Театр Стуруа

— Роберте Робертовичу, чому ви обрали для свого режисерського дебюту в Україні п’єсу Софокла «Цар Едіп»? Як ви вважаєте, наскільки актуальна і співзвучна сьогоденню ця антична драма? Адже не секрет, що багато глядачів приходять у театр не співпереживати, а за розвагою.

— Сьогодні настали такі часи, що багато хто з режисерів дозволяє собі надто вільно трактувати першоджерело. Якщо дивитися з тих, крайніх позицій, то у нас вистава майже класична. Текст Софокла ми практично не переписували. Просто скоротили, зробивши дещо іншу інтерпретацію.

Хоча в процесі репетицій спіймав себе на думці: можливо, в даній роботі я не зможу до кінця зробити те, що задумав. Зовсім не тому, що актори Театру ім. І. Франка погані або мені як режисеру не надано всіх умов для створення постановки. Очевидно, не зможу перенестися в царину трагіфарсу: від високої трагедії — в трагікомедію. Я не до кінця зміг довести цей перехід у виставі. На мій погляд, п’єса Софокла актуальна у будь-які часи. І справа навіть не тільки в радикальній філософській проблемі, яку вона порушує: провини і покарання або невинності і несправедливості. А в тому, що людина, яка зійшла на трон, наділена владою — вже злочинець. Не тому, що правитель обов’язково повинен здійснювати якісь криваві справи. Просто, керуючи людьми, не можна залишатися ідеально чесним. Долі людей у його руках, і мимоволі він допускає якісь гріхи по відношенню до своїх підлеглих, до життя. На жаль, ці вчинки потім можуть стати «приємними» для диктаторів. Деякі правителі це прямо показують і не приховують своєї суті, стаючи жорстокими керівниками, а інші ці риси приховують. Влада — сильна зброя. Але проти кого вона може бути використана? Тому питання, порушені у п’єсі Софокла, завжди будуть актуальні. Принаймні, поки не буде створено якусь державну структуру, що приносила б людям щастя і не несла у своєму механізмі важелі насильства.

Навіть найменші гріхи, зроблені в минулому, можуть стати фатальною силою. Чи винен Едіп? Або сама доля може обрушитися на людину з першої хвилини її появи на землі? Я вважаю, що минуле може мститися кільком поколінням. П’єса Софокла розповідає про гідність людини, яка знаючи, що винна сама, виносить собі вирок. У сюжеті є й детективний хід: зло і кара. До кінця вистави публіка знаходиться в напруженні.

А в тому, що багато глядачів люблять театр за розваги, я не бачу нічого поганого. Треба вміти насолоджуватися і радіти життю. Для одних театр — це храм, для інших — кафедра, для третіх — місце, де вони забувають про свої проблеми. Все це правильно. Я оптиміст. Сподіваюся, що залишилися справжні театрали, які, прийшовши на виставу, будуть співпереживати і оцінять нашу роботу.

— У вашому трактуванні «Царя Едіпа» головну героїню Йокасту грає молода актриса Н. Корпан, яка за віком годиться Богдану Ступці (Едіпу) швидше в доньки, ніж у матері, як написано у Софокла. Чому ви вирішили зробити саме такий сценічних хід?

— Коли вперше побачив мікеланджелівську «П’єту Ронданіні», то мені кинулося в очі, що на картині Марія, яка тримає на колінах свого сина (мертвого Христа — дорослого 33-річного чоловіка), сама виглядає 17—18-річною дівчиною. Це мене приголомшило. Мучило: чому? Ідею великого художника я втілив у «Царі Едіпі», доручивши роль Йокасти молодій актрисі Наталі Корпан. У виставі в мене є сцена, коли героїня раптом розуміє, що її вінценосний чоловік одночасно є її сином. Саме в цей момент вона починає старіти. Якщо підійти з позицій реалізму, то жінка тримала себе у формі, а коли зрозуміла, що жила не тільки в кровозмісному шлюбі, але і з убивцею свого чоловіка, то вона перетворюється на стару бабу.

— Роберте Робертовичу, у багатьох ваших виставах тією чи іншою мірою ви говорите про фатум, долю. Ви вірите в те, що людині все визначено небесами?

— Я вірю в це. Життя іноді робить неприємні віражі. Нам здається, що ми керуємо своїми вчинками, словами, долею. Але якщо замислитися, то багато що відбувається необдумано, раптово. Часом ми здійснюємо навіть безглузді вчинки. А любов до життя підвищує почуття, що ми смертні. Мені здається, що пекло існує не тільки в пеклі. Воно є і на землі, в реальному житті. Якщо здійснили помилки, то пекло примусить нас розплатитися. Удача, слава — дами капризні, не всім вдається їх затримати у себе. Візьмiмо двох талановитих людей. Один досягає успіху, а інший — ні. Хоч обидва були майже з однаковими нахилами. Чому одному пощастило, а іншому — ні? Я вважаю, справжній талант шукає можливість самореалізації, і тому йде пліч- о-пліч з успіхом. А якщо труднощі ламають людину, значить у неї не вистачає характеру. Я не кажу, що треба бути нахабним, йти напролом, але без бійцівських якостей мало чого досягнеш у творчості. Ось і виходить, що випадковість, часом дрібниця можуть вiдіграти роль злодійки- долі. Наприклад, у п’єсі Софокла, доброта пастуха, який врятував життя Едіпу, який був ще немовлям, не послухавшись наказу царя Фів скинути зі скелі дитину (інакше той, згідно з передбаченням, коли виросте, стане батьковбивцею), призвела до грандіозної трагедії...

Я ніколи не прагнув слави. Повірте, це не слова кокетства. Просто слава подібна до жінки: якщо на неї не звертаєш увагу, то вона виявляє до тебе підвищену цікавість. Я віддаюся долі. Говорю: веди мене...

— У вас є своя команда — композитор Гія Канчелі, художники Георгій Алексі- Месхішвілі і Міріан Швелідзе. Як давно ви разом працюєте?

— Із Швелідзе ми почали співпрацювати на початку 70-х. Міріана можна назвати вільним художником. Він погоджується працювати, якщо його захопить п’єса. Він автор моїх кращих вистав: «Річард III», «Гамлет» та ін. Одна з останніх з ним робіт «В очікуванні Годо», яку покажемо на Чеховському фестивалі у Москві. З Георгієм Алексі-Месхішвілі я зробив першу версію «Доброї людини з Сичуаня» ще в 1965 році. Потім було багато вистав. Останню поставили для московського «Сатирикону» — «Сеньйор Тодео». Зараз Георгій живе в Америці, викладає у Нью- Йоркському університеті. Людина дуже зайнята. З композитором Гіві Канчелі ми товаришуємо давним-давно, ще зі студентських років. Ту зустріч я називаю доленосною. Наш інститут готувався до Міжнародного молодіжного фестивалю в Москві. На другому курсі створили джаз-тріо, яке консультував молодий професійний музикант. Це і був Гіві. Практично у всіх свої постановках ми співпрацюємо разом. Для мене він камертон і людина, якій я довіряю. До його порад завжди дослухаюся. Знаю, Гіві завжди скаже мені всю правду. Нині Канчелі є одним із найвизначніших композиторів сучасності, входить до десятка світових імен. Його твори, за своєю природою, глибоко духовні, насичені гамою різних образів, беруть початок із грузинського фольклору.

— Театр ім. Ш. Руставелі неодноразово приїжджав до Києва і знайомив нашу публіку з вашими виставами, але з українськими артистами ви, як режисер, уперше працюєте разом. Чи були складності?

— Кияни люблять театр так само трепетно, як і на моїй батьківщині. Грузинів і українців пов’язує якась спільність: любов до життя, хлібосольність. Ми відчуваємо однаково, схожі за характером, темпераментом. Наші народи по-філософськи ставляться до життя. Повинен зізнатися, що особливих труднощів у роботі з франківцями не було. Вони не зіпсовані псевдореалізмом. Дуже органічні на сцені, азартні в роботі. Тонко відчувають те, що грають. Я не відчуваю мовного бар’єру. Практично все розумію. Якщо щось не зрозуміло, то перепитаю, уточню.

А з Києвом пов’язано чимало сторінок моєї долі. У юності я часто приїжджав сюди на канікули. Моя тітка — Олена Стуруа, рідна сестра батька — була одружена з Борисом Григоровичем Пономаренком, працювала в Інституті ім. Карпенка-Карого. Судячи з відгуків, студенти її дуже любили, хоч читала досить непростий предмет — «марксистську філософію». Між іншим, у Києві я провів свою весільну подорож (дружина Р. Стуруа Квеселава Дудана Михайлівна, фахівець з англійської мови, мистецтвознавець, захистила кандидатську дисертацію на тему дитячої ілюстрації в грузинському живописi XIX століття. — Т.П. ). Я неодноразово бував на виставах українських театрів. Мені цікаво дивитися роботи колег. У 60-ті роки колектив франківців очолював Дмитро Алексидзе, який створював широкомасштабні сценічні полотна. А в роботі над виставою «Цар Едіп» працював його син Гогі Алексидзе — хореограф. Тому нас можна назвати наступниками україно-грузинських театральних зв’язків.

— Як сьогодні живеться на вашій батьківщині, в Грузії?

— Важко. У всіх країнах колишнього СРСР основна маса людей не отримує адекватної своїй праці зарплати. У Грузії нині досить дивні відносини з Росією, де зі шпальт газет, теле- і радіопередач доводиться, що «Грузія — головний ворог». Ну це вже, вибачте, ні в які ворота не лізе. У нас 4 мільйони населення живуть надголодь, а політики грають у свої ігри. Але ми пройшли різні випробування, не скаржимося, не плачемо. Хоч зміни на краще відбуваються дуже-дуже повільно. Зарплати і пенсії — крихітні, але, напевно, в крові у грузинiв спробувати знайти яку-небудь радість у житті, розраду. І вони відвідують вистави, концерти, виставки...

— Чи правда, що взимку в Тбілісі, прийшовши на концерт або виставу, глядачі сиділи в шубах, а актори грали при свічках?

— Не тільки в Тбілісі, але і по всій Грузії були проблеми з опаленням і світлом. Мої співвітчизники всі негаразди переносять з гідністю. Перезимували. Навесні і влітку легше. Незважаючи на складності, театри існують, концерти проходять при повних залах. Публіці потрібне мистецтво.

— Чи закінчилася реставрація Театру ім. Ш. Руставелі?

— Сподіваюся, наступного року закінчимо реставрацію своєї будівлі. Допомагає спонсор, який побажав залишитися анонімним. Виділив 7 мільйонів доларів. Ми вже закупили найновіше світло- і звукове обладнання, тобто будемо оснащені за останнім словом техніки. Надбавку до зарплати трупі також доплачує спонсор. Актори отримують 400 доларів — це дуже висока зарплата для Грузії.

Підготуємо до наступного сезону нові вистави, які, я сподіваюся, вже покажемо на рідній сцені. Це буде таке собі дійство на музику Гія Канчелі «Стіхс» — реквієм пам’яті друзів. Хореографія Гоги Алексидзе, запрошу на одну з головних ролей балерину Ілзе Лієпу. У неї є досвід роботи як драматичної актриси. Хочу поставити «Витязя в тигровій шкурі», використовуючи не тільки сцену, але й зал для глядачів. Планів багато. Важливо встигнути їх реалізувати.

— В одному з інтерв’ю я зі здивуванням прочитала, що ваші колеги по Театру Руставелі за очі вас називають «Адольфом Віссаріоновичем Берією». Чому так страшно?

— Жартують. Це такий чорний гумор. Ніякий я не тиран. Вони самі свідки, що диктат зовсім не в моєму характері. Я режисер, який любить акторів, з якими працює. Але друзі говорять, що так не можна, треба тримати дистанцію. Існує акторське кліше: якщо режисер не тиран — значить він поганий режисер. У мене професія жахлива. Варто вивісити розподіл ролей — і більша частина трупи, яка не зайнята в постановці, починає тебе ненавидіти. Актор залежний, чи бачить режисер його в конкретній ролі, чи ні. На репетиціях я не кричу, не тупаю ногами. Але думаю, що певна жорсткість повинна бути, щоб примусити акторів максимально проявити себе на сцені в тому образі, які вони грають.

— Багато конфліктів у театрах виникають через акторське постійне відчуття «голоду». Всі хочуть мати багато роботи, ролей. Особливо незавидні долі актрис. Як правило, їх у два-три рази більше, ніж чоловіків-акторів. У вас у трупі більше чоловіків чи жінок?

— У нашій трупі більше чоловіків, але це також не допомагає. Актор повинен навчитися вміти чекати, але при цьому в будь-який момент, якщо його покличуть, бути готовим до ролі. На жаль, вся світова драматургія бідна на жіночі ролі. Наприклад, у більшості п’єс Шекспіра не більше трьох жіночих ролей. Це пов’язано з тим, що раніше тільки чоловіки грали на сцені, а жіночі образи створювали молоді хлопці.

— Роберте Робертовичу, ви вважає за краще ставити класику. Беретеся за неї тому, що не знаходите гарної сучасної драматургії?

— Навіть беручи класичну п’єсу, я завжди ставлю вистави про сучасність. Жоден гарний драматург не писав про той час, у якому він творив. У Шекспіра немає п’єс про сучасність. Він знав, що це небезпечно. Глядачі можуть у героях впізнати себе, і це пізнавання наносить збиток театральній дії, відволікаючи від головного, зосереджуючи на другорядному. Я поставив усього 10 шекспірівських п’єс. Залишилося ще 30 — непочатий край роботи. У Брехта тільки дві п’єси написані на сучасну тематику. А Чехов писав свої п’єси рифмізованою прозою, як поет. Саме тому вони надзвичайно складні для постановки. П’єсою неможливо відображати один до одного реальність. Сьогодні в кіно стали широко використовувати класику, і ці фільми мають великий глядацький успіх.

— У вас дуже насичений темп життя, роботи. Як вам вдається все встигати?

— Останнім часом став частіше погано себе почувати. Я постійно переходжу з однієї театральної сцени на іншу. Звик тримати слово. Ось і доводиться виконувати те, що пообіцяв. Кличуть до Москви. У Великому театрі попросили поставити оперу «Мазепа». Влітку повинен поставити дві вистави в Греції і Аргентині. У наступному сезоні, в січні, вирушу до Санкт-Петербурга — для ВДТ поставлю «Балаганчик» Блока. Я довго відмовлявся, вважаючи, «два грузини в одному театрі — надто багато» (там працює Тимур Чхаїдзе), але умовили. А в Ла Скала до закінчення реконструкції будівлі Мстислава Ростроповича і мене попросили поставити оперу «Борис Годунов». Одним словом — кручуся.

— Частина життя грузина — красиво і хлібосольно прийняти гостя. Вміння сказати тост — справжнє мистецтво. Чи є у вас улюблений тост?

— Цей тост сказав мій батько, коли мені виповнилося 19 років. Відтоді я так часто його повторюю, що його навіть надрукували в буклеті вистави «Цар Едіп»: «Іноді в житті виникають хвилини, коли тобі здається, що немає виходу, все закінчено. Ви помічали, як увечері птахи починають галасливо літати з дерева на дерево? Їм здається, що прийде ніч і вже ніколи не настане завтра. Вони не знають, що ранок обов’язково прийде, навіть якщо здається, що все закінчено. І сонце зійде, що б не трапилося».