Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, публіцист, дослідник Голодомору в Україні, автор газети "День"

Танок завдовжки в життя

Виповнилося 130 років від Дня народження артиста німого кіно, колишнього головного балетмейстера Київського театру опери і балету (1926—1931рр.) Леоніда Жукова
14 травня, 2020 - 16:46
ЗІРКИ 1920-Х: КАТЕРИНА ГЕЛЬЦЕР І ЛЕОНІД ЖУКОВ У БАЛЕТІ «КОРСАР» / ФОТО З АРХІВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ

Леонід Олексійович був першим головним балетмейстером Київського театру опери і балету. 1926 року на запрошення так званого Об’єднання українських державних оперних театрів Києва, Харкова й Одеси Л. Жуков разом зі своєю дружиною і партнеркою по сцені Марією Рейзен прибув із Москви (після закінчення Московського театрального училища працював у Большому театрі спочатку як соліст, а в 1922—1924 рр. був завідувачем балетної трупи) до Києва, де очолив балетну трупу. До того розвиток балету в Києві був стрибкоподібним, балетної школи як такої не було. Кілька танцювальних студій були організовані на початку ХХ ст. польськими балетмейстерами — першим із яких був Ленчевський, потім Романовський, які керували і малим балетом в Опері. Ось який це мало вигляд 1901 року: вісім пар кордебалету, двоє солістів та прима-балерина М. Ланге — повноцінний балет такими силами не поставиш. 1915 року Ніжинська відкрила свою Школу руху, а з приходом більшовиків — Центростудію. Як балетмейстери Ніжинська та її чоловік Кочетовський, а після них недовго Мордкін та Фроман спеціалізувалися на модерні, класика теж не ставилася. Дуже популярною й дієвою була школа на Рейтерській Іллі Чистякова, який був у період з 1917-го до 1925 року керівником трупи і балетмейстером, а 1918-го створив у Києві власну, єдину до 1934 року приватну хореографічну студію, в якій навчалися відомі згодом українські артисти балету: О. Бердовський, М. Іващенко, В. Шехтман, А. Яригіна, Б. Степаненко. З класичним балетом киян здебільшого знайомили гастролери, московські й петербурзькі. Тож бурхливий розвиток класичного балету в Києві розпочинається саме з приходом Леоніда Жукова. Першою його постановкою була «Баядерка» Л. Мінкуса, прем’єра якої 2 жовтня 1926 була визначена як офіційна дата народження київського балету.

Початок 1920-х був часом експериментів хореографів Р. Баланотті, О. Самаріна-Волзького, А. Романовського: винахідливі вистави-феєрії «Літаючого балету», перша постановка «Шехерезади», вплив модерну. Але поряд з цим — намагання І. Чистякова ставити класичні «Коппелію» і «Марну пересторогу». 1925 року, коли набула всесоюзного масштабу дискусія про «революціонізацію» мистецтва танцю, про ліквідацію класичного балету взагалі, постановку «Баядерки» було оголошено архаїчним видовищем, еталоном так званої «імператорської гранд-вистави». Як писав рецензент Шипович у газеті «Київський пролетарій» від 5 жовтня 1926 р.: «Київ звик дивитися на балет лише як на складовий елемент оперного мистецтва... Вибір п’єси не можна назвати вдалим. Давно написаний, такий, що не претендує на новизну форм і який належить перу пересічного композитора, балет цей, до того ж, мало насичений динамікою... Необхідно взяти до уваги й те, що за своїм казковим сюжетом «Баядерка» розрахована на багату, пишну декораційну обстановку, яку за нинішніх умов створити неможливо. Принаймні, в постановці балету — там, де це було можливо, — Жуков дав багато руху, знайшов гарні положення, цікаві композиції й зумів зв’язати їх спільним об’єднуючим живописним мотивом. Звичайно ж, центром уваги у виставі були сам артист та його обдарована партнерша Рейзен, які показали зразок танцю, блискучого за технікою, пластично витонченого й виразного». Щоправда, критик навіть не здогадувався, що Жуков відтворив на київській сцені класичну постановку Маріуса Петіпа в редакції Горського! Але критика — то все, а вистава недовго була в репертуарі. Уявити, як вона виглядала, дуже складно. Світлин в архіві не збереглося, знайшлася лише маленька неякісна ілюстрація в журналі «Нове мистецтво» за 1926 р. Доволі яскраві, судячи з фото, декорації створив М. Левін.

Невдовзі відбулася прем’єра «Лебединого озера» П. Чайковського, в рецензії про яку той же критик примудрився висловити власну думку про те, що «в цьому творі талант композитора проявився не досить яскраво», а ще стримано похвалити Жукова-Принца і Мерхасіну-Одетту. Про наступну постановку «Жізелі» зі статті того ж автора ми дізнаємося про те, що вона в елегійній другій дії «була ускладнена введенням літаючого балету». Тут можна лише фантазувати! Головні партії виконували Жуков і Рейзен. До майстерності й техніки у критика претензій не було. Його хореографічна та акторська майстерність формувалася під керівництвом В. Тихомирова в Московському театральному училищі, після закінчення якого 1909 року він був зарахований до балетної трупи Большого театру, в якому виступав з перервами до 1946 року. Під впливом Олександра Горського він став не тільки прекрасним танцівником, а й талановитим організатором балетної справи, постановником і педагогом.

Хоч би як там було, з приходом Леоніда Жукова класика затвердилася й на київській сцені. У театрі він поставив «Баядерку», «Жізель» (1926), «Лебедине озеро» (1926, 1935), «Дон Кіхот» (1934), «Червоний мак» (1935). Один із організаторів Київського хореографічного училища (1934). 1935 року разом з Василем Верховинцем поставив «Триколінний гопак», який здобув Першу премію на Міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні. Переможцем тоді став український танцівник Олександр Соболь. Здійснював балетмейстерську і педагогічну діяльність також у Казахстані, Татарії, Киргизії. Помер 1951 року.

Лариса ТАРАСЕНКО
Газета: 
Рубрика: