King Crimson, Yes, Jethro Tull, Anathema, Нінетт Тайєб, Стівом Геккеттом та ін. Згідно з визначенням The Telegraph, «найбільш успішний британський музикант, про якого ви ніколи не чули».

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День». Фото Ігоря РОМАНОВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ